Єдність у розмаїтті

Хто і чому сприймає Україну як антисемітську державу

Соня ЗОН

Нещодавно багато людей в Україні, серед яких є й мої друзі, скаржилися на те, що вони не розуміють своїх родичів, друзів та добрих знайомих, які починають голосно волати про несамовитий антисемітизм в Україні, реагуючи на окремий невеличкий випадок. Дивіться, – кажуть мої друзі в Україні, – ось вам нещодавні опитування міжнародних організацій, які стверджують, що в Україні антисемітизму значно менше, ніж у інших країнах Європи, в нас прем’єр єврей, мер Харкова єврей, купа депутатів євреї, у країні багато синагог, єврейських шкіл, центрів, єврейські свята святкують на площах, тобто окремі висловлення ідіотів та окремі рідкі вчинки невеличкого прошарку покидьків жодним чином не віддзеркалюють суспільство. Але нас не чують від слова «взагалі», бо кожен навіть невеличкий випадок постачає воду до млина з великим слоганом: «українці-антисеміти, Україна – антисемітська держава, Петлюра – погромник, бандерівці вбивали євреїв за допомогою пересічних українців». Якщо той, хто намагається сперечатися з цими воланнями (чи то довести, що навіть Петлюра та Бандера трошки складніші у своєму відношенні до євреїв, ніж оті монстри, якими їх малюють), ще й єврей, то додається обов’язкове «Якби твої дідусь/бабуся/прадідусь/прабабуся почули, вони б тебе соромилися». Я вже кілька років не веду такі дискусії з тою частиною моєї сім’ї, яка чи зосталася, чи якийсь час жила на території Російської Федерації, бо для мене немає сенсу щось стверджувати тим, чий сенс затьмарений, що робить їх неспроможними чути цілком доречні арґументи точки зору, яка відрізняється від їхніх переконань. Я просто вбивала таку «дискусію», повторюючи як папуга: «Ми все одно не порозуміємося з цього приводу, нам немає сенсу розмовляти про те, що нас роз’єднує, краще будьмо розмовляти про те, що нас об’єднує – сім’ю та дітей».

Але щойно мене наново вразили деякі риси та екзальтована емоційність подібної розмови. Одночасно я передивилася нариси харківської письменниці Інни Йохвидович, яка є дочкою та племінницею стародавніх друзів мого дідуся з бабусею. Йохвидович – талановита письменниця з шаленою ненавистю до України і всього українського, і основною темою її творів є антисемітизм, зокрема випадки антисемітизму у Харкові. Хтось (не пам’ятаю хто) казав, що ніхто не може так яскраво відобразити психологічний стан людини, як письменник чи поет. Героям Йохвидович співчуваєш, відчуваєш їхні страждання аж до того, що серце крижаніє. Ось мала дівчинка, яка після війни повернулася з сім’єю у Харків, почула, що батько її шкільного друга був поліцаєм та сам вів євреїв на смерть, і замерла на підлозі; ось стара незграбна вчителька каменіє у таксі, коли водій мимоволі каже, що вулицю Пушкінську треба називати «Жидівська», ось жіночка похилого віку приїжджає у гості до подруги після еміґрації до Германії і крижаніє, коли бачить перейменовану вулицю Бандери. В усіх цих реакціях є спільні риси: людина паралізована жахом і попіл усіх безвинно вбитих стукає у її серце. Реакція родичів та друзів на наші арґументи теж споріднена із ступором жаху, який так яскраво малює Йохвидович – цей гнів, звуження та раптове обмеження поля свідомості, закриття каналів комунікації, яке робить неспроможним будь-який діалог – це дві сторони типової захисної реакції травмованої людини, і йдеться тут про ґенераційну травму Голокосту.

Зараз тема ґенераційної травми набула великої популярності частково завдяки блискучій статті психологині Людмили Петрановської про ґенераційну травму радянських жінок, прекрасний нарис того, як примусові конструкти та трагедії війн радянщини калічили сім’ю як суспільний інститут і які захисні механізми використовували різні покоління цих сімей. Україна, яка опинилася у самому центрі «кривавих земель» двадцятого сторіччя, літерально поглинена чисельними ґенераційними травмами: розкуркулення, тотальне вбивство діячів культури, Голодомор, терор 37-го року, терор поглинання Західної України після змови Молотова-Ріббенентропа, Друга Світова, окупація, Голокост, терор українців після повернення радянської армії, депортація кримських татар, поляків, справа лікарів – лист можна продовжувати без кінця. Кожна травма скалічила долі поколінь і потребує подальшого вивчення на усіх рівнях, для усіх національних та соціальних груп, бо наслідки цих чисельних травм відчуваються практично у кожній родині та взагалі в українському політичному просторі.

Ґенераційна травма Голокосту є одною з найстрашніших у минулому сторіччі. Ґеноцид шести мільйонів євреїв за кілька років винищив кожного другого єврея у світі. Немає єврейської родини, яка б не відчула наслідків Катастрофи. Кожна сім’я має загиблих родичів та жахливі історії загибелі євреїв в усіх містах України. Дробицький Яр живе у пам’яті кожного харківського єврея. Дослідження ґенераційної травми Голокосту у Ізраїлі та Америці ствердили, що травма переважно торкає перше та друге покоління. Якщо третє покоління – онуки тих, хто пережив Голокост, не зростало у атмосфері антисемітизму, більшість вже не несе у собі ґенераційної травми.

Ситуація євреїв у колишньому СРСР була відмінною від Ізраїлю чи Північної Америки. По-перше, не треба викреслювати наслідки німецької окупації, яка щиро заохочувала та поширювала антисемітизм у його страшнішій формі тотального ґеноциду. По-друге, державна політика антисемітизму у СРСР, яка почалася з винищення Єврейського Комітету та справи лікарів та була продовжена Антисіоністським Комітетом після того, як Ізраїль відмовився слухняно втілювати політику СРСР на Близькому Сході, ця політика обмежувала сфери діяльності, деякі спеціальності та призначення євреїв керівниками. З «легкої» руки КДБ поширювалися антисемітські анекдоти та наративи, заохочувалося цькування дітей та підлітків у школах та піонертаборах, директори шкіл та таборів отримували зверху директиви не втручатися, такі ж директиви мала і міліція. Практично кожен єврей покоління онуків у останні десятиріччя існування радянського режиму безпосередньо отримав травму антисемітизму через цькування дитиною, що підтверджувало та цементувало у свідомості та підсвідомості жахливі історії дідів та бабусь разом зі скаргами батьків про пригнічення їх радянською системою.

Тут треба ще додати велику увагу, яку приділяла машина радянської пропаганди до розпалювання ворожнечі між євреями та українцями: починаючи з таємних загонів СМЕРШу, які вчиняли жахливі вбивства та тероризували євреїв у Західній Україні, та закінчуючи поширенням чуток серед самих євреїв про тотальний антисемітизм українців, і серед українців про зраду та пригнічення їх євреями.

Виникає питання, чому євреї, які мешкають в Україні зараз, переважно не мають ознак цієї травми. І чому ті, хто еміґрував у останні роки радянщини чи одразу після розпаду СРСР, у переважній більшості й досі зберігають ознаки ґенераційної травми. Щодо еміґрантів відповідь полягає у так званому феномені консервації культури: хвиля еміґрантів згортає як килим вершки культурного шару того часу, коли вони залишають країну. В еміґрації той культурний шар зберігається для них як сучасність. Незважаючи на те, що культура у залишеній ними країні змінилася, і може радикально відрізнятися від того, що вони залишили, в їхній уяві все ще вісімдесяті – початок дев’яностих. Це легко простежити у місцях концентрації еміґрантів – від моди до характерних висловів вони залишаються у минулому. Одночасно еміґранти можуть бути абсолютно контемпоральними культурі та розвитку країни, в якій вони мешкають. Ось і відповідь на питання, як професор провідного університету може бути впевненим, що в Україні й досі панує антисемітизм.

А що ж трапилося з тими, хто залишився, чого вони у переважній більшості не волають про загострення антисемітизму в Україні? Відповідь дуже проста – щойно зник гніт радянщини, зупинилися директиви зверху, розпалення ворожнечі, неспроможність євреїв отримати певні спеціальності, відвідати конференції, чи стати керівниками. Одночасно почалося відродження єврейської культури – було відроджено численні синагоги, знов відкрито єврейські школи, стали масово святкувати єврейські свята, єврейські центри, пов’язані з Ізраїлем та Америкою, розвивалися мова, культура та гордість за свою націю. Нове покоління вже зростало в атмосфері свободи та гідності, цькування у школах та літніх таборах суттєво зменшилося, бо не мало системної підтримки ззовні, тобто більшість єврейських дітей, погляди яких формувалися у вільній Україні, не отримали ґенераційної травми. Одночасно діти з єврейських шкіл стали провідниками культури для батьків і частково вилікували травму попереднього покоління.

Чому саме зараз ми відчуваєм загострення звинувачень України в антисемітизмі зрозуміло. Після Революції Гідності російська пропагандистська машина використовує стару імперську абетку, яку відновила радянщина, про загострення ворожнечі між народами. Аморальна маніпуляція травмою Голокосту теж не нова і постійно використовувалася при СРСР. Покидьки користуються неадекватною реакцією травмованих поколінь для того, щоб розпалити ненависть та ворожнечу, для них не проблематично маніпулювати наслідками найстрашнішої трагедії людства. Головне для них – повернути Україну до ролі підлеглої колонії, яку вони уявляють собі невід’ємною меншовартою частиною своєї держави.

Зараз ми маємо те, що маємо. Виникає питання, що з усім цим робити. На мою думку, головне – це кожного разу наполегливо викривати маніпуляції покидьків – я особисто вважаю це злочином проти людства – подвійно травмувати вже травмованих людей та використовувати наслідки Голокосту як інструмент для розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Також ця криза знов відкрила гнійну рану багаторівневої та багатомірної ґенераційної травми України, яка торкається не лише євреїв. Таким же ж чином російська пропаганда маніпулює і мультиґенераційною національною травмою українців, бо начебто випадкові антисемітські гасла з того боку зовсім не є випадковими. Сюди ж можна додати провокаційні дії деяких право-радикальних українських партій та організацій, як, наприклад, нещодавнє урочисте святкування Коліївщини, руху, який відзначився чисельними вбивствами єврейського та польського мирного населення, принаймні жінок та дітей. Тут не буде зайвим додати, що Коліївщина була улюбленим українським повстанням у історіографії радянщини, таким собі показовим вибухом народних мас проти експлуататорів. Дуже ймовірно, що з-за поребрику знов використовують абетку розпалення міжнаціональної ворожнечі, знову, торкаючись ґенераційних травм українців, євреїв та поляків. Те ж саме відбувається у Польщі, і вже було оприлюднено відносини між польськими групами з активною українофобією та російськими спецслужбами. Вони працювали за такою ж радянською абеткою розпалювання ворожнечі і тискали на слабкі місця ґенераційної травми, які викликали неконтрольовану сильну емоційну реакцію. Тобто ґенераційні травми треба досліджувати на усіх рівнях і в усіх прошарках в Україні.

Якщо є діаґноз, то можна почати лікування та кожного разу наполегливо викривати тих, хто хижує на слабкості травмованих. Усі випадки ксенофобії, антисемітизму треба рішуче засуджувати, і, за моїми спостереженнями, суспільство дуже активно та неґативно реагує на такі випадки. Одночасно треба у відкритому діалозі, бажано починаючи безпосередньо з істориків-архівістів України, Ізраїлю, Америки, Польщі обговорювати теми Бандери, Петлюри, УПА, Української Республіки, тепер додалася ще Коліївщина, з застосуванням справжніх архівних документів та їх докладного аналізу за участі усіх сторін. Це багаторічна складна робота, але вона не є неможливою.

Я вірю в майбутнє вільної України з дружнім взаємозбагаченням та взаємопорозумінням українців, євреїв, та багатьох інших національностей народу України. Моя віра ґрунтується на тому, що я безпосередньо була свідком розквіту єврейської культури та падіння антисемітизму, який залишився тільки у невеличкому прошарку покидьків, а також тим, що євреї України у своїй переважній більшості не оголошують себе «людьми української культури», як євреї сусідньої держави, які виганяли ізраїльських кореспондентів з галасом: «Уходите отсюда! Я человек русской культуры!»

Багато євреїв України, яких я знаю, ідентифікують себе євреями-громадянами України, чи євреями – політичними українцями, при цьому з гордістю зберігаючи свою ідентичність та культуру, як і належить громадянам вільної країни.

 
maidan.org.ua