ПРО СТАТТЮ ІГОРА ЛУЦЕНКА

На жаль, у статті «Так, смерть!» написано правду. Заголо­вок, звісно, не з приємних, але головна ідея правильна – йде війна. Прихована, психологічна, інформаційна, економічна, внутрішня.

Раніше я називав це «мирним внутрішньоетнічним конфлік­том» за те, яку модель обере нація для розвитку на наступному витку власної історії. Ну, оскільки Північ-Захід і Південь-Схід трактую як дві версії одного етносу (без різниці практики мо­вовжитку). Дві конкуруючі внутрішньоетнічні групи, які мають дві моделі розвитку для усього українського етносу. Так часто буває в етногенезі, поки якась версія не стає домінуючою або не виробляється синтез. Зрештою, раніше за Януковича й ПР голосували саме як «за своїх». А тепер видно, що за них «свої» вже насправді не голосують. Ну, принаймні значно менше...

І тепер видно, що вимір цього внутрішнього конфлікту (не просто лінія поділу, а саме лінія конфлікту) проходить інакше: влада-корпорація проти громадян-посполитих (головна ознака яких – неналежність до влади-корпорації, тому вони дуже різні й роз’єднані). «Ми їх заставимо, а якщо ні, то обдуримо, а якщо ні, то натравимо одних на інших» – це замисел корпорації, яка не «прийшла до влади шляхом виборів», а її прямо захопила, узурпувала, привласнила, вкрала. У цьому сенсі опозиція ціл­ком права, коли називає владу бандою.

Зовнішні загрози? Про це говорив Азаров у парламенті (читав з паперу, що йому написали), про те, що треба сісти за круглий стіл, випити по 300 і «все порішать». Сьогодні він вже кличе опозицію на переговори... Даремно. Занадто далеко за­йшли «реґіонали» у приниженні громадян, аби притомна опо­зиція пішла назустріч такій владі...

Я ж бачу ситуацію іншою: або ми (громадяни) дивлячися правді увічі приймаємо війну як війну, або (якщо не маємо сили на опір) робимо вигляд, що це мир – скаржимося, судимося, голосуємо, подаємо апеляції і так далі... Це також вибір, і я не знаю, який з них кращий. Залежить від реальності оцінки ре­сурсів. Можливо, це просто «Другий фронт»?

Чесно кажучи, інколи на мене нападають ілюзії того, що це «мир» і ситуацію можна виправити... А текст Ігора Луценка мені сподобався саме тому, що там гранична ясність, без ілюзій. Я не про «Свободу» і Тягнибока, а про громадян і владу. Заслуга «Свободи» полягає саме у тому, що вони показали нам, що це війна, а не парламентський процес.

На тлі тривалої суспільної деморалізації, політичної апатії та кризи лідерства в опозиції усвідомлення реальної ситуації – це справді «відкриття у галузі суспільних наук»!