Єдність у розмаїтті

КИЇВСЬКЕ ЄВРЕЙСТВО У ДОВГОМУ XIX CТОРІЧЧІ

Тетяна САМАДОВА

Натан Меїр «Євреї в Києві, 1859-1914». – Київ: ДУХ і ЛІТЕРА, 2016. – 416с.

Ставлення до єврейського населення часто-густо виступало лакмусовим папірцем для розуміння рівня міжетнічних відносин у кожній конкретній державі в різні історичні періоди. Американській дослідник Натан Меїр присвятив свою працю становищу єврейства у період з другої половини XIX до початку XX сторріччя. Це, свого роду, фінальний акорд «довгого XIX сторіччя», крапку на якому поставила світова війна.

Київ було обрано автором невипадково – місто залишалося одним із центрів російської імперської свідомості, а отже – перебувало під пильним контролем влади. З цього ракурсу видається дивним, чому євреї так прагнули отримати дозвіл на проживання у ньому або ж просто потрапити до міста, часами оминаючи законодавчі перешкоди. У той же час Київ для євреїв асоціювався з кращими освітніми можливостями, потенційними варіантами заробітку в різних сферах та тією ж таки доброю інфраструктурою (залізниця, вокзал, ярмарок, біржа і т.д.). По суті, місто саме створювало суспільний запит для населення. І не відгукнутися на нього євреї не могли. Початки життя єврейства припали на «період всеосяжного оптимізму», що надалі трансформувався радше в «еру страхів і втрат» – у 1881 та 1905 роках Києвом прокотилися погроми, що їх автор пояснює досить глибокими причинами: «Насправді, мабуть, одне поєдналось з іншим – п’янка суміш місцевої та завезеної ворожості, що стихійно спалахнула в умовах швидкої модернізації і змін, економічної конкуренції, соціальної нестабільності, релігійного антагонізму та тривожного сусідства релігійних і етнічних груп внаслідок міграції».

Натан Меїр не пише про Київ та єврейство у ньому як про доконану статичну величину. На тлі мінливої політичної ситуації змінювалися й настрої населення, що часто-густо виливалося у неприємності для єврейства, що асоціювалося з чужим світом. Проте така нестабільність та неоднозначність була характерною і для самого єврейського соціуму всередині соціуму імперського. На сторінках книги ми бачимо надзвичайно заможного єврея-промисловця Лазаря Бродського поряд із біднотою, для якої цей багатий світ не є доступним. Тобто матеріальний чинник був і залишався одвічним роздільником населення по різні фінансові прошарки, проте, не самі лише прибутки можна розглядати у цій категорії. Часом незадовільне матеріальне становище змушувало євреїв відходити від традиційних засад своєї віри: «Погіршення економічних умов, мабуть, зробило для багатьох неможливою відмову від праці по суботах через страх бути звільненими, а інші завдяки швидкому поширенню ідеологій єврейського націоналізму та соціалізму набули альтернативного відчуття єврейської ідентичності та причетності».

Каменем спотикання виступала безпосередньо єврейська ідентичність з усією її варіативністю. У модерному Києві зійшлися у мовчазному (хоча і не завжди) протиборстві молоде громадянське суспільство з його новими запитами та традиційна єврейська громада: «Студенти були типовими апікорсім – єретиками й вільнодумцями: в суботу вони сиділи по кав’ярнях замість синагоги та їли некошерні страви в дешевих їдальнях, коли ще не було єврейських студентських їдалень».

Неоднозначним було також ставлення до процесу акультурації євреїв, адже часто-густо влада не мала сформованої точки зору щодо перебування у Києві різних категорій єврейства. Та напевно наймінливішою була оцінка рівня інтеґрованості єврейського населення у житті одного з найбільших імперських міст. Натан Меїр описує цілі стратеґії проникнення та інтеґрації у міське життя. Заможніші представники єврейства прагнули не просто займатися відстороненим спогляданням з позиції середньостатистичного обивателя – вони хотіли мати свій суспільний вплив на новому місці, переходячи до категорій плутократії. З одного боку, офіційна державна влада була зацікавлена у фінансовій активності єврейського населення. З іншого – вона хотіла тримати цей процес під контролем, не даючи забагато повноважень представникам етнічної та релігійної меншини. У автора це добре прописано на прикладі Представництва у справах єврейської благодійності, довкола якого розгорнулася боротьба за фінансовий контроль. Ще один приклад такої спроби контролю – запровадження казенного рабинату, що конкурував із традиційним виборним.

Фактично, в економічній сфері присутність у Києві єврейства була радше вигідною для владної системи, та виникав одвічний світоглядний конфлікт у тому числі й між представниками різних релігійних угрупувань. Православна церква сприймала факт присутності чисельного нехристиянського елемента як потенційну загрозу: «Раніше здавалося, що Київ не може жити без євреїв, але тепер дехто вважав, що він не може жити з євреями – принаймні в тому вигляді, як це було звичним для апологетів “святого Києва”». Церкву дратувала побудова синагог, що своєю присутністю збиватимуть з пантелику православних прочан та створюватимуть символічний простір іншої релігії. Загалом транслятором імперської ідеології та розпалювачем антиєврейських настроїв часто-густо виступала консервативна преса як-то газета «Киевлянин». Таким чином, відбувалося конструювання образу єврея-ворога за допомогою різного роду обвинувачень. Отже, влада зрештою прийшла до рішення максимально розпорошити єврейство, намагаючись не дати йому змоги занадто консолідуватися: «Кінцевою метою держави було розпорошення єврейської громади, перетворення її з самодостатнього суб’єкта з різноманітними функціями на просту сукупність синагог».

Тим не менш, імперська політика не змогла зреалізуватися повною мірою – незважаючи на погроми та значні обмеження, єврейство в Києві часів Російської імперії залишило свій помітний і важливий слід. Присутність єврейського населення стала тим індикатором, який викристалізував Київ як сукупність різного роду дихотомій