Єдність у розмаїтті

НЕ ПОМІЧЕНИЙ ЮВІЛЕЙ: ІНФОРМАЦІЯ ДО РОЗДУМІВ

Тетяна ХОРУНЖА

25 червня виповнилося 20 років із дня прийняття закону «Про національні меншини в Україні». Однак ця важлива подія пройшла не поміченою у державі, на теренах якої проживає 22,2% іноетнічного населення. На сайті Міністерства культури і туризму, що нині після численних безглуздих реорганізацій опікується проблемами… (ну, не знаю, як це правильно сформулювати у сьогоднішньому вигляді), не знайшлося місця навіть для привітання етнічних спільнот із цієї небуденної нагоди.

Процес створення і прийняття закону був досить непростим, і сьогодні варто згадати всіх, хто свого часу долучився до цієї роботи – відомих політичних діячів, народних депутатів, вчених, представників громадських об’єднань національних меншин – і висловити їм щиру вдячність. Адже закон було оцінено міжнародними експертами не лише як демократичний, а й такий, що може слугувати взірцем для світового співтовариства при розробці подібних нормативних актів. Нині по-різному можна оцінювати як його позитивні сторони, так і прогалини. Однак саме з часу прийняття цього закону Україна створила передумови для формування політико-правової бази у сфері міжнаціональних відносин і забезпечення прав національних меншин. До механізму контролю за дотриманням прав національних меншин згодом додалися й ратифіковані Україною міжнародно-правові акти – Рамкова конвенція про захист національних меншин (1997) та Європейська хартія реґіональних мов і міноритарних мов, ратифікована 15 травня 2003 р. Верховною Радою України. Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе чималий обсяг зобов’язань (42 позиції із рекомендованих 35) щодо запровадження охоронних заходів для збереження і розвитку 13 мов національних меншин. На жаль, закон про ратифікацію було ухвалено з хибним розумінням того, які мови насправді мусить захищати цей документ, що заклало проблеми, які зрештою призвели до нинішньої гостро конфліктної ситуації із засадами мовної політики.

Прийняття зазначеного закону сприяло активізації процесу самоорганізації етнічних спільнот – з 1992 по 1995 рр. було створено та зареєстровано 237 національно-культурних товариств, у т.ч. 16 із всеукраїнським статусом.

Відповідно до ст.5 закону указом президента України від 26 квітня 1993 р. було утворено Міністерство України у справах національностей та міґрації, у структурі якого з’явилося Управління у справах національних меншин, а з наступного року було створено відповідні структурні підрозділи у місцевих органах державної виконавчої влади. Важливу роль у реалізації положень закону відіграла Комісія з прав людини, міжнаціональних відносин та національних меншин Верховної Ради України, яку очолював М. Шульга, а згодом Г. Удовенко.

Сьогодні, коли міністерство, а згодом і комітет, попри протести громадськості, перестали існувати, що є яскравим свідченням нерозуміння державою необхідності формування і дотримання принципів етнонаціональної політики, можна констатувати, що цей орган проводив велику роботу у сфері національного відродження, або, як тоді говорили, етнічного ренесансу.

Міністерством освіти спільно із Міннацміграції було розроблено і затверджено Державну програму відродження й розвитку освіти національних меншин в Україні на період 1994–2000 рр. У листопаді 1992 р. Міносвіти затвердило Тимчасове положення про недільну школу національних меншин в Україні, що сприяло формуванню та вдосконаленню мережі освітніх закладів, де навчалися мовами національних меншин, готувалися та видавалися підручники й навчальні посібники, забезпечувалася підготовка педагогічних кадрів для закладів із мовами національних меншин.

У листопаді 1995 р. відбулася перша і, власне, єдина зустріч керівників громадських об’єднань національних меншин з президентом України Леонідом Кучмою. Я була учасницею цієї зустрічі від грецької громади, і можу сказати, що розмова була живою, відвертою, гострою, але, як згодом виявилося, зовсім не продуктивною. Але надалі навіть така практика розвитку не отримала: за президента Ющенка рада не збиралася жодного разу, за наступного президента – її було розпущено без мотивації. Як, до речі, і раду представників кримськотатарського народу, що у такий спосіб леґітимізувала Меджліс.

У розпорядженні президента України від 21 вересня 2001 р. «Про заходи щодо підтримки діяльності національно-культурних товариств» основна увага акцентувалася на вирішенні питань, пов’язаних із розширенням державної підтримки друкованих видань та телеорганізацій, що висвітлюють діяльність громадських організацій національних меншин; створення у краєзнавчих музеях, розташованих в обласних центрах експозицій, присвячених історії та культурі представників етнічних спільнот; органам державної влади доручалося розглянути можливість безоплатного надання будівель і споруд, що перебувають у державній і комунальній власності, для проведення національно-культурними товариствами культурологічних заходів. Ці проблеми не вирішено й по сьогодні, особливо в реґіонах.

1995 р. Кабмін затвердив Концепцію розвитку культур національних меншин, а наступного року міністерством було розроблено проект Концепції державної етнонаціональної політики. З того часу і дотепер урядом і народними депутатами України розроблено вже багато проектів цього акта, однак жоден із них не був розглянутий парламентом. На наш погляд, серед них найоптимальнішим був проект Концепції, розроблений міжвідомчою робочою групою і поданий у парламент як проект народного депутата України ІІІ та IV скликань Рефата Чубарова. Читачі «Форуму націй» знайомі з цим проектом – ми друкували його в повному обсязі, брали інтерв’ю у тих, хто готував проект концепції, зокрема Олександра Майбороди та Віталія Нахмановича, пропагували його положення на заходах, де обговорювалися проблеми національних меншин. На жаль, вже вкотре, мусимо констатувати, що держава так і не зрозуміла важливості цього документа для формування не лише адекватної, але й принаймні певною мірою послідовної етнополітики, текст проекту за ці роки було розтягнуто за різними документами, розробники яких, не завжди розуміючи, що, власне, цитують, навіть не посилаються на авторів. Час сплинув. Урядом на розгляд Верховної Ради України було внесено новий проект Концепції державної етнонаціональної політики. З прикрістю слід констатувати, що пропонований законопроект не відповідає вимогам правозастосовної практики. В черговий раз було подано проект, який не було схвалено на громадському обговоренні за участю експертів, науковців, представників національних меншин у травні 2010 р. Наразі марно аналізувати документ, де етнос характеризується як «біосоціальна спільнота».

Важливим напрямом діяльності Міністерства у справах національностей була увага до поглиблення співробітництва у сфері захисту прав національних меншин з країнами, які мають в Україні етнічно споріднені спільноти. У 1992– 1997 рр. створюються міжурядові змішані українсько- угорська, українсько-словацька та українсько-румунська комісії з питань забезпечення прав національних меншин. Упродовж останніх років засідання згаданих Комісій не проводилися, що призводить до втрати накопиченого багаторічного досвіду міждержавної співпраці у захисті прав національних меншин. Цього року під час проведення засідання міжурядової українсько-угорської Комісії з питань забезпечення прав національних меншин сторонам не вдалося досягти компромісу, внаслідок чого не було підписано двосторонній протокол. А в питаннях міждержавних відносин з проблем національних меншин накопичилося багато проблем, зокрема подвійне громадянство, яке отримують представники болгарської, румунської та угорської спільнот. «Форум» неодноразово звертався до цих питань і створюваних їхнім не вирішенням проблем.

Із метою забезпечення потреб представників різних національностей у друкованій продукції 15 серпня 1992 р. було прийнято постанову уряду «Про спеціалізовані редакції для випуску літератури мовами національних меншин» та утворено Головну спеціалізовану редакцію літератури мовами національних меншин України при Комітеті по пресі (згодом «Етнос»). Крім того, при державних видавництвах у реґіонах створено спеціальні редакції для випуску літератури мовами різних етносів, які видавали книги за державним замовленням – польською, словацькою, чеською, угорською, румунською, вірменською, грузинською; мовами греків Приазов’я, івритом, їдишем, гагаузькою та болгарською, німецькою, кримськотатарською. Випуск літератури здійснювався на основі щорічної Державної тематичної програми випуску літератури мовами національних меншин. На ці цілі у 1992–1993 рр. було виділено майже 17, 5 млн. крб. За період з 1993 по перше півріччя 1997 рр. було випущено у світ близько 360 назв різномовних книг. 1997 р. на випуск 81 назви друкованих видань рідними мовами з державного бюджету було виділено 400 тис. грн., 2001 р. – 1 млн. 135 тис. грн. До речі, це дані з друкованих видань Держкомнацміґрації, а якщо ви спробуєте скористатися архівом цієї установи, то повідомлю, що після ліквідації комітету його також було ліквідовано. Хотілося б запитати про це членів ліквідаційної комісії, але хто ж вам відповість, якщо вона так і не завершила своєї діяльності – принаймні її голова, не дочекавшись підсумків роботи, перейшов в іншу сферу.

Держкомнацрелігій за участю Мінкультури, інших зацікавлених міністерств, облдержадміністрацій та громадських організацій розробив свого часу «Комплексні заходи щодо розвитку культур національних меншин України на період до 2001 року», затверджені постановою уряду, а 2002 р. пролонговані на період до 2005 р. На сьогодні на державному рівні не діє ні план заходів, ні програма щодо сприяння розвиткові етнічної, мовної та культурної самобутності національних меншин України.

Окремо слід зазначити, що на державному рівні вперше було вжито заходів щодо забезпечення прав найвразливішої групи населення України – ромів. За ініціативи колишнього голови Держкомнацміґрації Г. Москаля було розроблено Програму соціально-духовного відродження ромів в Україні на період до 2006 р. Прикро, що цей документ зрештою мав суто декларативний характер, оскільки не був затверджений відповідним актом Кабміну, а відтак кошти на виконання заходів Програми не передбачались у державному бюджеті. Однак місію програми було виконано в суто інформаційній площині, а на період дії Програми у більшості областей ромським громадам надавалася відповідна організаційно-практична і часткова фінансова підтримка з місцевих бюджетів. Позитивним прикладом у цьому напрямі є ухвалена Закарпатською облрадою у червні 2012 р. програма «Ромське населення Закарпаття на 2012–2015 рр.». Нині під егідою Мінкультури розроблено проект Стратеґії захисту та інтеґрації ромів України на період до 2020 р. Слід зауважити, що Стратеґія розроблялася поспіхом без участі ромських організацій. В ній відсутні аналіз реального стану розвитку ромів, визначення першочергових конкретних завдань та механізмів їхньої реалізації. Обговорення цього документа експертною групою, створеною при Фонді «Відродження», довело, що документ не можна взяти навіть за основу, він потребує серйозної додаткової роботи з урахуванням пропозицій не лише ромських організацій, а й лінгвістів, істориків, етнологів, соціологів.

Нарешті нагадаю, що проміжні ювілеї закону «Про національні меншини в Україні» держава відзначати не забувала. 25 червня 2002 р. з нагоди 10-річчя на державному рівні в Україні було проведено урочисте засідання. 25 червня 2007 р. до 15-річчя ухвалення закону під егідою Держкомнацрелігій за участю представників адміністрації президента, уряду дотичних до питання міністерств, науковців, національно-культурних товариств в Києві в Українському домі відбулася Всеукраїнська нарада національних меншин, в роботі якої взяло участь близько 400 учасників.

Отож, з якими здобутками ми підійшли до 20-річчя з дня прийняття закону «Про національні меншини в Україні»?

Не секрет, що об’єктивним критерієм оцінки конкретних законодавчих актів має стати суспільна результативність їх виконання, а з цим в нашій країні не все гаразд. Розвиток етнополітичних процесів у нинішніх умовах свідчить про те, що майже всі законодавчі та нормативні акти, прийняті в Україні після набрання чинності закону не відповідають його положенням.

Висновки конвенційних органів Ради Європи, рекомендації та зауваження ООН, ЄКРН, ОБСЄ щодо захисту прав національних меншин в Україні, результати наукових досліджень у сфері етнополітики, нещодавно опублікований у парламентській газеті «Голос України» відкритий лист Ради національних товариств України, звернення, скарги керівників національних меншин з різних реґіонів України до керівників вищих органів влади свідчать про іґнорування органами державної влади та органами місцевого самоврядування проблем забезпечення їхніх прав і свобод, зволікання з вирішенням соціокультурних потреб відповідно до положень національного та міжнародного законодавства у сфері захисту прав людини.

Із часу прийняття Закону «Про національні меншини в Україні» в етнонаціональних процесах відбулися зміни, які потребують оновлення, удосконалення та адаптації законодавства, що регулює цю сферу відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів у сфері захисту прав людини. Як уже зазначалося, не прийнято «Концепцію державної етнонаціональної політики України», не розроблено законопроект «Про національно-культурну автономію», не внесено зміни до закону «Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов і міноритарних мов» щодо перегляду переліку мов, та вироблення механізмів практичної реалізації взятих державою мовних зобов’язань. Натомість, проголосований з порушенням реґламенту у Верховній Раді 3 липня цього року проект закону «Про засади державної мовної політики в Україні» не вирішить існуючих проблем у сфері мовної політики, оскільки його положення суперечать Конституції України, змісту і духу Європейської хартії реґіональних і міноритарних мов.

Верховний комісар у справах національних меншин ОБСЄ Кнут Воллєбек, який нещодавно відвідав Україну, вкотре наголосив, що й далі стоїть на позиції, яка була висловлена ним у грудні 2010 р. у листі до голови Верховної Ради із критичною оцінкою законопроекту про мови. У своєму листі Верховний комісар зазначав, що проект закону не передбачає врегулювання мовного питання в Україні таким чином, щоб це відповідало правам національних меншин згідно з міжнародними стандартами, зосереджується винятково на просуванні російської мови і не надає ґарантій тим, хто розмовляє державною мовою.

Зауважимо, що у Хартії чітко визначено поняття «реґіональна або міноритарна мови», зокрема, це мови, які традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю є меншою, ніж решта населення цієї держави. Поняття «реґіональні мови» не включає діалектів офіційної мови або мов міґрантів. У проголосованому проекті «Про засади державної мовної політики в Україні», підготовленому народними депутатами України С. Ківаловим і В. Колесніченком у п.2 закону йдеться про таке: «У контексті Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин до реґіональних мов або мов меншин України, до яких застосовуються заходи, спрямовані на використання реґіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі, віднесені мови: російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, їдиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська, кримчацька».

Перелік мов, на які поширюються зобов’язання Хартії доповнено, однак не взято до уваги, що одні мови перебувають на межі зникнення і для їхнього збереження мусять застосовуватися заходи позитивної дискримінації (посиленої державної підтримки), а такі мови як російська, угорська, румунська, польська, німецька вже мають в Україні достатньо потужне інституційне наповнення для повноцінного функціонування, розвитку і збереження.

Фахівцями у галузі історії, етнології та лінгвістики, зокрема експертними висновками щодо русинів в Україні Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського, Міністерства юстиції України доведено, що східнослов’янське населення Закарпаття (русини) є частиною українського етносу, який має свої особливості в культурі, мові і побуті, але в жодному разі не може ідентифікувати себе національною меншиною.

У пункті 3 проекту зазначається, що «до кожної мови, визначеної у частині другій цієї статті, застосовуються заходи, спрямовані на використання реґіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі, за умови якщо кількість осіб, – носіїв реґіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і більше чисельності її населення». Якщо припустити, що закон вступить в силу, то статусу «реґіональної» набудуть російська, кримськотатарська, румунська і угорська мови. Решта мов будуть перебувати поза цим статусом. Для прикладу, греки, що компактно проживають у Маріуполі Донецької області, складають лише 2,9 % до всього населення, отже, їхня мова не може бути визнана реґіональною. У зазначених положеннях закону закладено дискримінаційний підхід до реалізації конституційних прав громадян України всіх національностей на вільне вивчення, навчання та використання рідної мови.

«Захисники» національних меншин не чують нічиїх арґументів, як і раніше звинувачуючи Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ Кнута Воллєбека у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. «Цікаво, що у всіх країнах, через які проходив дипломатичний шлях пана Воллєбека, з часом спалахували міжетнічні конфлікти». Саме так характеризує політику свого опонента В.Колесніченко.

Нагадаю, що пан Колесніченко «со товарищи» вже звертався до ОБСЄ з вимогою позбавити Верховного комісара посади. Як зазначалося у листі Конґресу національних громад України до керівництва ОБСЄ з цього приводу: «…зауваження досвідченого європейського дипломата, яким є Кнут Воллєбек, людини, яка багато зробила для врегулювання питань, пов’язаних із захистом інтересів національних меншин в європейських країнах, мають сприйматися без аґресивної реакції, тим більше без погроз і ультиматумів, особливо в ситуації, коли Україна декларує свої євроінтеґраційні наміри. Варто зрозуміти, що це передбачає опанування навичок цивілізованих стандартів у взаємовідносинах».

Подібна практика переконує нас у думці, що виховання толерантності є загальнодержавною проблемою, вона стосується виховання молоді (досвід міжнародних таборів «Джерела толерантності», напрацьованих там успішних методик без підримки державної програми ніколи не стане спільним надбанням), боротьби з нетерпимістю і дискримінацією за різними ознаками, ксенофобією, «мовою ворожнечі». Все це давно вже стало ефективним напрямом роботи організацій національних меншин, зокрема Конґресу національних громад України. Ним створено мережу клубів толерантності в різних містах України, за його методиками працюють клуби в Молдові, Грузії та Вірменії, експерти Конґресу навчають розумінню своїх прав не лише молодь, вони працюють також із державними службовцями, що опікуються проблемами національних меншин, беруть участь в ефективних міжнародних проектах з проблем толерантності, протидії ксенофобії, здійснюють моніторинґ проявів нетерпимості, ксенофобії та антисемітизму. Цей досвід потребує окремої уваги.

Йдемо далі. Питання органу, що опікувався проблемами національних меншин, зникло з порядку денного внаслідок остаточної ліквідації і створення в структурі Мінкультури Департаменту у справах релігій та національностей. Зрозуміло, що відділ у складі п’ятьох працівників не в змозі повноцінно забезпечувати реалізацію комплексу питань у сфері міжнаціональних відносин. До того ж очолив Департамент колишній працівник Держкомрелігій, який жодного відношення до проблем етнополітики не має. Кадрового резерву немає, він зник внаслідок численних пертурбацій, а підготувати його з представників молодого покоління складно, адже втрачено тяглість традиції та й не є привабливою для молоді державна служба з невисокими стартовими рангами, а відтак і зарлатнею.

Нещодавно при Мінкультури було створено Громадську раду, до складу якої увійшло аж 83 представники громадських організацій. Проте незрозуміло, яку роль у цій раді відведено громадським організаціям на кшталт «Я – підприємець», або «Цифровий комітет» тощо, вірменська спільнота представлена тут двома об’єднаннями, натомість інші етнічні спільноти не мають представництва. Резонним є питання, якою може бути результативність роботи такої ради?

Хотілося б також отримати відповідь на запитання «Чому у назві Департаменту на першому місці виступають релігії, якщо згідно зі статтею 35 Конституції України …Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій?» Отже, запитань щодо змісту і форм діяльності, добору фахівців у цьому підрозділі Мінкультури багато.

До цього часу при міністерстві не відновлено діяльність Міжвідомчої робочої групи з питань протидії ксенофобії, міжетнічній та расовій нетерпимості, що гальмує виконання Плану заходів з протидії проявам ксенофобії, расової та етнічної дискримінації в українському суспільстві на період до 2013 р.

Відповідно до ст. 16 закону «Про національні меншини» колишнім Держкомнацміґрації було розроблено і затверджено окремі бюджетні програми для фінансування культурно-просвітницьких, мовних та інформаційних потреб національних меншин з державного бюджету. У Державному бюджеті на 2012 р. ці окремі бюджетні програми ліквідовано, а кошти об’єднано в єдиній бюджетній програмі, за якою Мінкультури на поточний рік передбачено видатки у сумі 4 млн. 500 тис. грн., у т.ч. на відтворення культури національних меншин, на заходи Української Всесвітньої Координаційної Ради, заходи з реалізації Європейської хартії реґіональних і міноритарних мов, заходи на встановлення культурних зв’язків з українською діаспорою, заходи щодо зміцнення зв’язків закордонних українців з Україною та забезпечення міжнародної діяльності у сфері міжнаціональних відносин. А який обсяг коштів буде виділено на потреби, пов’язані з діяльністю національних меншин?

Права національних меншин належать до прав, ефективна реалізація яких можлива лише через спеціальні інститути, до яких в Україні належить і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. При обранні Верховною Радою України нового омбудсмана публічно було задекларовано новий формат діяльності цієї інституції і затверджено нову структуру. Керівники громадських організацій направляли свої пропозиції до нової структури, однак їх не було враховано. Основний акцент зроблено на співпрацю з правозахисними організаціями. У структурі передбачено Відділ із питань недискримінації, зміст діяльності якого практично не пов’язаний із захистом прав громадян України – представників всіх національностей. Відтак питання національних меншин будуть розпорошені по окремих підрозділах і комплексно навряд чи забезпечуватимуться. Не введено представника національних меншин і до складу Громадської ради. Ми вже звертали увагу у своїх публікаціях на те, що у національних громад є цілком справедливі нарікання на те, що захист прав національних меншин не може бути нівельований висловами, що це такі ж загальні права як і права усіх громадян України, адже крім загальних основних прав є особливі т.зв. компенсаційні права, спрямовані на забезпечення реальної рівності з більшістю, а це – захист права національних меншин на користування мовою, право на освіту, на власні організації, на інформацію, доступ до державної і громадської діяльності, право на самоврядування тощо.

3 липня 2012 р. було проведено чергове засідання Громадської гуманітарної ради при Президентові України, присвяченої питанням реалізації державної етнонаціональної політики України і національних меншин.

У виступі президента України зазначалося, що «в процесі реалізації державної етнополітики потрібно набагато більше враховувати думки громадськості – тих хто безпосередньо відстоює права представників національних меншин України».

Оскільки представники широкої громадськості не мали можливості ознайомитися з матеріалами зустрічі, ми вирішили опублікувати витяг із протоколу засідання цього поважного зібрання, зокрема тої його частини, що носить назву «Вирішили».

«1.Кабінету Міністрів України:

а) активізувати роботу щодо збереження, розвитку та популяризації етнічного розмаїття України;

б) під час підготовки Державного бюджету на 2013 рік, і в подальшому, передбачити збільшення фінансування заходів національно-культурного розвитку національних меншин за всіма бюджетними програмами;

в) сприяти залученню загальнонаціональних теле- і радіоканалів, інших засобів масової інформації до створення теле- і радіопрограм мовами національних меншин;

г) вжити заходів щодо посилення роботи органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо профілактики проявів нетерпимості на етнічному ґрунті;

д) активізувати співпрацю з вітчизняними та міжнародними громадськими організаціями, що здійснюють свою діяльність у сфері протидії проявам нетерпимості на етнічному ґрунті;

ж) розробити механізм зниження ставок плати за оренду державних приміщень громадським організаціям національних меншин та національно-культурних товариств.

2. Міністерству культури України:

а) ініціювати зміни до механізму фінансової підтримки за рахунок бюджетних коштів (програм, заходів), розроблених громадськими організаціями національних меншин;

б) вжити заходів з метою істотного посилення ресурсного та кадрового потенціалу підрозділу Міністерства, що опікується питаннями етнонаціональної сфери;

в) розширювати міжнародні зв’язки з державами, що мають в Україні етнічно споріднені спільноти, сприяти розвитку етнокультурних зв’язків громадських організацій національних меншин з відповідними громадськими організаціями закордоном.

3. Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України:

а) активізувати роботу щодо впровадження у систему освіти принципів виховання міжетнічної та міжконфесійної толерантності;

б) розвивати мережу дошкільних та загальноосвітніх закладів із навчанням мовами національних меншин відповідно до наявних потреб, вживати заходів щодо їх відповідного матеріально-технічного та кадрового забезпечення;

4. Місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування:

а) розробити та забезпечити фінансування регіональних програм національно- культурного розвитку;

б) забезпечити функціонування мережі дошкільних та загальноосвітніх закладів з навчання мовами національних меншин відповідно до потреб зазначених громад.

5. Включити лідерів найвпливовіших (за яким рейтинґом?) громадських організацій національних меншин та національно- культурних товариств до складу робочої групи з міжнаціональних і державно-церковних (ніхто нічого не сплутав?) відносин Гуманітарної ради при Президентові України»

«Что-то слышится родное в долгих песнях». Неначе не залишилися позаду 20 років життя. Неначе все як у відомому радянському анекдоті: «Фелікс, починаємо все спочатку, я в Париж».

Безумовно можна не розуміти необхідності і суті етнонаціональної державної політики, але через 20 років знов повертатися «на круги своя» – значить не бажати бачити шляху, що його було пройдено за два десятиріччя, не розуміти серйозних проблем, що накопичилися і стали нагальними, значить знов все передбачається звести до радянського методу пропаганди етнічного розмаїття – «концерта песни имени пляски».

Сумно, панове, ми зустрічаємо наш ювілей.


Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ