Єдність у розмаїтті

ДО ПОЛЯКІВ

Дмитро ПАВЛИЧКО, поет, громадський діяч, колишній посол України у Польщі

Сенат Польщі більшістю голосів ухвалив заяву до 70-річчя Волинської трагедії, де називає вбивства польського населення в часи Другої світової «етнічними чистками з елементами ґено­циду». На думку польських сенаторів, саме про таке історично- правове тлумачення волинських подій 1943 року «свідчить орга­нізований і масовий характер злочинів УПА і жорстокість, яка їх супроводжувала». Голоси сенаторів розділилися. «За» проголо­сували 55, ще 20 були проти тексту заяви, а 10 утрималися.

У заяві Сенату згадано статистику, яку українські істо­рики вважають перебільшеною, – 100 тис. убитих. Сенато­ри наголошують також на потребі поєднання з Україною і згадують ганебні сторінки історії Польщі, зокрема, політи­ку Другої Речі Посполитої щодо етнічних меншин і помсту українцям за волинські вбивства 1943–1945 рр.

Дорогі польські брати!

Будучи послом України в Польщі, я пережив немало щасливих днів, коли президент Кваснєвський і прем’єр Бу­зек, парламентарі, лідери партій, журналісти, священики, літератори, академіки, підприємці, діячі культури, звичайні зустрічні люди на вулицях – вітали в моїй особі мою держа­ву й націю. Певна річ, виділяли особливою увагою не мене, а Україну з-поміж інших країн.

Коли я стояв у шерензі амбасадорів для привітання пре­зидента США, Буш подав мені руку й пройшов далі, подаючи руку наступному послові, але президент Кваснєвський, по­казуючи мене, сказав: «Це посол України!» Буш повернувся до мене, знову подав мені руку, і я був змушений озватися до нього кількома англійськими словами.

Коли Іван-Павло ІІ знайомився в парламенті з послами – кожен амбасадор називав не себе, а свою країну, – і я ска­зав: «Отче, я представляю Україну», Папа Римський зупинився, спитав мене, як я почуваюся в Польщі. Ні перед ким не зу­пинявся понтифік, тільки перед послом України. Цей великий борець за справедливість, живий дух польської нації і христи­янської світової громади розумів, що Україна як держава – це захист Польщі, це та найсвятіша любов, що постає з ненависті.

Коли я в автомобілі з синьо-жовтим прапорцем проїжджав Варшавою та іншими містами Польщі, багато водіїв зустрічних машин махали мені на привітання руками, посміхалися до мене.

Я, колишній учень з першого класу польської Яблунів­ської школи, пам’ятав, що моя вчителька, пані Вебер, забо­роняла мені називати себе українцем. «Запамєнтай! – гово­рила вона, – Ти русін!» І для кращого запам’ятання залишала на моїй дитячій долоні двадцять ударів залізною лінійкою. Я вдячний їй за те, що вона навчила мене любити в собі укра­їнця... Я полюбив польську мову аж тоді, коли збагнув, що вона допомагає мені пізнавати не тільки велику літературу Польщі, а й цілий світ, бо поляки за комуністичних часів мали можливість публікувати твори світових письменників, що їх заборонено в Україні. Я прочитав чимало історичних дослі­джень польських авторів, простудіював два томи Павла Ясє­ніци; я прибув до Польщі в ранзі посла добре підготованим. Я постановив наповнити свою діяльність ідеями поєднання й порозуміння між українським та польським народами.

Мене попросили виступити на відкритті пам’ятника ве­ликого письменника Польщі Генріка Сенкевича, автора ан­тиукраїнського роману «Вогнем і мечем». Думали, я відмов­люся. Але я був радий з того, що міг сказати добре слово про цього польського патріота, який навіть у тому злобному творі добачив у козаках їхню мужність і відвагу.

Я говорив про великих поляків, які ще в давні часи зро­зуміли, що Польща та Україна зобов’язані допомагати одна одній проти спільних ворогів. Я згадав, як козацькі чайки під командою полковника Костянтина Вовка допомагали полякам, королю Владиславу ІV, битися проти шведської флотилії на Балтійському морі.

У своїх інтерв’ю польській пресі, у виступах на різнома­нітних зустрічах з польською громадськістю я постійно по­кликався на ті епізоди з українсько-польської історії, коли українці й поляки були не ворогами, а політичними і зброй­ними союзниками. Я пригадав полякам, що майже кожен ко­роль з династії П’ястів був одружений з київською княжною; що Данило Галицький був праправнуком Болеслава Криво­устого; я цитував Пілсудського про те, що без незалежної України самостійна Польща неможлива; я пригадував 1920 рік, коли під Замостям було розгромлено першу кінну армію Будьонного спільними українсько-польськими силами.

Я виступав проти істориків, які виділяли якийсь один епі­зод із нашої спільної, кривавої українсько-польської історії, і на основі одного злочину – чи то з українського, чи то з поль­ського боку – виводили емоційні, спрямовані на збереження віками плеканої бацили ненависті між нашими народами.

«Відірвімося від болісної минувшини!» – закликав у Львові Іван-Павло ІІ, звертаючись не тільки до молодого покоління українців, дітей і внуків воїнів УПА, а й до поль­ської молоді, яка почала перейматися пошаною до України. Ця молодь прагне внести у свідомість польської нації гені­альну ідею Єжи Ґедройця, який закликав нову, демократич­ну Польщу поєднатися з державою Україною.

Щойно я приїхав до Варшави, мені потрапила до рук газета «Політика», де була надрукована розмова з Єжи Ґедройцем. На запитання газети: «Чому ви таке велике значення надаєте справі національних меншин у Польщі?», Єжи Ґедройц відпо­відає: «Наше ставлення до національних меншин таке саме, як до сусідніх із нами народів – повне погорди, зверхності, незна­ння. Самостійна Україна для нашої майбутності важливіша за наш вступ до НАТО. Бо без України Росія ніколи не зможе стати імперією. Тим часом польське суспільство демонструє світові, де тільки може, антиукраїнську ненависть». І саме тепер нена­висть до України продемонстрована в польському сеймі.

Саме тепер, коли Україна наближається до вступу в ЄС, до здійснення своєї найбільшої мрії, коли так тяжко українська сучасна влада йде назустріч справедливим вимогам Європей­ського Союзу, коли українці почули голос президента Польщі Коморовського на підтримку України щодо її заповітної мети, роздається з польського парламенту клич засудити збройні формування українських націоналістів, які 1943 року начебто провели ґеноцид щодо польського населення на Волині.

Звідки повіяв такий студений вітер, який має знов замо­розити всі зовсім недавні клятьби між урядами, церквами, громадянами України й Польщі, які проголосили: «Вибачте нам, а ми вам пробачаємо»?

Звідки в Польщі, яка, здавалося, вже сприйняла факт існу­вання незалежної України, який свого часу був названий Збігнє­вом Бжезінським як найвидатніша подія ХХ століття, з’явилися партії, що сподіваються знов розбудити в поляках ненависть до українців, а в українцях – ненависть до поляків? Знав я й таких у Польщі. Вони не приховували своїх надій на те, що відновлюва­чі старої Російської імперії візьмуться розривати Україну, а при тому щось може перепасти й Польщі. Я сміявся з них. Я, жар­туючи, їм говорив: «Якщо допоможете комусь рвати Україну, не залишиться од вас нічого! Кордон між імперіями Сходу і Заходу проходитиме по центру ваших земель».

І тут пригадуються мені слова Ґедройця: «Якщо Україна поєднається знов з Росією, ми тоді вже є зовсім у російських обценьках. Потрібно з усіх сил притягати Україну до Європи»…

* * *

Дорогі мої польські брати!

Я визнаю, злочин був на Волині, тяжкий злочин. Але то не був ґеноцид, а тільки спровокований окупантами України та Польщі месницький розгул за те, що чинила королівська, шля­хетська, панська влада упродовж віків на землях України.

Часи, в яких ми живемо – це часи поєднання й порозу­міння між нашими народами. Ми не маємо права оголошу­вати жоден злочинний епізод із нашої спільної історії актом, який може перекреслити все, чого ми досягли в епоху нашої спільної перемоги над фашистською Німеччиною й над ко­муністичною Росією. Якщо ми почнемо рахувати жертви, які поніс польський народ від української зброї, і жертви, які по­ніс український народ від польської зброї – ми збожеволіємо.

Закликаю вас, мислячі поляки, подумати над тим, кому служитимуть ваші звинувачення українського визвольного збройного руху, що був жорстоким, бо відповідав на жор­стокість? Живіть майбутністю, а не минувшиною, бо з кож­ної роздряпаної старої рани нічого, окрім крові, не вийде!

Великий поляк, син України, Юліуш Словацький, пророкував воскресіння України як держави. Подумайте, кого ви можете зрадити сьогодні. Це ж ваш і наш пророк Словацький, це ваш і наш мислитель Єжи Ґедройць, це ж ваш і наш духовний учитель Іван-Павло ІІ, це ваш і наш видатний політик Збіґнєв Бжезінський.

Ті, хто виступає сьогодні в Польщі зі страшним та неспра­ведливим осудом української визвольної зброї, повторюють наклепи нашого ворога. Ворога, який триста років учив нас ненавидіти поляків, а тепер узявся повчати й вас, що треба знов ненавидіти найближчого й каяттям пойнятого сусіда. 

istpravda.com.ua
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ