ОСІНЬ В АСТУРІЇ

З книги «ЗБИРАЧІ ТУМАНІВ»

Провінційний аеропорт Ранон байдуже зустрічав вранішнім напівсном і безлюддям. Десь за пагорбом вгадувався океан, над яким ми заходили на посадку ще кілька хвилин тому. На відміну від жовтих земель і трав довкола Мадрида, тут, на півночі Піренейського півострова, царювали зелень й волога.

Моя дружина мала справи по роботі в краях на «півдорозі» між містами Хіхон і Ов’єдо. Слід було вибирати, в якому саме зупинитися, і ми вирішили пожити в Ов’єдо, в столиці цієї землі – Астурії. Все одно не сезон, пляжі Хіхону холодні й незатишні, а в Кантабрійському морі, як іспанці називають Біскайську затоку, скупатися не вдасться.

В пункті прокату автомобілів, що розташувався просто в «аеропуерто», нас розчарував гладкий вайлуватий хлопець в окулярах – не зовнішністю, звісно, а відсутністю машин для панів мандрівників. І от похмурий таксист вже везе нас в Ов’єдо. Ми дивимося на краєвиди довкола, а водій вслухається у звуки незрозумілої йому мови. Проминули відгалуження дороги і вказівник на Хіхон, політкоректно виписаний двома мовами – кастильською й астурійською: Gijón / Xixón.

Маленька несподіванка – молоді, насаджені лісочки з евкаліптових дерев на довколишніх узвишшях… Коли евкаліпти виростуть, то ці пагорби, мабуть, нагадуватимуть австралійські краєвиди.

Хмари, вітер… Наче й не іспанська земля. А яка? Іспанія дуже різна, як і її народи… Що ми знаємо про астурійців? Здається, вони зуміли відборонити свою землю від маврів і ніколи не були завойовані ними. Як ми трохи згодом пересвідчилися, в цих краях світлих людей, іноді навіть рудих, більше, ніж в інших місцях королівства. Генетика річ уперта, її не обдуриш. Вона часто розповідає про історію народу не гірше за історичні хроніки.

***

Дощ, який наздоганяв нас від самого узбережжя, витратив сили на перегони із автомобілем і залишився десь поза Ов’єдо. Втім, вітер в місті натякав, що дощисько якогось дня таки прийде по нас і покаже, що таке справжня осінь в Астурії. Але тепло, яке не хотіло йти з міста, давало надію на кілька гожих днів…

На алеї перед Сан Франціско, центральним парком міста, мила бабця у простому кіоску продавала смажені каштани. Вони запікалися тут таки, в досить великій залізній грубці. Поруч стояло дві ятки, що пропонували солодощі, мінеральну воду та всяку всячину для роззяв-туристів, яких щось не було видно… Я оглядався довкола, слухав мелодію дзиґаря із катедрального собору – «Астурія, моя любов…» (трохи згодом впевнився: звуки музики лунають щогодини). Отже, крутив головою і не міг зібрати докупи думки, розпорошені й непевні, не міг пояснити собі, що мені муляє в довколишньому міському краєвиді, наче чужинському, проте приємному і якомусь комфортному. Як сформулювати неясні відчуття? Нарешті поглянув на один наріжний будинок і збагнув: він нагадує мені якийсь несправжньо-київський. Споруда із вежкою виглядала неначе чудово відреставрована і перенесена сюди будівля: ну чисто один з прибуткових, у стилі модерн, будинків мого міста. Звісно, пильний погляд за кілька секунд виявляв підміну: такого будинку в Києві ніколи не було… Але… Фальшиве дежа- вю: рука одного архітектора творить серію подібних, проте не тотожних споруд, і щедро ставить їх і в Києві, і в Ов’єдо…

Мені раптом стало зрозумілим це місто – осяжне, не велике і не мале, в міру автомобілізоване й водночас призначене для пішоходів, старовинне й модерне. Відбувся звичний зсув свідомості, щось подібне до сцени в кінострічці «Матриця», коли Нео запитує у Трініті, чи вміє та пілотувати гелікоптер, а вона відповідає: «ще ні»; однак за мить вже володіє інформацією й навичками і сміливо сідає до гвинтокрила.

Все звичне: старий центр, пішохідні зони, два основних музеї (археологічний і красного мистецтва) вулиця дорогих бутіків, супермаркет один і другий (ще о дев’ятій вечора в одному із «супермеркадо» можна виготовити невідомо як зламаний ключ), старі й авангардові пам’ятники, розкішні церкви, як і скрізь в Іспанії… За кілька годин я вже знав і відчував це місто, розумів, куди й навіщо йти, на що дивитися і де придбати те й інше, із задоволенням замовляв у кав’ярнях «кафеколéчо». Це дивне слово-фраза означає просто злите в єдине «кафе кон лечо» – кава з молоком. Будь ласка… Вона у вас така добра, справді, сеньйора.

Традиційні для старих міст Європи білі лебеді на ставочку в парку, крамнички капців, ниток і ґудзиків, м’ясні й овочеві магазинчики, і церковні також – зі зворушливими фігурками Божої Матері; кілька сувенірних «точок» із усяким мотлохом… Все було незнайомо-знайомим, а головне – зрозумілим. І це дарувало, попри очікування екзотики, відчуття жаданого спокою, визначеності, упорядкованості. Прихисток на кілька днів, між життям у бурхливому Мадриді й буржуазній Женеві. Втім, чи може людина мати прихисток серед свого буття на землі?

***

…Півгодини на автобусі, два євро двадцять центів за квиток в обидва кінці – ось що таке дістатися з Ов’єдо до Хіхона. За вікном – мальовнича місцина серед відрогів Кантабрійських гір. Зеленкуваті й червонясті пагорби, селища, іноді – котеджі, навіть із басейнами посеред ідеальних газонів. Тьмяні барви під одноманітно-сірими осінніми хмарами, наче зробленими із сирої вати дозрілих плодів- коробочок бавовника.

Сонний Хіхон. Вдвічі сонний – неділя і жовтень. Людей на вулицях майже немає. Вітер з океану, простір, не схожий на морський, залишки старого форту з гарматами... Жаль, що до п’ятого січня ще далеко і ми не побачимо, як вранці з моря, традиційно, прибувають на кораблі три Чарівні Королі зі Сходу разом із Принцом Аліатаром. Ввечері вони пройдуть із історичними і казковими персонажами вулицями міста, а вночі тихо й непомітно принесуть дітям Хіхона подарунки.

А нам, тут і зараз, – смачнющі сири, непогане біле вино в ресторанчику. А некваплива хазяйка невеликої кав’ярні сама подає гарячий чай і каву. Ми просто сидимо і дивимося на фінікові пальми, які там, за вікном, нечутно шелестять своїм жорстким листям під поривами вітру. Справді, мертвий сезон. А влітку тут добре: кілометрові пляжі, відсутність спеки, довгі хвилі для серфінгістів… Проте міста слід пізнавати в міжсезоння, в не надто ефектну й привабливу пору року в них. Так спадають маски, вдягнені вулицями, будинками й площами спеціально для мандрівників різного ґатунку. Зараз набережні, храми, сквери, закриті бутіки набувають іншого вигляду, в них можна побачити дивний спокій і відчути-усвідомити, що середньовічна Хіхія насправді була розбудована ще римлянами на місці найдавніших людських поселень.

Ми гуляємо містом. Ось пам’ятник королю Пелайо (він тримає хреста, як і наш Володимир Великий), тому астурійському володарю, котрий і почав Реконкісту… Химерний і несподіваний музей волинки, музей сучасного мистецтва… Вулиця торговців і пішоходів Коррида: ми йдемо, узявшись за руки. Слід повертатися до Ов’єдо, потім – до Мадрида, потім – до Женеви, потім… Мандрівка триває.