Єдність у розмаїтті

Україна та ксенофобія

Віталій ПОРТНИКОВ

Привід до занепокоєння щодо проблеми ксенофобії та антисемітизму надали минулої весни одразу кілька інцидентів у різних містах України. На початку травня антисемітські заклики лунали з вуст націоналістів під час «Маршу українського порядку» в Одесі, на Львівщині, а потім у Києві радикально налаштовані учасники націоналістичних груп розгромили й підпалили поселення ромів. У середині травня розгорівся скандал довкола Василя Марущинця, українського консула в Гамбурзі, який опублікував у Фейсбуці антисемітські й ксенофобні гасла, а місяцем раніше, в соцмережі, львівська вчителька привітала з днем народження лідера нацистів Адольфа Гітлера. Президент України Петро Порошенко засудив «прояви нетерплячості, дискримінації й антисемітизму в країні» й вимагав рішучих дій від правоохоронних органів. Оприлюднені результати опитування науково-дослідного центру PEW, згідно з якими рівень антисемітизму в країні виявився найнижчим серед країн Центральної та Східної Європи. Для України цей показник становить 5%, для Польщі – 18%, а для Греції – 22%.

Наприкінці квітня п’ятдесят американських сенаторів звинуватили Україну й Польщу в державній підтримці антисемітизму. Українські експерти заявляють, що неможливо серйозно говорити про підтримку антисемітизму на державному рівні в країні, прем’єр-міністр якої – єврей, який просив вибачення в Кнесеті Ізраїлю за участь українців у Голокості. У МЗС України відзначають, що антисемітські провокації нерідко «інспіруються кремлівським режимом, який за допомогою інструментів гібридної аґресії намагається похитнути політичну ситуацію». У жовтні 2017 року поліція України заявила про викриття злочинного угруповання, яке роками здійснювало напади на місця релігійного паломництва, на пам’ятки архітектури та синагоги. За даними українських правоохоронних органів, діяльність злочинців координувалась з Росії.

В Європейській комісії по боротьбі з расизмом та нетерпимістю констатують, що основні жертви дискримінації – не євреї, а роми та представники ЛҐБТ-спільноти. Зростання ксенофобських настроїв у суспільстві нерідко використовують політичні сили правого спрямування в боротьбі за голоси виборців. На думку директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, «в країні, яка відстоює свободу на війні в Донбасі, ксенофобські та антисемітські заяви або прояви не лише огидні, а й небезпечні, особливо тоді, коли вони звучать з вуст учасників цієї війни, оскільки кидають тінь й на інших борців за свободу та дискредитують саму ідею такої боротьби.

 

— Віталій Портников: В’ячеслав Ліхачов, керівник Групи моніторинґу прав національних меншин. В’ячеслав був одним із промовців на панельній дискусії «Антисемітизм в Україні: російська дезінформація та реальність», яка підтримується Українсько-єврейською зустріччю та Атлантичною радою. Обговорення відбулося в Києві 14 вересня 2018 року спільно з 15-м щорічним засіданням YES.

Що насправді відбувається, як в цілому можна охарактеризувати цей процес?

В’ячеслав Ліхачов. Українське суспільство після Майдану переживає дуже бурхливі й суперечливі процеси. Тут відбувається багато як доброго, так і не дуже, тому узагальнювати складно. Я згоден з тими дослідниками (і це підтверджується даними соціологічних опитувань), що, особливо після Майдану, хоча цей процес розпочався не 2014 року, в Україні інтенсивно йде формування консолідованої політичної громадянської нації, в яку природно включаються національні меншини. Цей процес виражається як в активній участі національних меншин у політичному та суспільному житті країни, так і в тому, в який спосіб суспільство починає бути відкритішим для них, українська культура виразніше усвідомлює себе як культуру, до якої входять різні компоненти історичного спадку етнічних меншин. Цей процес, мабуть, є незворотнім і основним.

Одночасно, особливо з урахуванням специфіки, що викликана російською аґресією, український народ досить активно переживає пошук власної ідентичності. Це виражається в необхідності якихось історичних прикладів боротьби за незалежність, що не завжди однозначно сприймається нашими сусідами. Цей пошук виражається у посиленні ролі української мови в освіті, що викликало протести в Угорщині й низці інших країн: новий закон про освіту переводить всі школи на українську мову. Є така сукупність різноспрямованих процесів, яку узагальнено можна назвати формуванням української нації. Але тут присутня як громадянська політкультурна складова, так і більш українська етноцентрична історія.

 

— Ви кажете про російську аґресію: в такій ситуації серйозні проблеми повинні були б бути в етнічних росіян, які проживають в Україні. Однак, це саме та національна група, про проблеми якої не говорить навіть російська пропаганда. Якщо про щось і говорять, то про те, що російськомовне населення намагаються позбавити можливості отримувати освіту рідною мовою, що стало менше російськомовних каналів та видань. Але проблема росіянина за національністю (а тут проживають мільйони таких людей) не висуваються на перший план взагалі ніким: ні прихильниками формування української нації, ні їхніми опонентами. Чому так відбувається?

— Я думаю, це пов’язано зі специфікою російської етнічної культури, росіян як етнічної меншини не лише в Україні, а й в інших постсовєтських країнах. Це люди, які не успадкували природним шляхом культури, що вже сформувалась, а знаходяться радше, в інерційному середовищі російськомовної совєтської культури. Вони якоюсь мірою відірвані й від сучасної російської культури, у будь-якому разі не живуть у тих соціальних процесах, в яких живе Російська Федерація, вони здебільшого знаходять свою ідентичність, яка вкорінена не в російську етнічну, а в російськомовну совєтську культуру. I носіями цієї російськомовної совєтської ідентичності є, безумовно, не лише росіяни за своїм етнічним походженням.

 

— По ідеї, в умовах, коли україноцентричність стає домінуючою в суспільстві, мусять мати величезний авторитет праві рухи. Вони повинні були б претендувати на владу, але, як правило, на парламентських та президентських виборах представники таких політичних сил отримують буквально декілька відсотків голосів.

— Не було нічого дивного в тому, що «Свобода» вкрай слабо виступила на виборах 2014 року. Дивним був її успіх 2012 року. Якщо подивитись на постсовєтську політичну історію України, то етнонаціоналісти, ультраправі ніколи успішно не виступали на виборах. 2006 року у «Свободи» було 0,36% голосів виборців. Це дещо відрізняє Україну від звичайного постсовєтського посткомуністичного контексту країн Східної Європи: у ситуації розвалу звичної моделі ідентичності, складного соціально-економічного переходу, який вкрай болісно сприймається більшістю верств суспільства. Звернення до етнонаціоналістичної ідеології було притаманне різним країнам у Східній Європі, починаючи з 1990-х років. Партії, аналоґічні «Свободі»: «Велика Румунія», «Ліґа польських сімей», не кажучи вже про Росію з її «Родиной» та ліберально-демократичною партією Жириновського, в найкращі свої часи отримували до 20% голосів. В Україні нічого подібного не було. Українські націоналісти, після появи на політичній мапі незалежної України, не змогли зробити того, що було їхнім основним програмним завданням: «домагайся української незалежності або помри в боротьбі за неї». Після здобуття Україною незалежності, причому не внаслідок зусиль націоналістів, вони не могли знайти свого місця й запропонувати суспільству привабливого порядку денного.

В унікальній ситуації 2012-го року, коли після приходу до влади Януковича сформувалося досить різке й поляризоване протистояння влади й суспільства загалом, в «Свободі» побачили радикальну противагу Партії реґіонів. За неї голосували не тому, що 10% населення раптом стали підтримувати її націоналістичні, а на той момент й відверто ксенофобські гасла, а тому, що в ній побачили реальну опозицію Януковичу. Після того, як ця ненормальна ситуація протистояння суспільства і влади була знята з порядку денного, ультранаціоналісти повернулись до свого більш-менш природного відсотку підтримки.

 

— Але з іншого боку, можливо, за «Свободу» голосували саме тому, що в Партії реґіонів була така яскраво виражена совєтська ціннісна програма?

— Безумовно, в «Свободі» бачили опозицію не лише тому, що такими були її гасла, а й тому, що влада асоціювалась і з проросійською культурною програмою на внутрішньо політичній арені, і з російською геополітичною орієнтацією – на зовнішньополітичній. «Свобода», яка відверто позиціонувалась як антиросійська, ультранаціоналістична сила, була в цьому сенсі противагою. І це також цікаво, оскільки «Свобода», яка на момент виборів 2012-го року виступала з євроскептичними гаслами, мала серед своїх виборців найбільший відсоток людей, що підтримували євроінтеґрацію. Відтак за «Свободу» голосували не тому, що вона – радикально націоналістична ксенофобна партія, а саме тому, що вона являла собою певну протилежність геополітичному й культурно-політичному вибору режиму Януковича.

 

— Мені іноді здається, шо в Москві дуже хотіли б, щоб український виборець голосував саме за націоналістів, за ультрарадикальні організації, щоб показати: бачите, це їхня система цінностей, ось з чим ми боремось! Так було, коли головною політичною силою в російській пропаганді, але не на українській політичній сцені став «Правий сектор». Це був абсолютно дивовижний перекiс.

— Так, 2014 року це було дуже показово й дивакувато. Навесі 2014-го року «Правий сектор» був другою за згадками у ЗМІ політичною силою в Росії після правлячої партії «Единая Россия». Це показує повну неадекватність тієї уваги, яку Росія приділяла цій політичній силі. Звичайно, було б цілком чудово для російської пропагандистської картинки, якщо б український виборець підтримував радикальних націоналістів. Але можна абсолютно точно стверджувати, що для режиму Януковича «Свобода» була досить зручним спаринґ-партнером, і її якоюсь штучно роздували на каналах, що повністю контролювалися тодішньою адміністрацією президента та правлячою партією.

 

— Що реально відбувається з антисемітизмом? Україна постійно з’являється в якихось відомостях й моніторинґах; вже згадувалося про лист групи американських конґресменів, який наробив чимало галасу в Києві. Читаючи текст цього листа, я зауважив, що як прояв антисемітизму конґресмени сприймають деякі факти історично-номінативного характеру. Наприклад, вулиці називаються іменами лідерів українських націоналістів Степана Бандери й Романа Шухевича, але сама місцева влада, що ухвалює ці рішення, думає про Бaндеру та Шухевича не як про ворогів євреїв чи поляків, а як про людей, які боролися з Росією. Ось це, мені здається, головний рушійний момент. Але в Сполучених Штатах або в європейських країнах це сприймається інакше.

— Навіть історики, якi спеціально займаються цим питанням, не можуть дійти спільної думки, як, наприклад, Шухевич ставився до євреїв, чи був він особисто носієм антисемітських поглядів. У всякому разі, в цьому конкретному листі конґресменів і для частини західної публіки таке ставлення до лідерів націоналістичних рухів середи­ни ХХ століття є ілюстрацією українського антисемітизму. Як приклади антисемітизму у вже згаданому листі наводяться випадки реально здійсненого вандалізму. Тут я, як людина що займається моніторинґом злочинів на ґрунті ненависті, можу сказати, що динаміка у сфері злочинів на ґрунті антисемітизму за останні 15 років, звичайно, є. В Україні, як і в будь-якій іншій європейській країні, фіксується певний рівень актів вандалізму. Але 2017 року в Україні не було зафіксовано жодного випадку насилля на ґрунті антисемітизму.

Друге обґрунтування антисемітизму – це політика пам’яті, діяльність Інституту політичної пам’яті, перейменування вулиць і те, що в листі називається героїзацією нацистських колаборантів. Це вкрай болісно й без розуміння сприймається на Заході. Навіть якщо не брати до уваги питання про те, наскільки обачно діє українське суспільство у своїй історичній політиці пам’яті, цілком очевидно, що до антисемітизму це не має просто жодного відношення.

Третє обґрунтування, яке наведено в цьому листі – це діяльність сучасних ультранаціоналістичних організацій. Я можу надати реальні приклади того, що деякі ультраправі групи дійсно задіяні в якихось антисемітських інцидентах, але в листі сказано, наприклад, про смолоскипну ходу з нагоди річниці створення УПА, що має бути прикладом антисемітизму (а також хтось там застосував нацистське привітання). Проте за результатами соціологічних досліджень та моніторинґу злочинів на ґрунті антисемітизму можна впевнено стверджувати, що жодного його спалаху не відбувається, а якщо дивитися на динаміку, то найпроблемніші періоди з огляду на кількість антисемітських інцидентів в Україні були майже десять років тому, в 2007–2008-х роках.

 

— Тоді чому виникають такого роду твердження?

— Насамперед, тут важлива пильна увага міжнародної спільноти до всього, що відбувається в Україні. Україна як суспільство, яке драматично змінюється й намагається відповідати високим стандартам дотримання прав людини, знаходиться під пильним оком міжнародної спільноти. У цьому сенсі існують певні стереотипи, пов’язані з непростою історією українсько-єврейських взаємин, починаючи від Богдана Хмельницького, через Петлюру до складних перипетій часів Другої світової війни, які сформували стереотипну певною мірою уяву, яка спрощено виглядає так, що українці – це нація антисемітів, в українській культурі та історії антисемітизм укорінений і будь-які звернення до історичних постатей проблемного періоду є свідченням того, що Україна не отримала уроків і надалі залишається антисемітською країною.

Деякою мірою з цим пов’язана та досить спрощена чорно-біла картинка історії середини та на початку ХХ сторіччя, що сформувалась не лише щодо України, а й до всіх східноєвропейських та постсовєтських країн між нормальною Європою та Російською імперією, Совєтським Союзом, які на Заході сприймаються без того, щоб вдаватися в подробиці конкретних історичних виборів тих чи інших людей. Для західного суспільства цілком очевидно, що в Другій світовій війні вибір нацистської Німеччини у якості союзника є абсолютне зло, і коли Шухевич увійшов до Львова у німецькій формі, будучи командиром батальйону німецької розвідки, то він, відповідно, нацистський колаборант, й на будь-яку згадку його прізвища в позитивному контексті має бути накладено табу. Ніхто не запитує, чому постать того самого Шухевича зараз є важливою для України, чому він зробив такий конкретний вибір, що відбувалося з ним далі та з чим він асоціюється для сучасних українців. Для західного спостерігача достатньо того факту, що він був офіцером німецької армії, щоб з абсолютно відвертим обуренням сприймати увічнення його імені.

Ще один чинник – це, звичайно, російська пропаганда. Я не знаю, чи було ініційовано цього конкретного листа конґресменів якимись лобістськими структурами, які займаються просуванням проросійського, й зокрема антиукраїнського порядку денного у західній політиці. Але я точно знаю, що, наприклад, 2013-го року, коли було підписано схожого листа з приводу антисемітизму «Свободи», його було ініційовано працюючими на Кремль ізраїльськими політтехнологами. Але, чесно кажучи, не суттєво чи був конкретний лист ініційований в рамках конкретної пропагандистської кампанії, оскільки рамкова схема, яка транслюється на Захід, така, що там формується образ фашистської антисемітської України, а звинувачення України в антисемітизмі сприймаються природно.

 

— Що можуть тут зробити українці?

— Будь-який антисемітизм викликає ажіотажну увагу, коли все решта відходить в тінь. Я часто спілкуюсь із західними журналістами і кажу їм, що дуже хотів би, аби іноземні журналісти, які пишуть на єврейську тематику стосовно України, були зацікавлені не в антисемітизмі а в сучасному єврейському культурному та науковому житті в Україні, сьогоднішнім життям єврейських громад, багатою культурною й історичною спадщиною українського єврейства, тим, як вона підтримується, єврейською музейною справою, спадком єврейських письменників. В контексті багатовікового співіснування єврейської громади, антисемітизм сьогодні – це марґінальна тема, але вона має відтінок ажіотажності, привертаючи увагу. Україна як держава, звичайно, в цьому плані робить дуже мало та не все вдається.

Основна проблема не в тому, що українська держава недостатньо активно себе позиціонує на міжнародній арені. У неї для цього недостатньо ресурсів, розуміння проблематики, досвіду, але все це напрацьовується, ми цьому вчимося. Основна проблема в тому, що у випадку з перейменуваннями або із законом про освіту українська держава вирішує свої внутрішньополітичні завдання, не зважаючи те, як це буде виглядати для стороннього спостерігача. А мені видається, що це вкрай важливий чинник. Якщо Україна хоче інтеґруватись у європейський культурно-інформаційний простір, вона мусить розуміти з чим вона інтеґрується і як вона виглядає. Для України важлива фінансова і навіть військова підтримка США та міжнародного співтовариства. Часто лунають голоси: Україна не повинна дозволяти диктувати собі, яких героїв вшановувати. Це, звичайно, добра позиція, але кому потрібно, щоб Україна добре виглядала в очах світу – Сполученим Штатам, Польщі чи самій Україні? Це треба самій Україні, тому їй необхідно замислитися над тим, як вона виглядає на міжнародній арені й брати це до уваги.

svoboda.org