Єдність у розмаїтті

НЕ ВБИВАЙТЕ ДРАКОНА

Катерина ЩОТКІНА

Останніми днями мій «професійний» сеґмент Мережі наповнений обговоренням позиції та висловлювань Патріарха Кирила і загалом РПЦ стосовно протестів проти фальсифікації виборів у Росії. Що ж мав на увазі Патріарх? Сказав він правильно чи ні? І, головне, на чию користь це зіграло? Або в чий город? Хоч найважливішим було те, що він так нічого й не сказав до пуття.

І, можливо, він зробив абсолютно правильно. Розумію розчарування читача: рідкісний випадок, коли журналіст зраджує свою роль пса на ланцюгу – охоронця демократії – приставленого, щоб вгризатися в литку можновладця за кожне слово, сказане не до речі. Але тут мені Патріарха дорікнути ні в чому. Адже якби він вийшов на площу і почав розповідати всім і вся, яке зло на кому лежить, незважаючи на персони і реґалії, щедро сипати Божою правдою прямо в маси, зібрані на площі і перед екранами телевізорів, – це був би не глава респектабельної організації, на яку вже давно перетворилася церковна ієрархія, це був би пророк Єремія. І повірте, потім він би за це наплакався.

Замість цього він вчинив дуже політично грамотно, не піддаючи ризику ні свій власний авторитет, ні організації, і не приховував, що саме організація та її авторитет у цей момент турбують його найбільше: робіть там що хочете зі своїми «маленькими правдами», а в нас тут правда вища, тому на нас дзявкати зась. Він вчинив як грамотний керівник, або, як нас чесно попереджали, «менеджер».

А менеджери змушені мислити категоріями дипломатії чи політичної необхідності. Їм за чином належить займатися лінґвістичними вишукуваннями. Наприклад, якщо «генеральна лінія» полягає в тому, щоби вважати розвал СРСР «геополітичною катастрофою», то в корені цієї «катастрофи» має лежати зло. Або, ще виразніше – Зло. У цьому випадку доводиться визнати, що танки, які місили людей на вільнюських вулицях в ім’я тої самої «єдності», служили на користь добру (або навіть, прости Господи, Добру). Але корінь зла не в цьому, а в тому, що на цей парадокс легко знаходиться розв’язок в устах «справжніх менеджерів»: варто лише призначити «винуватцями зла» не тих, хто керував танком.

А це ж цілком різдвяний сюжет. Упродовж багатьох років найбільш незбагненним, страхітливим епізодом Євангелія для мене були навіть не Страсті Христові, а побиття немовлят. Власне, Страсті сприймалися саме у перспективі цього більш раннього – Різдвяного – сюжету. У цьому епізоді я майже не помічала фігури Ірода – формального винуватця трагедії, у своїй «абсолютній злостивості» занадто символічного для тваринного, відчутного фізично жаху і відрази. Мене більше вражали солдати – оті цілком конкретні люди, які вдиралися в будинки, виривали з рук матерів переляканих малюків, встромляли ножі в їхніх тільця. Що сказати про них?

Те, що сказано і повторено тисячі й тисячі разів: «ми солдати, ми не винні».

Пам’ятаєте з курсу літератури, в чому різниця між «маленькою людиною» (наприклад, героями Гоголя або Чехова) і «зайвою людиною» (наприклад, героєм Лермонтова або Тургенєва)? Власне, в курсі літератури про це, не дай Боже, не говорилося прямо – але варто було лише злегка ворухнути звивиною... «Маленька людина» у своєму «маленькому» стражданні або «маленькому» виборі набуває вселенського масштабу. А вибір «зайвої» людини, за всієї грандіозності його особистості, витонченості розуму і драматизму вчинків, не чинить на світобудову жодного впливу. Радянська школа робила з цього свій «єдино правильний» висновок, що звично втискався в тему підсумкового твору: «маленька людина» (безіменний робітник чи невідомий солдат) зі своїм щоденним подвигом і т.д. versus нікчемний інтеліґент зі своїм безґлуздим «пошуком». Ця традиція жива й досі – погляньте, як багато хто не терпить інтеліґентів і зараз (особливо різко – в церковній і навколоцерковній публіцистиці). А те, що «маленька людина» за Чеховим або навіть за Гоголем значно відрізнялася від «маленької людини», як її уявляла собі радянська школа, так повз нас і пройшло. Може, тому «маленька людина», за влучним висловом Вайля, так і не виросла, не перетворилася на «просто людину». Тобто, так і не навчилася робити свій «маленький» вибір із честю.

Таким чином, проблема повністю лежить у сфері словесності. Адже вибір між добром і злом (а таким є будь- який наш «маленький вибір») можливий лише при вмінні називати речі своїми іменами. Наприклад, якщо хтось збрехав – байдуже, не зізнався їй, що одружений, чи то замість 20% голосів «нарахував» 60 – правда (і «маленька» людська, і Божа) полягає в тому, що він зробив зло. Немає «маленьких правд», коли йдеться про добро і зло. Немає в цьому випадку і «маленького» вибору.

Я завжди дивувалася – чому Церкві так важко мати справу з дітьми? Адже дитяча інтуїція в питаннях добра і зла, їхня ненаситна жадоба до історій про перемоги улюбленого – неодмінно доброго – героя, робить їх органічними союзниками Божої правди. І в той же час, чесно кажучи, найнудніше враження, яке я отримувала колись від Літурґії, пов’язане з «дитячою службою», проведеною менш ніж за 30 хвилин у неймовірному темпі. Найбільш «зубодробильна» книга – «Біблія для дітей», найнудніший – тільки курс «Християнської етики» в середній школі. «Вивчити молитву на стор.14». Що від цього додасться, власне, в плані етики? Або навіть християнства? Відтарабанити молитву на 12 балів – оце мета предмета «Християнська етика»? Так, знаю, з такими питаннями я лізу прямо в нетрі цілковито філософських проблем стосовно суті освіти – чи полягає вона в тому, щоб учні вивчили формулу, чи розуміли її суть, щоб у них від зубів відскакували правила, чи щоб вони грамотно писали – що досягається, в більшості випадків, не зазубрюванням правил, а постійним читанням? Тобто, що головне – напаковувати голову знаннями чи розвивати розум? Або, як у нашому випадку, душу.

Можливо, я помиляюся, але мені здається, дітям не потрібна «біблія для дітей» – «біблія в коміксах», що зводить євангельську історію до примітивного рівня мальованого лубка. Їм не потрібні «дитячі служби», на яких священик малозрозумілою скоромовкою «втискує» у двадцять хвилин чин Літурґії – довше ті дрібні жевжики просто не витримають. Їм не потрібні уроки християнської етики з першого класу, спасенні і, тим більше, повчальні розповіді про «хороших хлопчиків» і «поганих хлопчиків», висміяні ще Марком Твеном. Їм потрібні любов і казка.

Але замість цього Церква часто вважає за свою мету боротися з казками. То її бентежить «язичництво», то «небезпечні забобони», то ще якийсь жах. Згадайте хоча б дебати з приводу «прийнятності» «Гаррі Поттера». Те, що герої книг – відьми і чаклуни, що літають на мітлах і розкидаються заклинаннями, виявилося набагато важливішим, ніж сюжетна основа – історія хлопчика, який, дорослішаючи, відкриваючи великі і маленькі правди, робить свій перший болісний вибір. Робить його на користь добра. Але це виявилося не таким важливим, як те, наприклад, що «відьма» або «зіллєвар» можуть виявитися позитивними героями.

І от нині дракона – символ наступного року за китайським календарем – дезавуювали. Ще один «чужий елемент». По-перше, їхньому феншую – наше рішуче «ні». А по-друге, ця тварюка в нашій традиції є втіленням зла і законною жертвою героя-змієборця.

Чому кожного разу, як заходить мова про «наші традиції», стає так нестерпно нудно? От хоча б на дракончика подивіться. Що у нас на нього є? Ага, викрав принцесу, заховав у горах, у своїй печері, вщерть набитій скарбами. І в такий день! Коли принцеса готувалася йти під вінець! Про нареченого відомо мало, але те, що дочка в короля єдина, не залишає сумнівів, що нею розпорядилися розумно – підібрали їй геополітично правильного нареченого і за допомогою шлюбу укріпляють свій – Прусський, наприклад, – «мир».

Дісней з цього образу викроїв би симпатичну, хоч і навіжену рептилію, примхливе, але в цілому не погане і не позбавлене чеснот вінценосне дівчисько, а також масу карколомних пригод, унаслідок яких принцеса виходить заміж з любові – за свого ж нареченого (на радість татові й мамі), за телезірку (на радість любителям поп-корну), за селянського сина, за машиніста вагона метро, та хоч і за дракона, якщо в автора сценарію вистачить благородного безумства. Головне – з любові.

Але це все тому, що в Діснея немає нічого святого (крім Міккі Мауса, зрозуміло). А ми повинні виховувати дітей «в традиції», на «символах», «прикладах», «образах» тощо. Закладати, забивати це в їхні голови – так буде простіше мати справу з ними в майбутньому. Що ж до принцеси, то вона повинна слухатися батьків і пильнувати державні інтереси. А як же любов? А так. «Стерпиться – злюбиться». Як це прийнято в нашій традиції та анекдотах про Білорусь.

Але що ж тоді стане орієнтиром в цінних покладах «маленьких правд»? Вірніше, в покладах «маленької брехні» – тому що правда маленькою не буває. Порівняльні ступені є тільки у зла, а добро – абсолютне, саме тому воно перемагає. У казках цей орієнтир – любов. Так само, як і в Євангелії. «Притерпітися» можна до чого завгодно і «батьківську волю» можна виконувати все життя – зокрема, перерізаючи горло немовляті, – але так і не зрозуміти, що, роблячи свій вибір, і навіть ухиляючись від нього, ти стаєш на чийсь бік. Не на бік «законної влади», «народу», «нації» або навіть цілої «цивілізації» – але Добра або Зла.

Це, напевно, найважливіше послання з дитинства у своє власне доросле життя. Адже ви самі знаєте, як це складно – розпізнати Добро і Зло за найпростішими, щоденними рішеннями. У своєму повсякденному житті, в якому ми – ми ж бо не діти, не святі і не казкові герої! – змушені звикати до компромісу, політесу, етикету, дипломатії. Ми говоримо з метою не стільки щось сказати, як щось приховати. Не сказати нічого. Залишитися незрозумілими. Не відкрити правду, але ще більше заплутати. Не називати імена, але зробити так, щоб кожен подумав про себе. Або про щось інше – неважливо.

Ми самі не помічаємо, як вбиваємо сенс слова і втрачаємо його зміст. Ми самі робимо себе «маленькими» людьми, в яких можуть бути тільки «маленькі» правди, і вибір теж «маленький», цілком незначущий.

На зустрічах з читачами моїх дитячих книг мене обов’язково хоча б один раз питають: «чому ви вирішили писати саме для дітей?» Це питання, як правило, ставить у безвихідь. Незважаючи на те, що відповідь я маю – це я вже зрозуміла і навіть встигла продумати в деталях. Але як пояснити це дітям? Адже «писати для дітей» – це спроба повернути сенс словам. Бодай деяким. Бодай найголовнішим. Таким, як «добро», «зло», «правда», «любов». Спроба згадати, намацати під шарами порожніх словоформ те послання, яке було закладене в серце в глибокому дитинстві, в якому не було ні Біблії, ні уроків «християнської етики», ні «дитячих богослужінь» – були лише книги з їхніми «чужими» драконами, феями і чарівними паличками. Коли Немовля-Христос лежав у яслах і сопів уві сні, як і інші немовлята Вифлеєму, не відаючи ні про ті страждання, які уготовані їм через два-три роки, ні про тих, що все одно знайдуть Єдиного з них, що залишився живим, з відтермінуванням на якісь тридцять років.

Дорослішаючи, ми забуваємо про цих немовлят. Але одного дня вони прокидаються в нас – у кого рівно в тридцять, у кого пізніше. Вони можуть так і не прокинутися – адже їх, як відомо, легко вбити, і хтось обов’язково намагається зробити це. І ми, загалом, знаємо, що буде в тому випадку, коли їх все-таки вб’ють у нас. Тоді ми, ставши дорослими, спокійно відправимо на хрест Того, в кому втілилася сама Божа правда.

risu.org.ua
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ