Єдність у розмаїтті

Ми і мова ненависті

Віталій ПОРТНИКОВ

Десятки тисяч поляків вийшли на вулиці, щоб віддати останню шану вбитому меру Ґданська Павлу Адамовичу і заявити свій протест проти мови ненависті і атмосфери політичної нетерпимості в країні. Втім, я не буду стверджувати, що вбивство Адамовича – результат цієї атмосфери. У перші хвилини після нападу на мера я порівняв цей злочин із вбивством ізраїльського прем’єр-міністра Іцхака Рабина в листопаді 1995 року. Це була помилкова аналогія.

Вбивця Рабина хотів знищити саме прем’єра, зірвати політичний процес, лідером і символом якого той був. Вбивця Адамовича не схожий ані на ізраїльського радикала, ані на польського. Найбільше він нагадує мені простого українця, який ненавидить представників влади просто за те, що вони – представники влади і впевнений, що влада завжди не права, а він, «маленька людина», завжди має рацію – коли паркується в недозволеному місці або коли грабує банк. Тому що у нього, «маленької людини», грошей мало. А у представників влади – багато, адже це вони у нього гроші вкрали, негідники!

Однак відмінність мотивів вбивць зовсім не скасовує самого факту наявності мови ненависті і атмосфери нетерпимості ані в Ізраїлі 1995 року, ані у Польщі 2019-го. Нічого нового, втім, в цьому теж немає. Велика єврейська згуртованість – красивий міф для антисемітів. Ізраїль живе в атмосфері внутрішньої нетерпимості з 14 травня 1948 року. Його засновник соціаліст Давид Бен-Гуріон наказав потопити корабель правих ревізіоністів «Альталену» 22 червня 1948 року. Учасниками цієї спецоперації були рівно ті ж дві людини, які 4 листопада 1995 року стояли на трибуні мітингу на центральній площі Тель-Авіва – Іцхак Рабін і Шимон Перес. 16 бійців правих, серед яких 14 пережило Голокост, тоді загинуло, як і троє солдатів Армії оборони Ізраїлю. «Благословенна гармата, яка потопила цей корабель!», – підбив підсумки цієї операції Бен-Гуріон. Хіба це – не атмосфера ненависті?

Але як же тоді Ізраїль вижив? – запитає читач. А так, що ліві і праві, віруючі й атеїсти навчилися об’єднуватися заради виживання країни. Гіркота загибелі «Альталени» саме в тому, що послідовники Володимира Жаботинського прямували в Ізраїль її захищати.

Але повернімося до Польщі. «Дві Польщі» – це теж не дуже велика новина, врешті-решт і сучасний Ізраїль, і сучасна Польща створені вихідцями з однієї і тієї ж території. «Польщ» завжди було дві. В роки після загибелі Речі Посполитої була Польща колабораціоністів і Польща прихильників національного відродження. Коли Польща відновила свою незалежність, з’явилися Польща лівих і Польща правих – саме тоді, після вбивства президента Габріеля Нарутовича письменниця Марія Конопницька написала про «дві Польщі».

Після Другої Світової війни поділ пішов між адептами комуністичної, прорадянської Польщі та прихильниками Польщі вільної і незалежної. Зараз атмосфера ненависті і мова ворожнечі розділяє тих, хто боровся проти комунізму. Лех Валенса, Ярослав Качинський, Дональд Туск, Адам Міхнік – з одного політичного табору, табору «Солідарності». І який жах, що вони ось так розійшлися!

Але не поспішайте їх ховати і за них переживати. Так, після краху комунізму Польща повернулася до себе довоєнної, і на неї чекають десятиліття еволюції. Але ці десятиліття – як і сама атмосфера ненависті і мова ворожнечі не є катастрофою для державності Польщі, як атмосфера ненависті і мова ворожнечі не стали катастрофою для державності Ізраїлю. Євреї у важкий час залишаються євреями, поляки – залишаться поляками.

Про нас краще подумайте.

Україн теж завжди було дві.

Була Україна колабораціоністів і пристосуванців і була Україна прихильників свободи і незалежності. Ця перша України перемагала другу практично завжди в історії українського народу. Була надія на успіх в 1917–1920 роках – марна. Була імітація успіху у 2004 році – розчарувала. І був успіх 2014 року – і те тільки тому, що імперія окупувала частину території країни і позбавила «першу Україну» її чисельної переваги. Я навіть не буду писати, що такий шанс надається один раз в історії просто тому, що це перший шанс і є.

І перша Україна, Україна колаборації, аж ніяк не переможена. Вона чекає свого часу і цілком може його дочекатися – достатньо експлуатувати соціальні ілюзії українців, щоб вона знову розправила свої триколірні крила.

Але атмосфера ненависті, але мова ворожнечі присутні саме у націонал-демократичному таборі. І початок передвиборної кампанії це вже показав – і ще покаже! Українські патріоти поводяться так, ніби тут Ізраїль або Польща, ніби зовнішнього ворога і – найголовніше – його внутрішнього союзника – тут більше немає.

А тут ніякий не Ізраїль і ніяка не Польща, у яких громадяни можуть дозволити собі ненавидіти ближнього без загрози для держави і нації.

Тут все ще Малоросія. І якщо нам не вдасться скористатися нашим шансом і побудувати на її випаленій імперією землі Україну – так Малоросія і залишиться.

ukr.lb.ua
Кирилл ДАНИЛЬЧЕНКО
Мирослав МАРИНОВИЧ
Лиля БУДЖУРОВА
Виталий ПОРТНИКОВ
Вадим ФЕЛЬДМАН
Петро МАРУСЕНКО
Антон САВІДІ
Олена ДОНЕЦЬ