Єдність у розмаїтті

МОДЕЛІ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ: ПЕРСПЕКТИВИ ЗАСТОСУВАННЯ В УКРАЇНІ

Віталій НАХМАНОВИЧ

Моделі етнічної та/або конфесійної політики є інструментами, за допомогою яких держава досягає цілей, визначених загальною стратеґією її існування. Але за двадцять років незалежності Україна не виробила цілісної концепції етнонаціональної політики, і держава в особі своїх очільників і чиновників, які безпосередньо відповідають за сферу етнополітики, не зацікавлена у використанні порад науковців і вибудовує свою політику переважно ситуативно. Але наука, навіть якщо її рекомендації не цікаві владі, може запропонувати оцінку можливих наслідків застосування тих чи інших методів і моделей для розв’язання й запобігання етнічних конфліктів. Відтак, розглянемо низку можливих моделей етнополітики і спробуємо спрогнозувати можливі наслідки їхнього застосування у вітчизняних умовах.

Сецесія. Останнім часом відокремлення (сецесію) частини території (чи то Галичини, чи то південно-східного реґіону) розглядають як засіб вирішення ґлобальної проблеми вибору вектору цивілізаційного розвитку. При цьому динаміка географічного зміщення цієї ідеї збігається з динамікою зміщення загальних електоральних уподобань. Об’єктивні демографічні процеси, що лежать в основі цієї динаміки, демонструють очевидну тенденцію до поступової українізації та європеїзації суспільства. Разом із тим, вони відбуваються досить повільно, що має як свої переваги, так і небезпеки.

Переваги полягають у тому, що зміна цивілізаційної парадиґми відбувається разом зі зміною поколінь. Прорадянська частина населення не змушена різко змінювати усталеного способу життя та моделі культурної (мовної, історичної, ціннісної) поведінки, хоча й відчуває певний дискомфорт від усвідомлення незворотного зникнення «старого світу». Разом із тим, проєвропейська частина населення позбавлена можливості вирішити цивілізаційне питання «миттєво», за рахунок швидкої українізації й десовєтизації суспільства. Такі кроки, безперечно, можуть дестабілізувати ситуацію в країні й призвести до силових конфліктів і сплеску сепаратизму.

З іншого боку, повільна українізація залишає ґрунт для зовнішнього втручання під гаслом захисту етнічно та/або мовно-культурно спорідненого населення. Таке втручання вже має місце як на рівні державної ідеології й пропаганди, так і практичних кроків у вигляді фінансової підтримки відповідних громадських (а подекуди й політичних) структур, видачі паспортів інших держав тощо. Тому цілком можливо, що у певний момент перед Українською державою може постати питання руба: чи добровільно віддати частину території, чи йти на силове придушення підтриманого ззовні збройного сепаратизму. При цьому треба пам’ятати, що досвід посткомуністичних країн Південно-Східної Європи та колишнього СРСР свідчить: практично в усіх випадках збройний етнічний сепаратизм перемагає, якщо не де-юре, то де-факто, а відтак проблеми треба вирішувати наперед.

Регулювання міґраційних потоків. За певних умов, держава може вдаватися до стимулювання міґраційних процесів, а саме:

– сприяння або запобігання еміґрації представників національних меншин на їхні історичні батьківщини;

– заохочення або заборону імміґрації у країну, переселення автохтонних народів із національних окраїн і, відповідно, розселення там представників державотворчого етносу.

Очевидно, що вдаватися до таких заходів треба з повним усвідомленням як бажаних результатів такої політики, так і її можливих небажаних наслідків. Бажаними результатами слід вважати:

– захист власного цивілізаційного простору від імміґрантів з країн іншої культури (Африки, Далекого та Середнього Сходу);

– звільнення території держави від представників етнічних спільнот, які у перспективі можуть стати носіями сепаратистських прагнень;

– гомогенізація етнокультурного простору, що має стати ґрунтом для цивілізаційного й політичного об’єднання країни.

Зазначимо, що сьогодні Україна не стоїть перед загрозою масового припливу біженців з країн третього світу, насамперед через не надто сприятливі умови для їхньої соціально-економічної адаптації. З іншого боку, процес еміґрації представників національних меншин і так відбувається досить швидко, а повернення на історичну батьківщину етнічних українців триває надто повільно й майже повністю перекривається трудовою міґрацією в Європу і Росію. Щодо національних окраїн, то місцеве автохтонне населення не виявляє схильності ані до еміґрації, ані до переселення в інші реґіони України.

Небезпеки такої моделі лежать, скоріше, у соціально-економічній площині. По-перше, як правило, представники національних меншин посідають провідні місця у престижних професіях, тоді як на долю титульного етносу залишається аграрний сектор. Такими були результати цілеспрямованої етнічної політики держав, під владою яких упродовж сторіч перебували українські землі (Польщі, Австро-Угорщини, Росії, СРСР). За цих умов масова еміґрація меншин з України може неґативно позначитися на ситуації, приміром у вітчизняній науці або високотехнологічному виробництві.

По-друге, загальне старіння населення призводить до необхідності компенсувати втрати в робочій силі, без чого неможливо надалі підтримувати хоча б сучасний обсяг соціального забезпечення непрацездатного населення. Така ситуація існує в усіх європейських країнах, що й призвело до стимулювання трудової імміґрації з південних і східних країн. І сьогодні складнощі на тамтешніх ринках зайнятості та завищені уявлення щодо престижності того чи іншого виду праці заважають цим країнам зупинити приплив імміґрантів, хоча ті очевидно загрожують їхній культурній, й навіть цивілізаційній, ідентичності. Україна у цьому сенсі перебуває поки що у вигідніших умовах, оскільки має декілька потенційних ресурсів збільшення працездатного населення, а саме:

– заохочення до повернення трудових міґрантів з Західної Європи і Росії;

– заохочення репатріації етнічних українців з країн колишнього СРСР;

– заохочення трудової міґрації до України культурно споріднених етнічних росіян або білорусів.

Що стосується стимулювання внутрішньої міґрації в межах України, то загальне скорочення населення всюди, крім декількох мегаполісів, робить таку перспективу примарною у найближчий історичний період. Звичайно, штучною підтримкою окраїнних реґіонів (Закарпаття, Буковини, Криму, Донбасу) можна заохотити до переселення туди мешканців з інших областей. Але такий процес може призвести до ще стрімкішого спустошення центральної України, яка досі залишається тим ядром, що утримує єдність держави.

Сеґреґація як цілеспрямована державна політика зазвичай є проміжною ланкою на шляху досягнення одного з двох результатів: примусу до еміґрації небажаної частини населення або відокремлення території його компактного проживання. Зрозуміло, що сьогодні державна політика сеґреґації за расовою або етнічною ознакою є неприйнятною з погляду загальновизнаних гуманітарних стандартів. Але в Україні склалася ситуація, коли поволі відбувається природна «сеґреґація» населення за ознакою цивілізаційного вибору. На Галичині й Західній Волині сконцентроване проєвропейське, українокультурне, а на Донбасі й у Криму – прорадянське, російськокультурне населення. Звичайно, це не є повноцінною сеґреґацією із законодавчо оформленими обмежувальними нормами. Але й за сьогоднішніх умов існує небезпека створення двох моноцивілізаційних анклавів, що є першими претендентами на відокремлення за будь-якого загострення політичної ситуації. Така тенденція потребує пильної уваги з боку держави, передовсім розробки комплексу цільових заходів, спрямованих на розмивання культурних монолітів у зазначених реґіонах. Очевидно, що до цих заходів має бути включено позитивну дискримінацію щодо носіїв неросійської культури на сході й неукраїнської – на заході країни.

Територіальна автономія. В Україні зазвичай сприймають будь-які заклики до федералізації чи створення окремої реґіональної автономії як перший крок до наступного руйнування єдиної держави. Але досвід інших країн свідчить, що своєчасне надання додаткових автономних прав певним територіям здатне запобігти розпаду держави, значною мірою позбавивши підтримки потенційний сепаратистський рух. І знову ж таки, у випадку, коли відокремлення стає наслідком волевиявлення більшості мешканців, виважена попередня політика центру дозволяє зберегти добрі стосунки з новим державним утворенням і навіть залишити його у стані певної політичної єдності з метрополією. З іншого боку, слід спокійно ставитися до суто політичних закликів до автономії, завжди вірно оцінюючи реальний потенціал автономістського руху.

Сучасна Україна вже кілька разів стикалася із закликами до федералізації та автономізації (Крим, Закарпаття, так звана «Південно-Східна Українська Автономна Республіка»). Але той факт, що кожного разу вимога автономії залишалася на рівні вузького кола політиків, а байдужа реакція на ці вимоги з боку центрального уряду не призводила до масових виступів населення, свідчить про відсутність у сьогоднішній Україні реального сепаратистського руху. Теоретично вогнищем сепаратизму міг би стати Крим за умов кардинальної зміни демографічного балансу на користь кримських татар і переважання серед них радикальних сил. Але реальна динаміка демографічних процесів у цієї національної спільноти, уповільнення її репатріації, демонстративна лояльність її провідників до Української держави, а також швидка асиміляція молоді роблять цю перспективу суто примарною. Так само теоретично кримський сепаратизм міг би стати продуктом радикалізації російського населення півострова або інспірування ззовні. Однак економічні інтереси місцевих еліт, що швидше зможуть зберегти свою «незалежність» у співпраці з Києвом, ніж з Москвою, залишають таку перспективу на рівні декларацій.

Національно-культурна автономія. Чинний закон України «Про національні меншини» (ст. 6) визначає національно-культурну автономію як «користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству».

Наведене визначення не може бути визнане коректним, оскільки воно відбиває відсутність у законодавця розуміння етнополітичних реалій. Насправді, національно-культурна автономія – це позатериторіальна самоорганізація національних меншин через створення системи органів національного самоврядування, які вирішують питання збереження своєї групової ідентичності, розвитку національної культури, мови і традицій, а також представляють законні інтереси відповідних національних меншин перед органами державної влади і місцевого самоврядування.

Коротше кажучи, національно-культурна автономія – це не більш-менш довільний набір можливостей для розвитку мови та культури національних меншин, а насамперед формальна структура, яка забезпечує всебічне функціонування етнічної (етноконфесійної) спільноти як цілісного організму.

Як і будь-яка модель етнополітики, національно-культурна автономія має як потенційні переваги, так і потенційні загрози. Переваги пов’язані з тим, що, на відміну від звичайних громадських організацій національних меншин, національно-культурна автономія накладає на себе певні фіксовані обов’язки щодо держави та членів відповідних етнічних (етноконфесійних) спільнот. Вона має бути інтеґрована у наявну систему адміністративних органів, системи освіти і соціального захисту тощо. Відтак, автономія не лише забезпечує додаткові преференції своїм членам, а й знімає певний тягар із держави. З іншого боку, члени автономії на законних і чітко формалізованих підставах беруть участь у її (автономії) інституюванні і мають змогу вимагати від неї певних дій.

Небезпеки національно-культурної автономії пов’язані з реальним станом спільнот, яким надається право її створення. Якщо рівень етнічної (етноконфесійної) свідомості у спільноти високий, але сама вона належить до цивілізації, чужої для державотворчого етносу, виникає небезпека не просто консервації, а й стимулювання цивілізаційних розбіжностей та конфліктів і надання формального інструменту для інокультурної аґресії. Якщо ж рівень етнічної свідомості низький, то автономія швидко перетвориться на засіб задоволення приватних економічних і політичних потреб для обмеженого кола активістів національного руху з числа політиків і бізнесменів.

На нашу думку, сьогодні до створення автономії готові автохтонні етнічні спільноти, що проживають на своїх історичних землях: кримські татари, угорці, румуни, молдовани й гагаузи. Зрозуміло, дещо дивним виглядатиме надання права на національно-культурну автономію спільнотам, які мешкають компактно, адже зазвичай таку автономію розглядають як позатериторіальну форму самоорганізації. Але досьогодні національна свідомість і національне життя діаспорних меншин, що історично мешкають в Україні, внаслідок тривалої асиміляції за радянських часів так і не повернулися на достатньо високий рівень. Те ж саме стосується меншин колоністського походження, що мешкають переважно на півдні України. Що ж до нових для України спільнот з країн Азії та Африки, то надання їм права на національно-культурну автономію може лише законсервувати і так наявне відокремлення їх від українського суспільства й сприяти створенню нових вогнищ потенційного культурного конфлікту. Навпаки, надання права на створення повноцінних екстериторіальних органів національно-культурного самоврядування зазначеним вище автохтонним народам могло б запобігти розвитку в їхньому середовищі сепаратистських прагнень.

Окреме питання стосується етнічних росіян, а також українців у тих реґіонах, де вони становлять т.зв. меншину в меншині (насамперед, у Криму). Треба визнати, що етнічні росіяни як такі не демонструють рівня національного життя, вищого за зазначені діаспорні народи. Відтак, національно-культурна автономія для росіян швидко перетвориться на автономію для т.зв. російсько-культурного населення. Це лише сприятиме поглибленню розколу між «двома Українами», що суперечить цілям етнонаціональної політики. Так само й етнічні українці у східних і південних реґіонах не становлять сьогодні згуртованих національних спільнот. Відтак, українська національно-культурна автономія у реґіонах, де кількісно переважають національні меншини, швидко перетворилася б на знаряддя для самореалізації політичних сил радикального спрямування.

Мультикультуралізм. Мультикультуралізм, що донедавна вважався в етнополітології чи не найвищим досягненням етнополітики Старого Світу, сьогодні зазнає відчутних ударів. Основна причина цього знову ж таки полягає в абсолютизації цього інструменту. Але спочатку уточнимо, у чому ж його сутність. Фактично, мультикультуралізм – це неформалізована модель національно-культурної автономії. Але, на відміну від останньої, держава у цьому випадку повністю відмовляється від будь-якого втручання у національне життя етнічних (етноконфесійних) спільнот, які живуть на власний розсуд своїм традиційним життям. Якщо йдеться про спільноти, які внаслідок тривалого співіснування з державотворчим етносом значною мірою вже адаптували свої традиції до панівної культури, така політика не становить загрози конфлікту. Але коли йдеться про великі маси нових імміґрантів, що приносять із собою не лише культурні відмінності, а й традиції іншого життєвого укладу, підсилені загальною соціальною або релігійною аґресивністю, виникає зовсім інша ситуація. Панівна етнічна більшість поступово втрачає свої позиції у культурній, а згодом (через різні сімейні стандарти) і в демографічній площині.

Очевидно, що запобігти такому розвитку подій у межах звичайної толерантності, що становить основу мультикультуралізму, неможливо. Неможливо вже тому, що нові етнічні (етноконфесійні) спільноти не сповідують такої самої толерантності стосовно того, що є чужим для їхньої цивілізації.

В Україні національна політика усі роки незалежності проводилася в дусі пасивного мультикультуралізму. Тобто втручання держави у справи етнічних спільнот обмежувалося підтримкою їхніх акцій культурницького характеру. Така політика залишалася безпечною до того часу, поки не виникла низка загроз – по-перше, у вигляді зростання впливу іноземних держав на національне життя певних меншин, а по-друге, у вигляді утворення в Україні значної кількості груп біженців і вимушених переселенців із країн Середнього і Далекого Сходу, які є носіями зовсім чужої українцям культури. Така ситуація змушує хоча б вибірково відмовитися від політики стихійного мультикультуралізму і спробувати запровадити стосовно цих спільнот інші моделі етнополітики.

Інтеґрація, тобто зближення етнічних спільнот з метою їхнього політичного об’єднання, але без втрати ними своїх ідентифікуючих ознак є нагальною проблемою у сучасній Україні. Тільки йдеться про зближення частин населення, що належать до двох цивілізаційних конгломератів, які можна позначити як україно- і російськокультурний. Передумовою такої інтеґрації можуть бути такі чинники:

– обидві частини мають тривалий досвід співіснування в межах єдиної держави;

– одна частина майже повністю, а інша наполовину складається з осіб, що відносять себе до однієї етнічної спільноти – українців;

– більшість членів обох конгломератів прагнуть зберегти єдність Української держави.

Разом із тим існує низка чинників, що заважають такій інтеґрації:

– різні світоглядні цінності, у т.ч. стосовно засадничих питань, як-от політичні свободи і права людини, роль держави, соціальна й політична активність або пасивність громадянина тощо;

– протилежні оцінки історичного здобутку в цілому та окремих подій і постатей;

– неґативний зовнішній вплив з боку цивілізаційно споріднених країн (переважно, Росії), що не сприяють, а, навпаки, намагаються завадити внутрішньоукраїнській інтеґрації.

Очевидно, що питання збереження цілісності України без фізичного усунення (через еміґрацію чи зникнення внаслідок демографічних процесів) одного із зазначених конгломератів буде вирішене у той чи інший спосіб залежно від того, чи зможуть вітчизняні еліти скористатися позитивними передумовами інтеґрації.

Акультурація. На відміну від інтеґрації, акультурація, яка в теорії має бути обопільним процесом, в реалії проявляється як пристосування культури національних меншин до культури державотворчого етносу. Цей процес передбачає дотримання певних стандартів у побуті, сімейному житті, соціальній поведінці, що відповідають цінностям і критеріям, притаманним країні в цілому.

В Україні проблема акультурації стоїть, у першу чергу, стосовно міґрантів і біженців з африканських й азійських країн. Заходи з акультурації меншин мали б включати:

– обов’язкове вивчення державної мови;

– знайомство зі сталими релігійними традиціями українців й інших народів, що здавна населяють Україну;

– знайомство з сімейними та іншими побутовими традиціями, що сформувалися впродовж радянського часу;

– профілактику расистських і ксенофобських проявів як з боку місцевого населення, так і з боку міґрантів і біженців;

– запобігання етнічній організованій злочинності у середовищі міґрантів тощо.

Окремо стоїть проблема акультурації ромів. Цілком очевидно, що існуючий спосіб життя та етнічної самоорганізації цієї спільноти має у своєму підґрунті певні світоглядні настанови. На жаль, досі ніхто ані з дослідників, ані з політиків не спромігся виявити ці духовні корені особливої ромської цивілізації, яка існує вже впродовж багатьох сторіч. Без вирішення цього питання жодні заходи із залучення ромів до «цивілізованого» життя не матимуть успіху.

Асиміляція. У спадщину від Радянського Союзу Україні залишилася не лише майже тотальна асимільованість населення до російської мови і культури, а й стала схильність до асимілятивної практики взагалі. Єдина розбіжність полягає в тому, що колишні радянські функціонери, які досьогодні визначають вітчизняну етнонаціональну політику, намагаються замінити суцільну русифікацію так само суцільною українізацією. Такий підхід знаходить підтримку з боку українських національно орієнтованих еліт, які досі ґрунтують свої етнополітичні уявлення на реаліях і практиках міжвоєнної доби. Усе це разом створює небезпечну ситуацію, за якої державні чиновники можуть спокуситися до «простого» вирішення усіх наявних національних проблем шляхом прискореної українізації. Прикрий досвід Радянського Союзу та багатьох пострадянських держав свідчить, що цей шлях може призвести до загострення в етнополітичній сфері аж до етнічних конфліктів.

На нашу думку, політика України має, навпаки, полягати у заохоченні деасиміляції не лише етнічних українців, а й представників національних меншин. Тобто, замість українізувати останніх, варто підтримати їхнє прагнення до повернення до власних національних мов і культур.

Інша проблема полягає у ставленні держави до українських субетносів, що досі збереглися, переважно, на Закарпатті. На нашу думку, якщо субетнічні групи дійсно прагнуть лише підтримувати свої мовні й культурні особливості, немає проблеми в тому, щоб вони це робили у приватному та громадському житті. Але будь-які спроби штучно їх політизувати треба розглядати як невиправдані. Конкретно щодо наявної проблеми т.зв. «політичного русинства», то тут держава має скористатися загальним племінним розмаїттям Закарпатського реґіону і рівномірно підтримувати місцеву самобутність бойків, лемків, гуцулів і русинів, не надаючи переваги і політичних преференцій жодній з цих спільнот.

Разом із тим, міжнародний досвід свідчить, що навіть за тривалої політики примусової уніфікації неможливо знищити реґіональні мовно-культурні особливості. Тиск у цьому напрямі лише змусить їх приховати, перевести на глибинний рівень свідомості, але за першої-ліпшої нагоди вони розквітнуть з новою силою, тим більше, чим сильніше їх намагалися придушити. І такий культурний «ренесанс» вже часто-густо супроводжуватиметься прагненням до політичної автономії як запоруки від нової асиміляції.

Іредентизм. Питання возз’єднання усіх історичних етнічних українських земель, як на заході, так і на сході, що активно обговорювалося у перші роки незалежності, сьогодні відійшло на марґінес. Проте варто взагалі тверезо оцінити переваги й недоліки потенційного розширення кордонів.

По-перше, ідеологічним підґрунтям такого прагнення є беззастережне пов’язання етнічності з «кров’ю та ґрунтом». Але головною умовою збереження народу є самоусвідомлення ним власної історичної місії. Безумовно, існування в межах єдиної держави спрощує досягнення цієї місії, але зосередженість лише на механічному возз’єднанні може, навпаки, затьмарити духовну мету.

По-друге, внаслідок цілеспрямованої політики депортацій, переселень і асиміляції з боку урядів відповідних держав, колишні етнічні українські землі Росії, Польщі, Угорщини, Румунії, навіть Словаччини, Білорусі й Молдови, сьогодні не мають вже домінуючого українського і, що не менш важливо, українськокультурного населення, як це було ще напередодні Другої світової війни. Відтак, не можна очікувати появи основного чинника возз’єднання – масового прагнення до нього мешканців відповідних територій. З іншого боку, навіть якщо таке возз’єднання відбулося б, поряд із відносно незначною кількістю свідомих українців держава отримає значний масив іноетнічного й інокультурного населення, що лише примножить наявні проблеми прикордонних реґіонів.

По-третє, досвід сьогоднішніх Росії та Румунії, які поки лише теоретично проголошують прагнення до відродження Російської імперії й Великої Румунії, наочно демонструє, як така політика, навіть на рівні декларацій, здатна погіршити стосунки із найближчими сусідами.

Усе це призводить до висновку, що набагато доцільніше у такій ситуації зробити ставку на всебічну державну (й заохочення недержавної) підтримку українських діаспор у сусідніх країнах. Ця політика мусить мати на меті створення політично лояльного до власних держав, але дружнього до України етнічного лобі, яке могло б просувати економічні й політичні інтереси історичної батьківщини.

Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ