Єдність у розмаїтті

СУЧАСНИЙ ПОГЛЯД НА МИНУЛИЙ ЧАС

Катерина СТАНІСЛАВСЬКА

Пучков А. Між навігаційними щоглами: Профілі українських мистецтвознавців (архітектура і візуальне мистецтво). Київ: ДУХ I ЛIТЕРА, 2018. 392 с.: 5 арк. портр. (Серія «Постаті культури»).

 

Андрій Пучков – киянин, письменник, історик, митець. Киянин – за фактом народження і місцем проживання, але не тільки: Київ у його текстах набуває ознак сакрального (у значенні особистісно та суспільно священного) простору. Письменником він себе не вважає (віддаючи перевагу терміну «літератор»), але читач переконається у письменницькому хисті, писемному красномовстві автора вже з першої сторінки книги. А. Пучков є істориком – за покликанням долі, за власними нахилами та уподобаннями, за індивідуально спрямованим вектором у минуле (про це йтиметься далі), і навіть за офіційно закріпленим у дипломі доктора наук та званням професора за напрямом наукової діяльності. Прояви ж мистецької натури і мистецької діяльності можна спостерігати у різноманітних сферах і на різних етапах життя автора.

Ці чотири виокремлені іпостасі (насправді їх набагато більше) – киянин, письменник, історик, митець – певною мірою обумовили і зміст рецензованої праці.

У книзі автор здійснює спробу розкрити магістральні риси становлення в Україні мистецтвознавства й архітектурознавства як окремих наукових дисциплін в їх людинознавчому аспекті, охоплюючи часовий проміжок від останньої чверті ХІХ до початку ХХІ сторіччя. І це завдання А. Пучковим успішно реалізовано на прикладі написаних (і в метафоричному значенні живопису, і в прямому значенні книгописання) профілів-портретів п’ятьох українських мистецтвознавців та архітектурознавців ХІХ–ХХ сторічь: Адріана Прахова, Григорія Павлуцького, Григорія Логвина, Володимира Ясієвича, Абрама Мардера.

Про мету своєї книжки автор дуже точно сказав у передмові: «показати, що мистецтвознавці теж показові люди, і якщо вони студіювали щось візуальне у спосіб, їм одним притаманний, то я студіюю і візуальне, і спосіб його студіювання тим чи тим науковцем, і постать самого науковця, отже, зрештою, намагаюся підвести метамистецтвознавчу конструкцію».

Якби стояло завдання сказати про книжку одним реченням, я би скористалася цитатою самого автора (щоправда А. Пучков говорить про методологічний інструментарій історика): «порядок у голові, ясність на папері, сила в переконаності, живопис у слові».

За структурою книжка містить п’ять основних розділів – власне профілів-портретів, глибоко філософський передмовний есей «Про минулий час, мистецтвознавство і цю книжку».

Як пише автор, героями книжки стали ті українські мистецтвознавці та архітектурознавці, котрі «щось зробили уперше <…> Але не просто вперше <…> а вперше так, аби виявилося важливим і запам’яталося надовго, таке “вперше”, після чого можна бути лише другим <…> поважним продовжувачем корисної справи».

У передмові А. Пучков говорить про час, про стосунки з ним, про відчуття часу історика, письменника. Есей містить багато вкрай влучних висловів, метафор, афоризмів про час і «навколочасові» реалії. Деякі з них хочу тут навести без коментарів: «минулий час не має терміну давності», «Час минулого часу перетворюється на простір сучасного письма про минуле <…> час стає простором», «культура це творче <…> зупинення часу в його артефактах», «кожному часу свій строк, кожному строку свій вирок», «далеке за часом чомусь ближче за духом», «у тимчасовому сенсі минуле є повсякчасною реальністю», діяльність історика це «тихе повстання проти смерті».

Автор пише про своїх героїв: «Створюючи черговий профіль, я був вільний від того, аби промальовувати сивину і зморшки, що провів час обличчям персонажа», у той же час їхні «портрети анфас у вигляді ілюстрацій – те, що в персонажів вклали час і обставини». І мені захотілося уважніше вдивитися у профілі-портрети, поглянути на п’ятьох обраних персонажів саме у контексті їхніх стосунків із часом: як автор розкриває часовідчуття кожного мистецтвознавця, у які часові координати вміщує їх? І ось яка картина виникла у мене.

Адріан Прахов – це безумовна, абсолютна і всепоглинаюча сучасність: я сам сучасність, і я її створюю навколо і всюди. Автор пише: «Прахов був цілком сучасний у своїй сучасності».

Григорія Павлуцького друзі невипадково жартома латинізували у «Павлукція»: «Павлуцький був вихований на античних пам’ятках, але дихав тим київським повітрям античності, котре він собі вигадав і яким прагнув зацікавити оточення». Отже, часовий вектор Павлуцького спрямований у далеке минуле, але водночас спостерігається намагання вченого «підтягти» минуле до свого часу.

У часовідчутті Григорія Логвина мені вбачаються досить чіткі паралелі з часовідчуттям самого автора, коли минуле сприймається як сучасне.

Володимир Ясієвич представлений у книзі як цікавий конгломерат «фізика і лірика в одному флаконі», він намагався забетонувати сучасне з метою його правильного дозрівання і ефективного використання у майбутньому.

Замикає п’ятірку обраних Абрам Мардер. А. Пучков наводить у книзі вислів Миколи Дьоміна щодо концепції архітектури Абрама Мардера, названої ним «марксизм-мардеризм» – цей потішний бренд підкреслює фундаментальність та позачасовість архітектурознавчої концепції вченого. Перефразовуючи цей вислів, скажу, що Абрам Павлович «мардернізував» свій час.

Якщо говорити про стосунки з часом самого А. Пучкова, то, за моїми відчуттями і сприйняттям, Андрій живе в майбутньому і дивиться звідти у минуле, пишучи для своїх сучасників – тутешніх і тамтешніх. У такий спосіб у світовідчутті автора органічно з’єднані усі часові координати. Може, саме тому такими щирими і справжніми здаються презентовані персонажі.

В оформленні обкладинки книги використано роботу Івана Остафійчука «Приятелі і кава» (1999). Як на мене, це дуже вдале і точне попадання «в десятку», що додає і філософсько-духовних, і іронічно-жартівливих асоціацій щодо автора та змісту книги. Передусім, це символ Трійці, що апелює до єдності різноманіть: це відображення трьох часових координат – Минулого, Сучасного та Майбутнього, які, будучи органічно з’єднаними та переплетеними у світовідчутті автора, утворюють гармонічну цілісність книги.

В іншому контексті цих трьох чоловіків можна сприйняти як узагальнений символ усіх персонажів книжки: їх могло бути менше, їх могло бути більше (у першому плані-проспекті дворічної давнини автор накреслив дев’ять персонажів, потім їх стало сім, а у фінальний варіант потрапило п’ять). Обличчя кожного чоловіка розрізано кольором навпіл, але асоціація, що виникає внаслідок цього, не загально очікувана про «дві сторони однієї медалі» чи «світлу і темну сторону» кожного індивіда, – ні, це радше дзвіночок, що засвідчує безжальний, але прекрасний факт: як би глибоко ми не занурювалися у «колодязь пізнання» кожної особистості, за найкращих і найсприятливіших умов та обставин зможемо пізнати максимум половину справжності та істинності – ту половину, що освітлена і доступна нашому зору. Може, саме тому у підзаголовку своєї книги А. Пучков вказує профілі, свідомо чи несвідомо підкреслюючи цю «половинність».

Продовжуючи тему світла, зауважу, що лампа над приятелями спричиняє тіні на столі, але світло-кольорова гама цього рішення цікаво трансформована: від трьох темних фігур падають золотаво-світлі відблиски-відбитки (тому називати їх «тінями» навіть не зовсім коректно). Якої семантики набуває таке трактування? Можливо, це натяк на дивовижний антисвіт, де предмети відкидають блискучі тіні, а минуле співіснує з майбутнім? На щастя, там є кава і окуляри як спасіння на-труджених читанням очей. У книзі, як і на цій картині, кожний персонаж – і реальний, і втаємничений; кожний часовий проміжок – і минуле, і сучасне; кожна словесна конструкція – багатозначна і багатовимірна.

Ще одна тінь (або привид) минулого заховалася на четвертій сторінці обкладинки: з глибини історії проступають обриси Джорджо Вазарі – італійського архітектора та мистецтвознавця ХVІ сторіччя, автора твору «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів», що за своїми жанровими ознаками впритул наближується до книжки Андрія Пучкова. У переліку творів, які стали автору в нагоді як зразки жанру, А. Пучков дуже виразно апелює до цієї праці: «Про трактат Джорджо Вазарі (XVI ст.), звісно, тут навіть не згадую». У приватній бесіді автор повідомив, що фоновий портрет Вазарі на останній сторінці обкладинки ініціював він сам, не пояснюючи своєї арґументації. Ми бачимо досить великий портрет Вазарі у правому нижньому куті і маленьке тондо з фотообличчям автора у верхньому лівому: вони не зустрічаються поглядами, але зустрілися у часопросторі цієї книжки. Що це: уклін крізь століття чи дружнє підморгування? мовчазне прохання благословення чи завзяте зухвальство? Напевне, перлини істини можна знайти в кожній з цих відповідей.

Авжеж, не можна не відзначити, що приятелі-очкарики з обкладинки схожі не лише одне на одного, а й на автора книжки, уособлюючи таких собі alter ego письменника: на розвороті обкладинки А. Пучков з ледь помітною посмішкою ніби позирає на кавування, радіючи, що у цю мить усі його внутрішні альтер-персони співіснують мирно і спокійно, розділяючи спільну трапезу.

Так само мирно, спокійно і дружно співіснують на сторінках книжки (у реальному житті було по-різному) п’ять вчених, започатковуючи українське мистецтвознавство й утворюючи визначне теоретико-практичне підґрунтя для сучасних нащадків від мистецької науки.

А. Пучков у передмові говорить про своїх персонажів, що вони «до певної міри розглядаються як витвори мистецтва», додам: завдячуючи мистецтву слова Андрія Пучкова.