Єдність у розмаїтті

Ксенофобія і толерантність: відносність визначень та оцінок

Віталій НАХМАНОВИЧ

Будь-які явища та, відповідно, терміни можна розглядати зсередини певної цивілізації та ідеології або ззовні. Не можна сказати, що лише один із цих поглядів є правильним, просто це різні кути зору. Погляд зсередини завжди призводить до певної ідеалізації ситуації. Ми уявляємо собі ідеальне суспільство, яке вже десь побудоване чи має бути побудоване, і розглядаючи ті чи інші явища, співвідносимо їх із наперед визначеним ідеалом.

Коли ж ми розглядаємо ті самі явища ззовні, то виходимо з того, що будь-які суспільні ідеали, цивілізації, самі суспільства – це просто чергові кроки на історичному шляху людства, мета якого нам не конче зрозуміла. Тоді ми розуміємо, що не володіємо абсолютною істиною, що наша сьогоднішня оцінка є так само ситуативною і відносною, як була оцінка наших дідів і батьків вчора і буде оцінка наших дітей і онуків завтра. Тому будь-яке історичне явище, у нашому випадку – ксенофобію і толерантність, треба розглядати у конкретно-історичному вимірі.

Зараз ми перебуваємо в останній фазі чергового етапу історії Заходу, який розпочався з революцій 1968 року у Сполучених Штатах, Франції та Чехословаччині. Вони поклали початок тому, що згодом отримало назву конверґенції, тобто спробі поєднати капіталізм і соціалізм, узявши в обох найкращі риси. Очевидно, вже той факт, що революції на Заході – у Франції та США – перемогли, а революція на Сході – у Чехословаччині – зазнала поразки, був певною ознакою того, що соціалізм абсолютно не прагне іти шляхом конверґенції.

Вже тоді мало стати зрозумілим, що будь-які кроки на шляху до омріяної конверґенції закінчаться здачею цінностей вільного світу, і питання лише у тому, як далеко у здачі цих цінностей доведеться зайти. Але тривалий час все здавалося гарним. Було укладено Гельсінську угоду 1974 року, яка ґарантувала європейський мир, проте закріпила розподіл Європи, тобто остаточно леґітимізувала створення повоєнної радянської імперії. Але 1991 року Радянський Союз зник, що створило ґрунт для появи 1992 року вікопомної праці Френсіса Фукуями «Кінець історії і остання людина».

Багато кому досі здається, що усе гаразд, і світ, який з певним викликом можна назвати світом «ліберального тоталітаризму» і «диктатури толерантності», невдовзі запанує на усій земній кулі.

Цей ідеальний світ, якого, начебто, прагне й Україна, включає різні ознаки, щільно пов’язані між собою, як-от: соціальна держава, пацифізм, постмодернізм, мультикультуралізм, толерантність, політкоректність, права людини, ґендерна рівність, права ЛҐБТ тощо. Тому, розглядаючи проблеми ксенофобії та толерантності, слід пам’ятати, що це не довічні проблеми, які завжди турбували людство. У такому гіпертрофованому вигляді вони існують саме і лише зараз.

Почнемо з ксенофобії. Сьогодні ми живемо у постголокостному світі. Світ після Голокосту став надзвичайно чутливим до будь-якої ксенофобії та захисту прав людини і національних меншин. До такої міри, що рівень ксенофобії стає першочерговим чинником оцінки тих чи інших політичних рухів, як сьогодні, так і в минулому. Це ми добре бачимо на ґрунті української історії. Політична та моральна оцінка всіх українських визвольних рухів у ХХ сторіччі пов’язана, насамперед, з їх ставленням до меншин. Тобто нікого не цікавить, чого вони хотіли для України, головне – що вони хотіли та що вони робили стосовно євреїв, поляків тощо. Такого підходу ми не зустрінемо більше ніде в історії, крім сучасних часів. При цьому, крім травми Голокосту, ми ще маємо «нюрнберзький погляд» на історію і сучасність. Адже Нюрнберґ – це однобічне засудження одного з аґресорів та іґнорування усіх злочинів іншого винуватця Другої світової війни. На практиці це призводить до того, що, на відміну від етнорасової і ґендерної ксенофобії, ксенофобія соціальна, яку декларувала та практикували комуністична ідеологія і радянська держава, не викликає ані уваги, ані засудження.

Щодо толерантності. Сьогодні ми живемо у світі постмодерну. Очевидно, що це є відповіддю на виклики тоталітарних ідеологій ХХ сторіччя. Відповіддю, що полягає у принциповій відмові від будь-яких узагальнюючих ідеологій. Відтак, ми маємо декларовану, постульовану відносність будь-яких цінностей, тобто відносність цінностей як основну цінність. Як один із наслідків, у сучасному світі відбувається фетишизація толерантності, що на практиці призводить до абсолютизації індивідуальної свободи та прав меншин. Ми вже сьогодні, фактично, опинилися у «світі меншин», що замінив собою звичний «світ більшості». Така сакралізація, практично, будь-яких особистих чи групових поглядів і бажань у перспективі загрожує зруйнувати суспільство як сталу та тяглу єдність. Ще одна небезпека пов’язана з тим, що далеко не всі меншини готові існувати у такому ідеально толерантному суспільстві, і далеко не всі народи та держави прагнуть жити у такому ідеально толерантному світі.

Як ідеальний світ суцільної толерантності стикається з реальністю, краще розглянути на конкретному прикладі. Звернемося до шкали Богардуса, точніше, до інтерпретації результатів, отриманих під час досліджень з використанням цього інструмента. Це тим більше доречно, що жодних інших соціологічних інструментів для вимірювання рівня ксенофобії і толерантності українська наука не використовує. Нагадаю, про що йдеться. Під час опитування людину питають, чи згодна вона допустити представників тих чи інших національностей як

– членів власної родини,

– близьких друзів,

– сусідів,

– колеґ по роботі,

– жителів України,

– відвідувачів України,

– чи взагалі не пускала б їх в Україну.

Залежно від обраної відповіді виставляється бал. За членів родини – одиниця, за друзів – двійка, і так далі. Чим вище бал, тим вищим вважається рівень ксенофобії. Як писали у своїй програмній статі українські соціологи Євген Головаха та Наталія Паніна, які й запровадили в Україні дослідження за шкалою Богардуса: «…в ідеалі, коли жодну національність не відсовують на більш віддалену дистанцію, ніж свою, йдеться про насправді толерантну національну ідентичність, що виключає будь-яке протиставлення “своїх” та “чужих”».

І ось тут починаються контраверсії. Візьмемо перше питання: «Чи згодні ви допустити представників певних національних груп як членів вашої родини?». Очевидно, що родина є певним соціальним інститутом. Сучасний ліволіберальний підхід полягає в тому, що родина – це вільний союз двох рівних і незалежних особистостей будь-якої статі. Але ж є і традиційний погляд, що родина – це складний інститут з багатьох членів різного віку та різного ступеню спорідненості, в основі якого лежить союз чоловіка і жінки, і між членами цього інституту існують певні усталені відносини та розподіл певних обов’язків і прав. Абсолютно очевидно, що сьогодні в Україні ми маємо переважно якійсь проміжний стан між цими двома розуміннями родини. Але у будь-якому випадку, так само очевидно, що будь-яка сім’я може бути сталою, довговічною, просто щасливою, якщо всі її члени дотримуються більш-менш однакових поглядів на цей інститут і мають певні спільні культурні чи пак цивілізаційні ознаки (релігійні, ідеологічні, побутові тощо).

Отже, коли ви ставите перше питання, людина певним чином оцінює, чи відповідає пересічний представник названого етносу її поглядам на родинні стосунки у зазначеному розумінні. Звісно, сучасне суспільство втрачає колективну традицію, етнічна гомогенність залишається лише у сільській місцевості, у місцях компактного проживання. Взагалі можна сказати, що оцінка представника іншого етносу як типового – це вже форма упередження. Але, по-перше, упередження може бути як неґативне, так і позитивне. Якщо у вас є упередження – це не обов’язково означає, що ви ксенофоб, це може бути і підґрунтям для ксенофілії. Тобто ви, навпаки, високо і позитивно оцінюєте інший етнос, і, може, це неправильна оцінка, але вона позитивна. По-друге, якщо ми вважаємо, що між етносами немає будь-яких розбіжностей, культурних чи ще якихось, то навіщо тоді ми взагалі примушуємо людей замислюватися над цим питанням? Тобто, очевидно, все ж таки ці розбіжності існують.

Адже прямо сьогодні в Україні ми наочно спостерігаємо, що мовні, зовнішньополітичні, конфесійні орієнтації значною мірою пов’язані з певною етнічною приналежністю. Отже, слід визнати, що абсолютно необов’язково небажання бачити представника певної національної групи членом власної родини є ознакою ксенофобії стосовно цього народу. Аналоґічно ми можемо інтерпретувати відповіді на інші питання шкали Богардуса.

Повернемося до питань ксенофобії і толерантності в цілому. Тут також наявні суттєві контраверсії. Перше, щодо ксенофобії. Так, ми за умовчанням вивчаємо і побоюємося ксенофобії більшості, але іґноруємо ксенофобію меншості. Проте, хоча ми не можемо дослідити її соціологічними методами, у повсякденному спілкуванні наочно можна спостерігати, що меншини часом мають не меншу ксенофобію, ніж більшість.

 Далі. Як я щойно намагався довести, ми часто-густо плутаємо ксенофобію з намаганням зберегти власну ідентичність. І третє, ми забуваємо, що етнічні стереотипи – це природний спосіб масового мислення. І не лише етнічні, а будь-які стереотипи. Людина мислить стереотипами. Людина є зазвичай фахівцем у певній галузі, про все інше вона мислить лише стереотипами. Інакше вона просто не зможе існувати у цьому світі.

Що стосується толерантності, то є велике питання, де закінчується етнічна толерантність і починається просто байдужість до етнічного питання. Адже це різні речі. Толерантність – це визнання розбіжностей і готовність співіснувати поруч з іншим. А байдужість – це заперечення розбіжностей як таких. Але така позиція ставить під сумнів вже вашу власну етнічну самоідентифікацію. Чи маєте ви самі власну національну культуру, якщо не бачите, чим вона відрізняється від культури інших народів?

Якщо ми це визнаємо, то побачимо, що особиста і групова інтолерантність можуть бути не формами аґресії, а засобами збереження власного культурного середовища. Тому у будь-якому випадку потрібен конкретно-історичний підхід. Очевидно, що сьогодні питання толерантності до російської мови в Україні – це не питання толерантності до англійської мови в Україні. Адже, як ми бачимо сьогодні, певні елементи культури – мова, релігія тощо – можуть буди дієвими засобами зовнішньої аґресії.

Які альтернативи? Гадаю, що проблема останнього сторіччя – це прагнення до ідеалів. Ми або абсолютизуємо певні етно-расові чи соціально-класові суперечності, або повністю їх заперечуємо в ім’я рівності та прав конкретної людини. Очевидно, потрібна зваженість. Тобто суспільство та світ в цілому мають зберігати певні групові особливості. Звісно, по-перше, їх не слід примусово накидати кожній конкретній людині. По-друге, національні та соціальні групи мають між собою співпрацювати, а не поборювати одне одного. Але збереження етнічних, релігійних і соціальних особливостей – це не зло, а нормальний стан суспільства.

Із цього випливає, що як окрема людина, так і етнічна група мають повне природне право на збереження та охорону власного культурного простору в межах родини, громади та держави.

Як у такому випадку ми можемо інтерпретувати результати досліджень за шкалою Богардуса:

 

Варіант відповіді

Інтерпретація Є. Головахи та Н. Паніної

Інтерпретація В. Нахмановича

1.

членів Вашої родини?

 

(інтер)національна ідентичність (менше 2,5)

національна

індиферентність (1–1,5)

2.

близьких друзів?

національна

відкритість (1,5–2,5)

3.

сусідів?

відкритість (толерантність) (2,5 – 4)

 

національна

толерантність (2,5–5,5)

4.

колег по роботі?

національна відокремленість (4 – 5)

5.

жителів України?

 

національна ізольованість (5 – 6)

6.

відвідувачів України?

національна ізольованість (5,5–6,5)

7.

Не пускав би в Україну.

ксенофобія (понад 6)

ксенофобія (6,5–7)

 

Отже, за національну толерантність слід вважати ситуацію, коли людина готова бачити представників певної етнічної групи як сусідів, колег по роботі та жителів України. Готовність бачити всіх як членів своєї родини – це є соціальна індиферентність чи пак байдужість, або стосовно однієї конкретної групи, або стосовно всіх взагалі національних груп. І навпаки, небажання навіть пускати представників певної національної групи до України – ось це вже, напевно, справжня ксенофобія. Що це нам дає? По-перше, саме середній показник у широкому діапазоні ми визнаємо за нормальний. По-друге, замість індексу ксенофобії ми починаємо вимірювати індекс толерантності, тоді як сьогодні наше суспільство за визначенням виходить ксенофобським, а ми просто намагаємося виміряти, як сильно воно ксенофобське.

Насправді, на мою думку, наше суспільство більш-менш толерантне. Середній індекс ксенофобії стосовно основних тринадцяти національних груп перебуває в межах 4–4,5, тобто між готовністю бачити їх представників колегами по роботі або мешканцями України. Питання лише в ступені толерантності стосовно окремих народів. Стосовно українців у нас стан національної відкритості (індекс близько 2). Це, до речі, дуже показово, оскільки питання ставиться окремо щодо україно- та російськомовних українців, і цей додатковий показник збільшує рівень соціальної дистанції (стосовно російськомовних українців останніми роками індекс збільшився до 2,5). Стосовно ромів і чорношкірих має місце національна ізольованість, індекс стосовно них перебуває на рівні 5,5–6. Але ж і це не рівень відвертої ксенофобії, гостями України їх люди готові бачити. Усе це вкрай важливо, адже цими соціологічними дослідженнями часто-густо спекулюють політики та громадські активісти.

Повернемося до сучасного світу та його проблем. Основна внутрішня загроза від подовження просування описаної ліволіберальної моделі – це атомізація суспільства на всіх рівнях. На особистому – у межах родини, на соціальному – у межах общини, на культурному – у межах народу, та на ідейному – у межах нації. Очевидно також, що ми спостерігаємо ідейний і політичний конформізм, як наслідок пануючої толерантності. В результаті ми опиняємося перед загрозою втрати суспільством як спільної ідентичності, так і об’єднуючого ідейного чинника. Зовнішні загрози – це, насамперед, втрата Заходом ідейного домінування в світі, ісламський ренесанс, злива біженців і міґрантів з ісламських країн, і, нарешті, російський неоімперіалізм. Наслідки від комбінації цих загроз та нездатності лівого лібералізму ефективно їм протистояти ми вже бачимо на політичному рівні. В успішних західних країнах до влади приходять майже вкрай праві (в Угорщині та Польщі), комуністи (в Чехії), популісти (в Італії), сепаратисти (в Каталонії) та ізоляціоністи (у Великій Британії). І це вже не питання апокаліптичних прогнозів, це те, що відбувається у нас на очах.

Отже, слід поставити питання руба: що є нашою метою? Якщо метою є збереження демократії та вільної економіки як провідної світової ідеї, а у ширшому сенсі – збереження провідної ролі західної цивілізації у світі, то, очевидно, треба визнати, що ліволіберальна ідея віджила свій вік, і нею треба поступитися заради збереження засадничих цінностей Заходу.

 

В основу статті покладено виступ автора на Міжнародному науковому семінарі «Націоналізм, ксенофобія і толерантність у Східній Європі: витоки, ідеологія, соціальна структура», що відбувся 16 жовтня 2018 р. у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка.

Автор вдячний генеральному директорові Київського міжнародного інституту соціології
Володимиру Паніотто за можливість скористатися даними досліджень КМІС.