Єдність у розмаїтті

ЯК ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ МОЖЕ ДОПОМОГТИ НАМ ЗРОЗУМІТИ СЬОГОДЕННЯ?

Тімоті СНАЙДЕР

Як вивчення історії може допомогти нам зрозуміти сьогодення? Який зиск нам від знання історії Східної Європи, коли йдеться про тлумачення української революції та російської інтервенції? Або загальніше: яка користь від чуття історії, від усвідомлення чіткого та зрозумілого зв’язку між нинішніми та минулими подіями? Впродовж останніх тижнів 2013 року протести на Майдані збіглися з глибокою переорієнтацією російської зовнішньої політики і, як наслідок, української пропаганди. Як наслідок, російські ЗМІ заговорили про заколот фашистів, гомосексуалів і фашистських гомосексуалів, коли насправді йшлося про спонтанну спробу мільйонів людей захистити свої засадничі права та почуття власної гідності.

Істориків часто просять провістити майбутнє. Зазвичай ми не можемо цього зробити. Ми навіть не можемо провістити минуле: фахівець в одній галузі історії не може без докладного дослідження бодай більш-менш упевнено казати про те, що відбувалося в іншому місці та в інший історичний час. Але історики інколи можуть виключати можливості. Світ можливого дуже широкий; світ неможливого ще ширший. Історики живуть у світі обмежень, де немає нічого абсолютно нового, а можливості теперішнього завжди певним чином обмежені фактами минулого.

Як стверджував Ісая Берлін у своєму прекрасному дослідженні про російських мислителів, історики не завжди достеменно знають, що відбувається. Але вони спроможні доволі точно встановити, що не відбувається. Відрізнити Майдан від російської пропаганди про Майдан було доволі легко – принаймні для серйозних істориків. Звісно, допомагало знання мов, контакти з людьми на Майдані, реальна присутність у Києві. Але впевненість у тому, що російська пропаганда не описує події, давалася значно легше, ніж вичерпний опис самих подій. Це розрізнення пропаганди й факту було засадничою вправою в тому, що Берлін називав «відчуттям реальності». Хай би яка елементарна, у першій половині 2014 року ця вправа була дуже важливою.

Професійна відповідальність істориків також передбачає свідоме розрізнення пошуку історичної правди та спотворення історичної пам’яті. За радянських часів, як і нині, архітектори кремлівської політики пам’яті вірили, що хороші історики – або наївні, або лицемірні, бо вважають, що історія існує як окремий предмет, який перевершує потреби поточної політики, і намагаються зрозуміти людський досвід, а не маніпулювати ним.

Але історики, котрі серйозно намагаються зрозуміти людський досвід, справді існують, як існують і маніпулятори. Звісно, тут важко провести чітку межу. Особа, яка колись була гідним істориком, може згодом перетворитися на пропагандиста. Інституції, що друкують гарні історичні книги, можуть також брати участь у політичних кампаніях.

Але різниця між наукою історії та політичною пам’яттю така ж реальна, як і різниця між любов’ю та порнографією. Можливо, історики не в змозі досконало розмежувати науку та політику, але вони можуть доволі впевнено визначити, які твердження про минуле мають суто політичну доцільність. Конкретно у випадку Росії, фахівцям слід також враховувати особливі радянські традиції історичної пропаганди: вживання слова «фашизм» як загального лайливого позначення всіх, кого вважають ворогами інтересів Москви; використання Другої світової війни як виправдання будь-якої радянської (тепер російської) політики; цілковита й абсолютна байдужість до історичної реальності як такої.

Наприкінці 2013 та на початку 2014 року саме ці якості – відчуття реальності та розрізнення історії та політики – надали історикам деяку перевагу над іншими коментаторами. Третя перевага істориків, принаймні на початку, стосувалася того, як читати (слухати, дивитися) джерела.

У Сполучених Штатах і до певної міри в Європі першим завданням журналіста вважають пошук «балансу» між двома протилежними точками зору. Російські пропагандисти, як і будь-які інші, намагаються зловживати цією чутливістю, подаючи свою точку зору з непереборною переконливістю. Найважливіші новини, особливо в Росії та Україні, – це телевізійні новини, а це означає, що та сама точка зору передається з дня на день різними образами та емоціями, з майже невловимими відтінками. Таким чином російська пропаганда спромоглася з великим успіхом стверджувати, що Україна не держава, але українська держава утискає росіян в Україні; що українська мова – не мова, але росіян в Україні змушують розмовляти українською; що українці – не нація, але всі українці – націоналісти; тощо. Російські пропагандисти не просто перебільшували якісь аспекти реальності: вони припускалися відкритих і кричущих суперечностей, бо їхньою метою було підсилення своєї «точки зору» в щоденних новинах.

На відміну від деяких інших коментаторів, історики не завжди мають розкіш осягати свої джерела з певної часової відстані. При цьому вони помічають такі суперечності й можуть зробити їх предметом аналізу. У випадку Росії кінця 2013-го та початку 2014-го року, найважливішою була суперечність між офіційною критикою України як фашистської країни та реальною російською політикою, яка у певних аспектах саме й нагадує 1930-ті роки.

Тут спрацьовує щось на кшталт історичної емпатії. У випадку Майдану та війни Росії проти України, як і в інших таких випадках, історію зазвичай використовують як аналоґію. Дехто наводить порівняння із тим, як нацистська Німеччина 1938 та 1939 року знищила Австрію та Чехословаччину; інші кажуть, що такі історичні аналоґії є проявами поганого смаку або завжди неточні.

Емпатія історика допомагає йому інакше поставитися до цих аналоґій. Цілком очевидно, що сам Володимир Путін замислюється про 1930-ті роки. Можна не погоджуватися з його тлумаченнями, але не можна не помітити, як часто він посилається на цей період у своїх промовах та інтерв’ю. Крім того, загальновідомо, що Володимир Путін читає деяких тлумачів історії. Загалом це люди, які прославляли велич пізньої Російської імперії, або ті, хто в 1920-ті та 1930-ті намагався пояснити її руйнацію. Можна би побажати, щоб він читав інші книжки; але він справді читає, це цілком зрозуміло. Це означає, що історичні аналоґії не нав’язано кимось іззовні. Історичні аналоґії вписані в саму ситуацію, бо перебувають всередині розуму людини, яка приймає найважливіші рішення. Мені особисто здається, що Путін розуміє цей період краще за своїх західних супротивників.

Історики, яким довелося спеціалізуватися на 1930-х, можуть краще за інших оцінити, як Путін сприймає цей час; але вони можуть також відчути, куди провадить його тлумачення. Коли люди на Заході чують слова «Мюнхен» чи «аншлюс», вони зазвичай пригадують такі загальні поняття, як Голокост чи Друга світова війна. Це зрозуміло, але непродуктивно. Путін же, здається, розуміє, що знищення Австрії та Чехословаччини залякуванням восени 1938 та навесні 1939 років, як і знищення Польщі військовою силою восени 1939 року, були насамперед ударом по ідеї суверенітету та європейській системі суверенних держав.

Знищення Польщі було не німецькою, а німецько-радянською акцією. Коли Червона Армія вдерлася в східну Польщу у вересні 1939 року, радянська пропаганда переважно стверджувала, що польської держави вже немає, а її меншини потребують захисту. Те саме виголошує російська пропаганда про події у східній Україні 2014 року. Можливо, ця схожість пояснюється інституційною пам’яттю. Але так само ймовірно, що Путін та його оточення, на відміну від майже всіх мешканців Заходу, пам’ятають про успіх радянської тактики руйнування сусідніх держав у 1939 та 1940 роках.

Звісно, є чимало відмінностей; але головна лінія нинішньої російської політики дуже схожа на події тих років. Альянс Сталіна з Гітлером 1939 року ґрунтувався на цілком конкретному розрахунку: Німеччина допоможе СРСР зруйнувати Польщу, а потім розпочне тривалу й кровопролитну війну з Британією та Францією. Зрештою Радянський Союз вийде тріумфатором, бо його капіталістичні вороги знекровлять одне одного.

2014-го року, як і 1939-го, Москва шукає союзників серед ультраправих. На щастя, нині в основних європейських державах нацисти чи фашисти не мають влади, як це було у 1930-ті. Але неонацисти і фашисти стали найпалкішими прихильниками та помічниками Путіна. Після вторгнення в український Крим, Росія організувала там фарсовий «референдум», щоб леґітимізувати перехід цього реґіону до складу Росії. Те саме зробили радянські окупаційні сили в Польщі 1939 року. Цього разу «спостерігачами» на кримському «референдумі» стали західноєвропейські неонацисти, фашисти і ультраправі популісти. Іншими словами, як Сталін очікував, що Гітлер допоможе йому зруйнувати окремі держави, а з ними і саму систему суверенних держав, так і Путін укладає союз із європейськими ультраправими, сподіваючись зруйнувати українську державу та Європейський Союз. Цю аналоґію не вбачають і не нав’язують західні спостерігачі; схоже, що вона працює у свідомості самого Путіна. Путін бачить історичні можливості, яких не бачать його опоненти; це його сила. Але він перебільшує силу ідей та пропаганди; і це його слабкість. І Європейський Союз, і Україна міцніші, ніж йому, вочевидь, здається.

Історикам також легше, ніж іншим, розпізнавати хибні ідеї. Подібно до теоретиків права нацистської Німеччини, Путін заявляє (і, здається, сам вірить), що суверенітет – це питання факту, а не права, а факти творить сила, а не згода. Отже, таке утворення, як Європейський Союз, в якому держави добровільно поступаються своїм суверенітетом, насправді не може існувати, або ж приречене на «занепад» (вживаючи найпопулярніший лайливий термін). Слід визнати, що Путін досяг значного успіху, апелюючи до чоловічого еґо багатьох лідерів країн Європи. Харизмою та грошима він привабив багатьох європейських політиків, які хочуть підтримати його схему повернення до Європи великих держав. Авторитарні лідери на кшталт Орбана в Угорщині наслідують ГІутіна й допомагають поширити російський вплив у ЄС. Той факт, що в економічних відносинах Європи та Росії домінує торгівля нафтою та газом, означає, що в розпорядженні Путіна є потужне лобі. Але є лобісти і з іншого боку. Обсяг торгівлі Німеччини з Польщею більший, ніж Німеччини з Росією, тож із часом голоси дрібних виробників можуть почути. Польські лідери розуміють історичну політику Росії, а Польща нині є одним з провідних гравців у ЄС. Європейські виборці мало дбають про Україну, але їх може мобілізувати розстріл російськими військовими цивільного літака, в якому було повно європейців.

Але справжня слабкість зовнішньої політики Путіна – це припущення, що насправді Україна не є державою. Це припущення глибше за політику чи пропаганду; це приклад емоції, що затьмарює розум. З якихось причин Путін завжди надто емоційно ставився до України. І саме в Україні раз у раз проявлялася вразливість Путіна.

Його втручання в хід «Помаранчевої революції» 2004– 2005 років призвело до цілком протилежного результату. Спроба наприкінці 2013 року завадити Україні підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом також привела до протилежного результату.

Вторгнення в Крим та анексія Криму, а також військова інтервенція в Луганську та Донецьку області, зображені в російських ЗМІ як величезний тріумф, також були провальними. Захоплення Криму мало показати, що української держави не існує; насправді ж воно привело до президентських виборів та формування нового уряду. Інтервенція в Донецьку та Луганську області мала дестабілізувати українську державу; насправді ж вона привела до дуже швидкої реформи українських спецслужб і української армії, тобто до зміцнення української держави.

Від кінця 2013 року я постійно повторюю, що ця засаднича помилка – віра в те, що насправді України немає, – є найбільшою загрозою для самої Росії. Ця помилка означає, що будь-яке російське вторгнення провалиться, бо протидія буде сильнішою, ніж очікується, а отже, вимагатиме подальшого російського вторгнення. Російська ескалація конфлікту збільшує ризик для режиму Путіна, бо тепер він зобов’язаний перемогти у війні, якої навіть не очікував, і піддає ризикові російське населення, бо ізолює росіян від решти світу.

Майдан, крім усього іншого, продемонстрував життєздатність української нації. Важко сказати, в яких ще країнах на схід чи захід від України люди в 2014 році здатні організувати такі неймовірно масштабні протести або ризикнути життям за базові цінності громадянських прав і людської гідності. Майдан представляв ідею громадянського суспільства, яким його бачили східноєвропейські дисиденти 1970-х і 1980-х – як сили, що представляє суспільство, але не в особі уряду, а мета цієї сили не зводиться до зміни уряду. Громадянське суспільство передбачає, що політика – не лінія, а трикутник; політика не зводиться до взаємин індивіда і режиму, а має також включати стосунки між людьми, які надають сенс ідеям прав і людської гідності.

Крім того, в політиці важать не лише влада, а й обмеження і передбачуваність: верховенство права, завдяки якому не треба щоразу наново визначати характер суспільних відносин. У російській пропаганді немає українського суспільства, а є лише мережа змов. Оскільки України немає, то все, що відбувається в Україні, має бути наслідком зловісних планів, розроблених у якійсь іноземній столиці. Цій пропаганді йдеться про Україні, але насамперед вона стосується самої Росії. Майдан був революцією, великою мірою організованою російською мовою, в російськомовному місті, мешканцями пострадянської країни. Щоб російська система могла вижити потрібно, щоб в Росії про це ніхто навіть і не мріяв.

Тут історія дає нам три уроки.

Перший: громадянське суспільство може існувати та існує.

Другий: громадянське суспільство можуть придушувати і придушують.

Третій: боротьба між тими, хто хоче придушити громадянське суспільство, і тими, хто намагається його створити, була й залишається центральним елементом історії, на рівні, вищому за історію окремих націй.

Йдеться про два різних і взаємовиключних погляди на політику та суспільство. У цьому сенсі протестувальники на Майдані мали рацію, ідентифікуючи себе з Європою, під якою вони розуміли світ передбачуваності, закону та прав; у цьому сенсі лідери Росії мають певну рацію, відкидаючи Європу, адже їхнє власне урядування не переживе будь-якого серйозного зіткнення з цими ідеями, або з великою кількістю носіїв цих ідей.

В осерді перебувають самі європейці, мешканці країн-членів Євросоюзу: історія Росії та України має показати їм вразливість того способу життя, який багато хто з них приймає за належне. Європейський Союз був розумною та ефективною відповіддю історії; але він не був виходом із історії, бо такого виходу немає. Європейський Союз не обов’язково розпадеться внаслідок нинішньої кризи; але він може розпастися. Ця можливість досі актуальна, те, що стається, досі залежить від самих європейців. Європейський Союз, разом із Україною, залишається мішенню російської політики, бо ідеї, які він утілює, можуть зруйнувати російський режим.

Утім, звісно ж, немає нічого особливо європейського чи українського в ідеї, що закон кращий за деспотичну владу, а вільний союз кращий за нажахану самотність. Визначити Росію як ворога громадянського суспільства – це політичний акт, але цей акт не ставить в історії останньої крапки.

Переклад Олексія Панича За редакції Роксоляни Свято Друкується за виданням: Тімоті Снайдер. Українська історія, російська політика, європейське майбутнє. – К.: ДУХ і ЛІТЕРА. –2014. –232 с.