Єдність у розмаїтті

Розповідає Сергій Хараху

З усього швидкого плину подій табірного життя я виніс кілька цікавих мені моментів. Почну з важливості фахового менеджменту та високої відповідальність дорослих, бо це в такий короткий час життя табору проявляється з особливою чіткістю. Сховати своє особисте до найнижчого рівня, пожертвувати ним заради ефективних дій як члена колективу не всім було по-плечу. Наступне, за чим цікаво було спостерігати, – це якийсь «загострений патріотизм» кавказьких народів, який, здавалося, мені, галичанину, не повинен бути чимось дивним.

Якщо оцінити ефект табору, то треба сказати про кілька моментів. По-перше, високої оцінки заслуговує підготовча робота, адже континґент дітей був просто чудовий. Високий рівень комфорту приємно здивував як молодих вожатих і дітей-новачків проекту, так і досвідчених, як я люблю казати, «рецидивістів» проекту, які і працювали, і були вихованцями багато разів. По-друге, чудовим фактом стало масове залучення вожатих і дітей до організації та проведення кожного з національних днів, їхнє бажання, готовність допомагати один одному. Ще одним позитивом, який, на мою думку, заперечив відому приказку, що перший млинець виходить завжди грудкою, стало те, що не виникло конфліктів у середовищі дітей і колективу, які б стали на заваді існуванню цій команді як ґрунту для підготовки наступного табору.

Звичайно, що були якісь незрозумілості, втома, відсутність психологічної стійкості і, пробачте, педагогічного професіоналізму, але це долалося завдяки досвідченим менеджерам, які активно включались у всі ситуації, без яких неможливий новий процес у нових умовах. Доказом вищенаведеного є хоча б розмова з одним із хлопців мого загону у Фейсбуці. Побачивши мене в мережі, він поганою російською (бо він майже не розумів моєї російської, і ми спілкувалися за допомогою перекладачів-добровольців) спитався, чи я його не забув. «Це я – джиґіт!» – нагадав він мені, хоча забути цього скромного життєрадісного грузинського юнака з кучерявою «шапкою» волосся на голові, який у танці перетворювався на запального та мужнього джиґіта, неможливо. Він засипав мене запитаннями: коли буде табір, чи поїдуть до нього ті ж самі діти, які стали його друзями і за якими він сумує. Я згадав, коли ми прощались на останньому фідбеку членів старшого загону «Креатив», цей хлопець, не при­ховуючи сліз (як і майже кожний із нас), сказав, що він хоче подякувати нам всім так, як ніколи не дякував нікому у своєму житті. Це вразило! І тоді я зрозумів, що всі негаразди табірного життя та дрібні неприємні моменти випарувалися вмить після такого короткого речення. І навіть інша дитина, до якої поставилися не надто толерантно, сказала, що не дякуватиме всім, але в табір наступного разу поїхати хоче. Це було несподівано і чесно.

Кирилл ДАНИЛЬЧЕНКО
Мирослав МАРИНОВИЧ
Лиля БУДЖУРОВА
Виталий ПОРТНИКОВ
Вадим ФЕЛЬДМАН
Петро МАРУСЕНКО
Антон САВІДІ
Олена ДОНЕЦЬ