УКРАЇНСЬКА ІСТОРИЧНА НАУКА І ЗАВДАННЯ ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ

30 вересня в редакції газети «Україна молода» відбувся круглий стіл на тему «Українська історична наука і завдання Інституту національної пам'яті». Основними питаннями, винесеними на обговорення були наступні: ключові моменти історії України та її народів у контексті цілеспрямованого формування національної пам'яті; державні дослідження історії і наслідків тоталітаризму стосовно народів, які проживають на теренах України, різних соціальних і релігійних груп; перспективи взаємодії державних установ, наукових закладів і громадських інституцій у дослідженні ключових моментів історії України; перспективи співпраці Інституту національної пам'яті з науковими закладами й окремими науковцями у галузі науково-просвітницької роботи.

Редакція газети «Форум націй» вдячна «Україні молодій» за запрошення до участі в роботі круглого столу і надану можливість познайомити своїх читачів з надзвичайно цікавою дискусією провідних науковців країни.

У роботі взяли участь головний редактор газети «Україна молода» Михайло Дорошенко, доктор історичних наук, заступник директора Українського інституту національної пам'яті Владислав Верстюк, кандидат історичних наук, радник голови СБУ з наукових питань Володимир В'ятрович, доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький, професор історії Монреальського університету (Канада) Роман Сербин, доктор історичних наук, завідувач відділу Другої світової війни Інституту історії України НАНУ Олександр Лисенко, доктор історичних наук, заступник директора з наукової роботи Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ Олександр Майборода, викладач історії Церкви Українського католицького університету (Львів) о. доктор Богдан Прах, завідувач відділу Музею історії Києва, відповідальний секретар Комітету «Бабин Яр» Віталій Нахманович, кандидат історичних наук, директор Українського центру вивчення історії Голокосту, науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ Анатолій Подольський, історик, дослідниця ґеноциду кримськотатарського народу (Сімферополь-Москва) Гульнара Бекірова, директор Музею кримськотатарського мистецтва Софіє Емінова, дослідниця Голодомору на Луганщині Ірина Магрицька, представник Секретаріату Президента України Іван Бойко.

Михайло Дорошенко: «Україна молода» вітала створення Українського інституту національної пам'яті, ми систематично висвітлюємо на шпальтах газети питання історичної пам'яті національних громад України, що зазнали втрат під час репресій. Сподіваємося, що дискусія наша буде плідною, і читачі у різних реґіонах матимуть можливість познайомитися з вашими міркування й оцінками.

Владислав Верстюк: Все, що я говоритиму, цій аудиторії давно відомо, бо переважна більшість тут присутніх тісно співпрацює з Інститутом національної пам'яті. УІНП було створено за ініціативою Президента наприкінці травня 2006 р. Становлення його відбувалося з великими складнощами, оскільки сама ідея Інституту викликала спротив у деяких політичних колах. За своїм статусом це державний комітет зі спеціальними повноваженнями у сфері формування політики національної пам'яті. У його складі нині близько 40–45 працівників. Основним структурним підрозділом Інституту є Департамент формування політики національної пам'яті, який складається з чотирьох відділів, в яких концентрується організаційно-наукова робота. Вона пов'язана не стільки з цілеспрямованим формуванням національної пам'яті, Інститут поки що не став, як на мене, самостійним у цьому напрямі, скільки з виконанням завдань Секретаріату Президента і команд віце-прем'єра з гуманітарних питань. У цьому, мені здається, є певна проблема, оскільки ми перетворюємося на бюрократичний орган, який пов'язаний у своїх діях директивними документами.

Навряд чи допоки нас можна порівнювати з Польським Інститутом національної пам'яті, який є абсолютно незалежним від президента і уряду, оскільки його голова обирається Сеймом на дві каденції і є самостійною фігурою, а інституція має фіксоване фінансування, що не залежить від того, який уряд приходить до влади – лівий чи правий. Відтак і робота Інституту не залежить від політичної кон'юнктури.
Не секрет, що минулий і цей рік є часом підготовки до 75-річчя Голодомору. Понад 50 відсотків програм Інституту і напевне, 90 відсотків фінансування, яке ми маємо, реалізуються саме на ці програми. Інститутом розроблено загальнонаціональну програму дослідження Голодомору, що має бути затвердженою у Верховній Раді. Та чи затвердить наш парламент програму, де досить серйозні кошти пропонується виділити на наукові дослідження?

Окрім проблем Голодомору ми дуже тісно прив'язані до історії ХХ століття. Насамперед йдеться про українську революцію, проблеми дослідження ОУН і УПА (думаю, Володимир В'ятрович більше про це скаже, він у нас цю тему веде), дисидентський рух. ХХ століття невичерпне, проте й козацький період історії України також під пильною увагою. Це і 360 років від початку Української чи то революції, чи визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, і Конотопська битва, і події, пов'язані з гетьманом Мазепою і українсько-шведським союзом і Полтавською битвою. Між українськими й російськими істориками точиться боротьба за Київську Русь та її спадщину, відтак цьому періоду також потрібно приділяти достатню увагу.

Наша історія є не лише винятково українською етнічною історією. Ми намагаємося розглядати українсько-єврейські, українсько-польські, особливо дражливі сьогодні українсько-російські стосунки. Але робиться це переважно спорадично. Ми кілька разів обговорювали цю проблему з Віталієм Нахмановичем, намагалися вийти на якісь конкретні кроки. Є добра воля з обох сторін, а практичного втілення вона не знаходить. Нині ми перебрали на себе два меморіальних комплекси – Биківню і Бабин Яр, це пов'язано і з єврейською, і з польською історією.

Олександр Майборода: На мій погляд, необхідно чітко з'ясувати – що таке феномен національної пам'яті. Чим національна пам'ять відрізняється від професійного історичного знання. Тоді можна буде говорити, чим Інститут національної пам'яті має відрізнятися від Інституту історії України НАНУ. Тому що Інститут історії України проводить значно ширший комплекс досліджень, там і людей більше, і напрацювання солідніші. Професійне знання прагне дошукатися до правди в деталях. Національна пам'ять – це продукт для масового вжитку, це те, що існує на суспільному рівні. А на суспільному рівні вона існує, як правило, у вигляді сталої конструкції, де є низка ключових моментів, які мусять бути структурою національної пам'яті. Вона існує у вигляді «міфу», що передається і репродукується від покоління до покоління.
Які ключові сюжети мають бути у структурі національної пам'яті? Поки що, на жаль, це сюжети, пов'язані з трагедіями. Треба, щоб були і питання, що відображають внесок України у розвиток загальної історії. Продукція Інституту національної пам'яті, на мою думку, навіть за формою має відрізнятися від суто історичних досліджень. Це більшою мірою, узагальнена, популяризована форма історичного знання.
Друге питання: історична пам'ять має бути пам'яттю не лише етнічних українців. Мусять бути представлені взаємини українців з іншими етносами. Це важливо, бо в цих взаєминах було доволі неґативних моментів, і то не лише з боку українців. Кожна етнічна спільнота, яка зараз входить у структуру української політичної нації, повинна теж у своїй пам'яті нести знання і про свої позитивні, і неґативні вчинки і дії в минулому, щоб надалі уникати конфліктів, які свого часу траплялися.

Ми мусимо пам'ятати не лише наші образи чи перемоги. В історичній пам'яті мають бути сконцентрованими й моменти національної ганьби. Наприклад, зрада елітою свого народу. Еліта свого часу стала в чергу за дворянськими грамотами, наплювавши на Україну, яку поділили на губернії, бо натомість шляхта отримувала маєтки і кріпаків. Не слід зводити національну пам'ять лише до того, що колись хтось нас образив, і це слід пам'ятати. У національній пам'яті, насамперед, слід зосереджуватися на власних недоліках: чому з нами так обійшлися і чому ми дозволили так з собою вчинити. І це має бути на масовому рівні, щоб наступні покоління не повторювали таку ж поведінку, як у минулому. Бо ми і нині бачимо, як типова продажність обґрунтовується якимись економічними мотивами, розсудливістю, розмовами про стабільність. А це результат чого? Бо так сформувалася наша національна психологія: можна поступитися національною гідністю заради якихось тимчасових матеріальних благ.

Станіслав Кульчицький: Керівники і співробітники Інституту національної пам'яті донедавна працювали в системі академічної науки, відтак і збиваються на те, що їм знайоме. Між тим Інститут національної пам'яті має бути не науково-дослідним центром, а органом ретрансляції тих здобутків, які вже напрацьовані нашою наукою, передусім історичною. Ясно, що історія ХХ століття має бути домінуючою темою, оскільки історія ХХ століття – це ще наша людська, сімейна історія. Є три покоління, які складають приблизно 90 років, а тому цю історію можна вивчати не лише за підручниками, а й за спогадами батьків, дідів. Ця історія має більший емоційний вплив.
Не так давно був 100-літній ювілей революції 1905 року, який ніхто не відзначав, бо вона виявилася нікому не потрібною. А вже революція 1917 року, виходячи з її наслідків, перебуває в центрі уваги суспільства, тим більше Друга світова війна з її сакраментальною проблемою УПА, тим більше Голодомор.
Роблячи наголос на ХХ столітті, не можна забувати і попередніх століть. Зараз у проблематиці УІНП ці попередні століття мають часто випадковий характер і пов'язані не з цілеспрямованою роботою, а з ювілеями. Проблема Київської Русі, наприклад, колосальна, але, на жаль, майже не висвітлюється, а якщо й висвітлюється, то майже так само, як у радянські часи. Тим часом Росія вже відмовляється від стереотипів, скажімо, «колиски трьох братніх народів» – вони тепер дотримуються теорії про «єдиний руський народ», який поділяється на великоросів, малоросів і білорусів. Це чітко засвідчила конференція, що відбулася у квітні цього року і на якій ми з Владиславом Верстюком були присутні.
Роман Сербин: З Канади, з діаспори ці речі виглядають інакше, ніж тут, всередині. Я особисто підтримую думку пана Майбороди, що пам'ять і наукова історія – це різні речі. Завдання УІНП, на мою думку, – розширювати ту пам'ять, яка віддзеркалює те, що в народі і в країні затрималося як найбільш важливе й цінне. Я взагалі був проти УІНП, вважав, що Україні потрібно мати науковий центр дослідження Голодомору, як є наукові центри дослідження Голокосту.

Правильно, що треба показати історію не лише етнічних українців, а й народів, які заселяли Україну і увійшли в історію і в пам'ять нашої країни.
Одна з засадничих проблем в Україні – це осмислення історичного процесу й різних історичних подій. Професор Кульчицький є одним з тих, хто займається переосмисленням. Українці були меншиною – в литовсько-польській, російській, австро-угорській імперіях. Як поводиться меншина в меншині? Я не бачу тут осмислення цієї теми. Ми маємо в Канаді подібну проблему: Квебек й інші групи, які є меншинами в меншині. Треба взяти це до уваги – як поводилися меншини в Україні.

Щодо Київської Русі – це один із чинників, що формує українську національну свідомість. Слово «національну» беру в західноєвропейському сенсі – громадянську – усі громадяни України є українцями, які діляться на етнічні групи.

Володимир В'ятрович: Хотілося б чітко окреслити об'єкт діяльності Інституту – національну пам'ять. Під цим терміном ми наразі розуміємо узагальнююче, масове відображення історичних процесів, які відбувалися в нас і відобразилися в історичній свідомості. Погоджуюся з колегами Кульчицьким і Сербином, що маємо займатися передусім ХХ століттям, події якого відображено в суспільній свідомості. Очевидно, мусимо опиратися на попередні історичні періоди й не нехтувати ними.
Щодо тематики, то, як на мене, увагу УІНП слід зосередити на політиці тоталітарних режимів і боротьбі за незалежність України. Ці дві теми об'єднають і історію українців у ХХ ст., й інших народів, які населяють територію України.

До того ж маємо говорити про інструменти діяльності УІНП. Як зазначалося, Інститут є не академічною установою, а політичним органом, відтак варто говорити про політику національної пам'яті, про те, якими мусять бути складові цієї політики. Я поки бачу три ключові складові політики національної пам'яті. Це, найперше, творення підручника національної історії. На жаль, ми бачимо, що з цим в Україні поки що існує проблема. Є надто різні підручники, які часом конфліктують між собою. Підручник з історії мав би стати одним із символів держави, поряд із прапором і гербом. Отже, один з напрямів – це вироблення підручникової політики.
Другий напрям – це творення історичного календаря: які дати є важливими, що ми повинні актуалізувати щоразу, коли настає та чи інша дата. Третій напрям – місця пам'яті: пам'ятники, заповідники, де людина може відчути історію.

УІНП не має бути науковою установою. Він повинен у своїй діяльності опиратися на наукові дослідження і бути їхнім продюсером. Він повинен допомагати науковцям реалізувати їхні дослідження і популяризувати їх.
Гульнара Бекірова: Я тут представляю один з корінних народів України – кримських татар. У нас своєрідна ситуація, багато проблем не лише в соціальній, а й в культурній сфері. Кажучи про те, як має функціонувати цей інститут, я вважаю важливим, щоб у рамках розвитку української політичної нації кримські татари відчували себе більш інтеґрованими в українське суспільне життя. Дослідження з кримськотатарської історії мають активніше розвиватися в рамках української історичної науки. Не хочу сказати, що зараз цього немає. Ось, ми з Олександром Майбородою і Рустемом Хаялі брали участь у збірнику, який ініціював Інститут політичних та етнонаціональних досліджень. На сьогодні, думаю, це одна з кращих книг про Крим у ХХ столітті. Росія, а я маю можливість оцінити російські реалії, оскільки постійно живу в Москві, Інститут етнології й антропології, готуючи фундаментальну монографію «Народи Криму» навіть не спромігся зв'язатися з кримськотатарськими дослідниками. Там немає жодного сюжету, описаного істориками – кримськими татарами.

У кримськотатарських дослідників є, хоч і невелика, державна допомога. Ми хотіли б активніше брати участь у різних заходах, що готуються в рамках Інституту національної пам'яті. Два місяці тому було створено Асоціацію кримськотатарських істориків, і ми будемо активно співробітничати, якщо нас, звісно, запросять до цієї роботи.
Софіє Емінова нещодавно повернулася з експедиції, де зібрали великий масив усних джерел, відео-аудіозаписів. Мені самій вдалося знайти щоденник дівчинки Зульхи Ліманової, який вона вела кримськотатарською мовою весною 1944 року в дорозі на спецпоселення, де померла через рік. Я знайшла його випадково. Усі ми пам'ятаємо Щоденник Тані Савічевої – символ ленінградської блокади. Сподіваюся, що коли буде створено меморіальний комплекс долі народів України, то одним із експонатів, що представлятиме кримських татар, буде цей щоденник. Звичайно хотілося б, щоб у діяльності УІНП було представлено історію етносів України і зокрема кримських татар.

Віталій Нахманович: Вважав би за необхідне повернутися до питання про різницю між історичними дослідженнями і процесом формуванням національної пам'яті. Я цілком впевнений у необхідності ґрунтовного наукового дослідження Голодомору, Голокосту, терору радянського і нацистського. Але коли йдеться про формування національної пам'яті, тут, на мій погляд, є велика хиба. Сьогодні частина українського суспільства, яка намагається вибудувати українську концепцію національної пам'яті на противагу малоросійській, повторює повоєнний шлях єврейського народу в побудові моделі національної пам'яті й концепції власної історії. Цей шлях назовні здається успішним, але насправді є хибним. Це концепція віктимної історії – народу-жертви. Якщо ми подивимося, як назовні подається єврейська історія, то побачимо, що це історія споконвічних переслідувань, антисемітизму, апофеозом якого був Голокост. Так само українська історія формується нині як концепція переслідувань і гноблення українського народу загарбниками, апофеозом чого став Голодомор.

Щодо єврейської історії, то вона доповнюється внутрішньою концепцією держави Ізраїль, що є героїчною. Це героїка виборювання власної держави і захисту її від будь-яких аґресорів. Так само і внутрішня концепція української історії є героїчною – від козаків, гайдамаків, визвольних змагань до УПА. Але неважко побачити, що ця концепція не залишає власного змісту історії. Усе є або боротьбою, або переслідуванням. А в чому ж полягала власне історія того чи іншого народу? Чому їх переслідували і за що вони боролися? Ми не знаємо цього стосовно євреїв і маємо небезпеку, що не знатимемо і стосовно українців, якщо зосередимо всю увагу на формуванні національної пам'яті лише на переслідуваннях і героїчній боротьбі. Мені здається, що цей підхід слід концептуально переглянути. Національна історія будь-якого народу має бути позитивною, побудованою на конкретних надбаннях у духовній царині, в матеріальній сфері, в державобудівництві, а то виходить, що народ – це функція зовнішніх чинників – або пасивна, як жертва, або активна, як борець, але жодного внутрішнього змісту немає. Віктимна концепція історії просто не передбачає спільної історії з сусідніми народами, бо поруч суцільні переслідувачі.

Голокост – це найбільша трагедія в історії людства, з якою нічого не можна порівнювати. Голодомор – це найбільший ґеноцид в історії людства за чисельністю жертв. І хай хтось спробує згадати когось, хто не страждав від Голокосту чи Голодомору. Про яку ж спільну історію можна говорити в такому контексті? До такої спільної історії допускаються лише народи, які спокутують свою провину перед тим чи іншим народом і прославляють його жертву. Таку позицію сьогодні обрали німці перед єврейською історією. Вони спокутують свою вину перед євреями і розповідають, як вони погано поводилися і якими нещасними були євреї. Того ж тепер в Україні чекають від росіян і поляків, щоб вони визнали свою провину і жертовність українців. Це, на мій погляд, тупиковий шлях, все слід переводити на інші рейки.

О. доктор Богдан Прах: Я народився в Польщі, а працюю в Україні вже 11 років. Співпрацюю також з Інститутом національної пам'яті Польщі. Принагідно зауважу, що вони нагромадили дуже багато інформації, архівів і людського ресурсу, співпрацюють з багатьма інституціями, які використовують для реалізації своїх задумів. Я бачу, що на сьогодні перед УІНП також стоять великі завдання, оскільки в Україні є досить багато інституцій, які самі довший час намагалися займатися пошуками, аби зберегти пам'ять про нашу боротьбу і не тільки тих часів, про які донедавна не можна було говорити.

Польський Інститут національної пам'яті співпрацює з нашим Інститутом історії церкви Українського католицького університету у Львові. Ми разом формуємо концепцію подальшої спільної політики для опрацювання історії польсько-українських взаємин, особливо в церковній ділянці. На перший етап ми запланували пошук і видання п'яти томів документів про репресії на території Львівського воєводства довоєнних часів, репресій сталінських і не тільки. Досить довго сперечалися, що, власне, означає слово «репресія». Що в нього вміщувати? Чи цей термін слід вживати стосовно маленьких груп, які чинили напади на поодинокі особи? Дійшли висновку, що все, що ми називаємо «злочином» чи «злом», ми називатимемо в документах, продукованих через Церкву й державні інституції. УІНП теж має підшукати громадські інституції, а також іноземні, які працюють за межами України і займаються питаннями, що нас цікавлять, аби ми могли працювати спільно.

Володимир В'ятрович: Потреба в такому інституті існувала вже кільканадцять років, а тому велися дослідження, на які нині й може опиратися УІНП. І це не лише Інститут історії України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, значною мірою дослідженнями ще з кінця 1980-х років займалися громадські організації – товариство «Меморіал», Асоціація дослідників голодоморів, Центр досліджень визвольного руху та інші, які накопичили великий масив інформації, архіви і досвід яких буде корисним УІНП. Думаю, що УІНП має налагодити співпрацю з такими громадськими науковими установами. Крім того, це є кадри, що можуть стати основою для подальшого розвитку УІНП.

Ми маємо багато закордонних інституцій, на які можемо орієнтуватися. Це й польський Інститут національної пам'яті, й аналоґічні структури в Словаччині, Чехії, Німеччині, Центр дослідження ґеноциду і резистансу Литви. Ці установи діють вже близько 20 років, пройшли через багато реформ, реструктуризацій, а тому іхній досвід стане у пригоді і буде корисним в подальшому нашому розвитку.

Я не впевнений, що польський досвід є для нас найкориснішим, бо Польський інститут має специфічні функції, скажімо, прокурорські, він є елементом реалізації політики люстрації. Цей досвід неприйнятний в Україні, де немає політики люстрації. Натомість мені особисто ближчим є Центр дослідження ґеноциду й резистансу Литви. Ця установа – політичний орган держави, директор якої обирається парламентом на рівні урядової установи, що справді опікується науковими дослідженнями і доносить їх до широкого загалу. Центр дослідження геноциду й резистансу Литви – установа відкрита і готова до співпраці, і ми вже започаткували її .
До того Центр дослідження ґеноциду й резистансу Литви не займається науковими дослідженнями, натомість існує ціла мережа наукових осередків, які виконують замовлення Центру.

Олександр Лисенко: Ми повинні насамперед з'ясувати, яким є надзавдання УІНП. Для цього треба, щоб і керівництву, і співробітникам були чітко зрозумілими і головний концепт, і головні методологічні підходи. Зараз ми говоримо про зразки – литовські, польські, але, я впевнений, що треба відмовитися від копіювань. Там усе це починалося на антирадянській, антикомуністичній основі. Якщо говорити про широкий пласт історичної пам'яті, який ми маємо формувати, то така основа не підходить. Бо при антирадянській основі треба починати з люстрації, з осуду офіційного компартії СРСР і КПУ. А це сьогодні неможливо. Отже, маємо шукати іншу основу. І тут я солідарний з Віталієм Нахмановичем, який говорить про ширший контекст формування історичної пам'яті та її ретрансляції.

Виникає друге питання: що таке історична пам'ять? Це синонім української національної ідеї? Чи це широке історичне полотно, яке ми намагаємося максимально відтворити і ретранслювати в суспільство? Мусимо це з'ясувати, аби адекватно діяти.

Далі. Формування національної пам'яті розкладається, на мій погляд, на дві такі проблеми. Перша – проблема засобів і друга – соціального замовлення. Коли говорити про першу, то треба теж чітко уявити – якими засобами може діяти УІНП. Бо тут і наукові дослідження (і добре, що сьогодні в керівництві УІНП є науковці, а не політики, якісь сумнівні комівояжери від науки чи від публіцистики), видавнича діяльність, підготовка документів для урядовців і формування банку даних. Для банку даних потрібні кошти, фахівці, концепція формування і використання.

Друга проблема – соціальне замовлення. Оскільки йдеться про державну установу, то існує ризик, що кожен черговий президент чи глава Кабміну матиме бажання підминати під себе цей інститут і формувати національну пам'ять у такому векторі, який відповідатиме інтересам певної постаті чи групи людей. Для уникнення подібної ситуації слід винести це питання на найвищий рівень і позбавити політиків можливості управляти цим процесом у ручному режимі.

УІНП має бути функціональним. Виникає проблема кадрів, штатів. УІНП має максимально педалювати збільшення штату. Це мусить бути дуже велика за чисельністю установа, у якій працюватимуть професійні історики, а також фахівці з презентації історичного знання – художники, дизайнери, фотографи, музейні працівники.

У процесі співпраці, напевно, слід передбачити окрему статтю – асигнування спільних проектів. Скажімо, Ігор Рафаїлович звертається до мене з проханням відібрати інформацію про радянських генералів. Я відволікаюся від своїх основних функцій, багатьох речей, що в мене на столі лежать, і разом зі своїми співробітниками готую таку інформацію. Він мені вдячний, але ж це будується на людських стосунках. Ці речі теж треба прописувати і фінансувати. Великі проекти вимагають великих грошей і зацікавлення людей.

Питання субординації. Де має знаходитися відносно УІНП Інститут історії України чи Центр дослідження історії Голокосту, Музей історії Києва чи громадські організації, які формують національну пам'ять різних етнічних чи соціальних груп? Це також слід прописувати. І надалі треба сформувати моделі й алгоритми такої співпраці за історичним календарем, щоб не було такого, що виникла якась дата – давай збіжимося швиденько і будемо працювати. У нас в історії Другої світової війни є циклічність, 9 років з 10 є ювілейними. Мій відділ ветеранські організації взагалі намагалися колись перетворити на шоу-центр з ювілейних дат.

УІНП сьогодні повинен посісти активну позицію і навіть диктувати деяким державним структурам.
Окремо зупинюся на проблемі Бабиного Яру й увічнення пам'яті його жертв. Мені здається, що слід підтримати науковців, які можуть репрезентувати і обстоювати концепцію заповідника і надалі продукувати реальну політику й існування цього заповідника в складній системі координат, яку ми називаємо політикою формування національної пам'яті.

Продовження в наступному номері газети.
Матеріал підготували
Ярослава МУЗИЧЕНКО і Тетяна ХОРУНЖА

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2008
Дизайн та підтримка- О. З.