Єдність у розмаїтті

БЕЗ ЛЮДЕЙ

Юрій АНДРУХОВИЧ

З цим надзвичайно красивим книжковим виданням я фактично не розлучаюсь ось уже добрих півроку – відтоді, як воно побачило світ у мюнхенському видавництві SievekingVerlag. І відбувається це зовсім не тому, що я маю до нього деяку причетність як автор циклу з уміщених у ньому восьми мініатюрних есеїв (чи то пак поезій у прозі – може бути й таке жанрове означення того, що мені написалося).

Ні, звичайно, мені моя скромна причетність важлива, тож я аж ніяк від неї не відмовляюсь. І все ж головним складником цього доволі дивного притягання, з яким я нічого не можу вдіяти, є 72 світлини берлінської фотохудожниці Йоганни Діль. Це передусім її книга, її альбом.

Англійська назва «UkraineSeries» може здатися проблемою для того, хто перекладатиме її українською. Що робити з уживаним лише у множині іменником «series»? Розуміти його як «серію», «серіал», «ряд», «цикл», «послідовність»? Якщо б у нашій країні для цього альбому знайшовся видавець, то я запропонував би йому назву «Нашарування» або «Верстви». Щоб хоч у такий спосіб привернути увагу до палімпсестичної природи зображених об’єктів, їхньої багаторівневої складності.

Об’єктами Йоганниного фотоальбому стали інтер’єри, тобто внутрішні простори, приміщення того, що раніше було синагогами. Художниця відвідала десятки місць у Західній та Центральній Україні і виконала доволі скрупульозне, а водночас і зворушливе дослідження. Що відбувається з місцями, які перестають бути собою? До того ж – суттєве уточнення – перестають бути собою не з власної волі, так би мовити? І не з власної, так би мовити, провини? У неприродний, так би мовити, спосіб? Тобто насправді не вони, місця, волюнтаристськи перестали бути собою, а їм, місцям, через зовнішнє брутальне втручання відібрано саму можливість цього буття. Пам’ятаючи ж історію ХХ сторіччя, зауважмо принагідно, що написавши щойно «брутальне», я насправді сильно пом’якшив: на цьому місці міг бути значно голосніший епітет.

Трагізм і статика – ось, напевно, дві ключові характеристики Йоганниних інтер’єрів. Перший у неї дещо приглушено, він випливає більшою мірою не з візуальних рядів як таких, не з атмосфери і станів, а з нашого знання контексту – чому так трапилось і хто винен. Так, Голокост. Так, войовничий радянський атеїзм. Так, молот і ковадло двох найтоталітарніших систем. Так, не тільки двох і не тільки найтоталітарніших. Так, побутовий – з частими переходами в ідейний – антисемітизм владних верхів та народних мас. І взагалі – мало хто впродовж того ж ХХ сторіччя виганяв євреїв з їхніх святинь і жител!

Цей трагізм (історичного знання), звісно, неуникненний, ми не можемо й на мить від нього абстрагуватися. Проте є в нього й інший бік – цю, м’яко кажучи, історичну несправедливість навряд чи можливо виправити. Іншими словами – навряд чи можливо повернути синагогу туди, звідки її вигнали. Навіть якщо уявляти собі максимально сприятливу констеляцію з міжетнічного миру, громадянської злагоди та економічних інтересів, повернути не вийде. У дев’яти випадках із десяти на це вже, банально кажучи, просто не вистачить євреїв. Тим більше євреїв цілком особливих – віруючих євреїв юдейського віросповідання. Де їх знову взяти? Принаймні у тій країні, про яку Йоганна Діль створила свій альбом? У нашій країні.

Ні, я знаю – іноді дещо відновлюється. Тому я тихо радію, що в Йоганниному альбомі екс-синагог не знайшлося жодного інтер’єру, скажімо, з мого рідного екс-Станиславова. У дитинстві я застав тутешню синагогу актовим залом медінституту. Ми навіть школярами якийсь монтаж у ній виконували з якогось там комуністичного приводу. Але нині в тому залі знову моляться євреї. Тобто все начебто повернулося.

Втім я пишу «начебто», бо євреїв усе одно меншає.

А це означає, що статика – друга важлива характеристика робіт Йоганни Діль – вже не подінеться нікуди. Що ніякими гуманітарними зусиллями її вже не розігнати й не позбутися. Йоганнині простори, часом просто-таки захаращені предметами, мотлохом, товаром, фарбами, кольорами, заростями кущів і звалищами меблів, не лише статично безлюдні - вони знелюднені. І саме тут оголюється дещо страшніша правда.

Це – не безлюддя синагог, бо це вже не синагоги. Це безлюдні кіно- і спортзали, безлюдні клуби, цехи, крамниці, музеї, бібліотеки. Це одне з облич нашої сильно знелюдненої порожнистої країни. Це її відповідальність, хоч як вона вдаватиме, ніби це її не стосується.

Чи дещо іншими словами, що їх видавці альбому обрали для нього епіграфом: «Помиляєтеся: це не руїна синагоги. Це наша з вами руїна, це ми западаємо під землю».


dw.com