Єдність у розмаїтті

ЧИ ІНШІСТЬ ЦЕ ЧУЖІСТЬ?

Роман КАБАЧІЙ

Збірка репортажів «Наші інші» вийшла у видавництві «Човен» за підтримки Українського культурного фонду. До неї увійшло 14 текстів, з них п’ять не публікувалися раніше. Географія цих репортажів охоплює дев’ять областей в усіх реґіонах України. Вибірка тем, за словами авторки Олесі Яремчук, ґрунтувалася на якості матеріалу – себто, статей могло бути більше, і вони не залежали від ступеня представленості у суспільному дискурсі. Приміром, греки Надазов’я чи болгари Запоріжжя, липовани Вилкова чи горюни з околиць Путивля до збірки не потрапили. Проте навіть із представлених груп є зрозумілим, що етнокультурне розмаїття в Україні не вмерло, а в окремих випадках є у стадії активного розвитку.

Звісно, не оминути було спокуси, а особливо коли позиціонуєш себе як автора передусім художнього репортажу, писати про те, «як було», «де паслися коні?» – за словами пісні люблінського «Оркестру св. Миколая». Цю роль у книзі виконують дві останні представниці свого етносу у своїх місцевостях, єврейка/жидівка Соня Полінер з Бродів і вірменка Тося Торосевич з Кутів на Гуцульщині. Набагато легше було би поїхати, приміром у місто Дніпро і показати дві великі сучасні громади, які там живуть – вірмен і євреїв. Але Олесі Яремчук йшло теж про те, щоби й історичне минуле народів у важливих для них місцях було також «нашим іншим». Щоби руїни кірхи у Лиманівці не обписували нецензурними словами, кладовища не розбирали на будівельні потреби, а навпаки – вчилися заробляти на туристичних атракціях, спершу їх порядно відремонтувавши. 

Утім, основа книги – все ж громади більш-менш активні на своїх місцях. От, приміром, волохи села Обава біля Мукачева, котрі займаються ложківництвом. Чи є вони для Закарпаття «іншими» чи «чужими»? Голова сільради запевнює: «…хоча на них кажуть «білі цигани», вони не такі. Цигани кочують, а волохи тут уже давно, такі, як ми». Або приклад із того ж Закарпаття, коли Олеся описує графиню Шенборн, котра приїздила до земляків-швабів у Павшино: «Ця жінка могла б бути моєю бабцею. Будь-чиєю бабцею […]. Простий костюм, футболка, зручне взуття, якого б нізащо не взула молода дівчина». Можливо це і художній трюк, але він підкріплюється і в інших репортажах. Словак Василь Добей з Великого Березного розповідає: «Я, ліптак, узяв греко-католичку, русначку. Моя сестра вийшла за українця з Чернігівської області, а дочка – за чоловіка з Хмельницької області. Ми ніколи не дивилися, чи ти українець, чи мадяр, чи німець. Зараз усі їздять туди-сюди, й кордони не так відчуваються». Однозначно, не все так просто, але не завжди так складно, як хотілось би проповідникам етнічної чистоти чи тим, кому конфлікти між націями чимось вигідні. Були часи, і в деяких випадках донині так є, коли люди на території України могли користуватися трьома-чотирма мовами одразу, і це не були такі схожі між собою (на перший погляд) як українська і російська.

Ще одна справа, коли в принципі ніхто нікуди століттями не переїздив, а «переїздили» кордони. Умовно кажучи, закарпатські українці були «іншими» в Угорщині, а тепер на їхнє місце стали угорці Закарпаття, або ж українці Буковини були «іншими» в Румунії, а тепер помінялися ролями з буковинськими румунами. Олеся не оминає цю важку проблему, і показує її на прикладі двох згаданих етносів, занурених, до того ж, у конфлікт з Києвом у справі освітнього закону – але теж «безхатнього», як досить радикально було названо бездержавні народи, гагаузів у Буджаку. Герої Олесі Яремчук ведуть себе до цієї ситуації в різний спосіб. Румунський учитель Василь входить в положення України, але просить і його зрозуміти у важкій як економічній, так і соціокультурній ситуації. «Але ж ви не думаєте, що я сепаратист», – так починається репортаж з містечка Герцу Чернівецької області. Василь нарікає, що коли одна з доньок приїхала на олімпіаду з математики в обласний центр, почула: «Знов ці румуни, треба перекладати». У неї з’явилась якась злість: чому про неї так говорять?» Василь мусить їздити на заробітки за кордон, і вже 18 років живе без дружини, яка теж на заробітках в Італії. Його румунський паспорт – це можливість кращого трактування за кордоном, ніж із тризубистим, от і все.

З угорцями Малих Селменців неподалік Ужгорода дещо інше: вони були розділені кордоном із Великими Селменцями, таким же угорським селом, спершу СРСР і Чехословаччиною, а тепер лежать, «як розкраяний буханок хліба», між Україною і Словаччиною. Коли вони добилися більш-менш вільного сполучення із сусідами/родичами, з якими їх розірвав кордон, вони теж знайшли привід пошукати «зраду»: що окрім українського та словацького гімнів на відкритті переходу мав би прозвучати й угорський. Говорять при цьому «ламаною українською».

Гагаузи теж майже не говорять українською, але визнають, що почуваються в складі України навіть краще, ніж гагаузи в автономній Гагауз Ері, яка існує поруч них за молдовським кордоном. При цьому етнічна строкатість Буджаку – одеської частини Бессарабії – дозволяє кожному із малих етносів цього краю – власне гагаузам, молдаванам, албанцям, болгарам, старовірам і українцям – почуватися рівномірно добре, кожному у своїй мові. Мар’яна, яка перейшла в 9-й клас, розповідає, що у них у селі російською говорять лише коли болгарин і гагауз між собою, а українською і поготів. При цьому: «Ми зберігаємо свої традиції, але все, що стосується Української держави, для нас теж дуже важливо», – це слова Ольги Кулаксиз, директорки Центру гагаузької культури у Виноградівці Болградського району.

Утім, все це у мирний період. У книжці Олесі є ті два і не тільки розділи, де ми розуміємо: у якийсь момент твою подругу вб’ють, бо вона інша. Так убивали євреїв у Бродах німці, так убивали в Кутах вірмен упівці, оскільки вважали тих за сполонізованих або ж союзників Армії Крайової. Поляків зі створеного совітами на Житомирщині польського національного району репресували через депортацію «уперше за національною ознакою», як називають цю акцію в Польщі. Про це ще один репортаж книги «Наші інші»: «А забирали ж «наші», не дивилися, чи сусід. За що? Предавали Родину, чи як?». Зараз містечко Довбиш (за комуни Мархлевськ) не є райцентром, належить до Баранівського району Житомирської області, і більшість його населення визнає себе поляками. З довбиських поляків походить, як би не було це дивно чути, прем’єр-міністр України Юрій Єхануров: його батько був якутським бурятом, а мама полькою, що познайомилася з батьком пана Юрія на вигнанні.

Іншими були для місцевих українців навіть інші українці. Як би тут пояснити. Коли лемків із Польщі привозять в Галичину, або ж вони мають можливість туди втекти, то вони зустрічаються із південно-західними українськими говорами, продовженнями яких є їхня говірка. Плюс частина лемків є греко-католиками. А у випадку, про який пише перший репортаж збірки «Наші інші», йдеться про обмін волинських чехів, які були там колоністами близько 100 років, на русинів з Пряшівщини, яких радянська пропаганда визнала українцями і нічтоже сумяшеся «запросила» на Волинь. Добре, що не всіх, бо баланс становив приблизно 32 чехів на 12 тис. русинів – південних лемків. На Волині віра була православна, а мова з північно-західних говірок наближена до літературної. Тому не дивно, що люди, греко-католики, з околиць Свидника, Бардієва, Михайлівець, Старої Любовні, Снини, почали говорити, що вони тут чужі, і ніхто не розуміє їх, ані вони когось. Проте порівнювати розуміння культур турків-месхетинців чи кримських татар до української у цьому контексті ми не будемо, правда ж? Факт той, що у 1960-х рр. пряшівським українцям вдалося переконати владу СРСР їх відпустити в Чехословаччину – під ґарантії родичів на Пряшівщині, що ті поверненців голими і босими не зоставлять. І давайте пошукаємо в цій темі наших інших. Чи більше нашими були тут волинські чехи, які жили тут 100 років і які були миротворчим елементом під час етнічного конфлікту між поляками і українцями на Волині – більше про цей елемент у книжці «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині» Вітольда Шабловського (укр. переклад і видання 2017 р.). Чи більше «нашими» були пряшівські русини, які після повернення ніяк більше себе як словаками (чи руснаками) не називають, з переляку, що їх хтось знов не вивезе в Україну. 

Чи є іншими чи чужими українські мусульмани, котрі виявляються більшими патріотами української державності, ніж оточуюче українське, переважно російськомовне населення? Про це ще два репортажі Олесі Яремчук. Менш відома спільнота, яка прямо-таки випадково опинилася в Україні, це турки-месхетинці. Це турки родом з території Грузії, депортовані Сталіним до Узбекистану, і яким ніколи не було дозволено вернутися додому, а лише в європейську частину СРСР. В Україні їхні громади з’явилися у різних осередках у Полтавській, Донецькій, Херсонській областях. Олеся їде на Донеччину, у с. Васюківка біля Бахмута. «Жодного разу нам не сказали: «Ти турок, а я українець». Народ України допомагав нам у всьому!» – впевнено, голосно каже Жасім»». Кримський татарин в найближчій до Криму їхній громаді в Новоолексіївці говорить: «Будемо їздити до Криму так, як і раніше. Електричками».

Одним з осьових репортажів книги є текст «Барон Ольга Петрівна», про ромів Торецька (екс-Дзержинськ) на Донеччині, що за 4 км від лінії розмежування. Він став притчею во язицех навіть для тих, хто його до книги не читав, оскільки – як розповіла Олеся на київській презентації, головна героїня Ольга Руденко, місцева активістка надто ревно ставилася до кожної титли і коми, і дбала, про що не можна писати. Про це тепер розповідають на тренінґах з репортажу. Цій активістці йшлося про те, аби до тексту не потрапило нічого, що могло б «її» ромів образити, адже вона налагоджувала контакт з ними по краплині, починаючи з 2012 р. Ходячи з двору в двір, стукаючи у хвіртки ґетта – про це поселення у межах міста навіть мало хто знає. Про що їй йшлося? Про те, щоби навчити ромських дітей іншого світу. Адже, говорить вона, коли дитина народжена у тюрмі мамою, яка вміє лише матюкатися і не ходитиме до школи, виросте такою ж. Без мрій, без іграшок, без знання мови оточення. Йшлося про те, аби хтось дитину підіймав о 7-й ранку і відправляв до школи. Попервах вона навіть сама цим займалася, чекала дітей, умивала і відпроваджувала. Тепер діти приходять до неї допомогти, коли хворіє, а в таборі знайшлися союзниці, які в цьому допомагають, в тому числі представники однієї з протестантських церков. Діти – це один з напрямів, і звісно походом в школу їхні проблеми не закінчуються – вони виглядають бідніше за оточуючих, часто не розуміють української від учительки (про навчання мовами нацменшин тут і не згадують), і теж російської. Тому потрібна робота з ними, аби вони не закрилися і не знудилися. Робота з дорослими – також не з простих. Ольга Руденко закипає, коли фактично читає лекцію з толерантності: що не можна виганяти ромку від чиновника, бо вона має такі самі права, як і всі громадяни. Її активність принесла наслідки – за прибирання міста роми отримують гуманітарні пакети з їжею, дрова на отоплювання. Плюс культурна робота – співочий колектив, вітання багатодітних мам, християнські цінності. Цей репортаж – практичний посібник, як із інших чужих, ґаджо, мовою ромів, зробити «наших інших».

Для написання останнього абзацу я перечитав «Барона Ольгу Петрівну» ще раз. Але так можна робити з кожним із репортажів даної збірки, оскільки вона є прикладом людського ставлення одних до інших і навспак. А ще тішить, що у чотирьох описаних місцинах бував сам, і гадаю, що читачам «Наших інших» було би так само приємно побувати в таких громадах, і відчути те своєрідне тепло.

Кирилл ДАНИЛЬЧЕНКО
Мирослав МАРИНОВИЧ
Лиля БУДЖУРОВА
Виталий ПОРТНИКОВ
Вадим ФЕЛЬДМАН
Петро МАРУСЕНКО
Антон САВІДІ
Олена ДОНЕЦЬ