МІЖ КИШИНЕВОМ І ТИРАСПОЛЕМ. ЗАПИСКИ МАНДРІВНИКА

На станції зупиняється поїзд, із вагонів виходять люди. Міліціонери на пероні довільно вибирають пасажирів, пе­ревіряють документи, риються в сумках прямо при всіх.

Сучасний уламок старого режиму

Що це? Уламок Союзу – Придністров’я, або офіційно – Придністровська Молдавська Республіка (ПМР), територія, яка проголосила свою незалежність 25 серпня 1991 р., ще до офіційного розвалу СССР. Придністров’я відокремилося від Молдови, коли та почала інтенсивно рухатися в сторону інтеґрації з Румунією. Офіційна причина, за словами при­дністровського керівництва, – населення реґіону, де на той час (так само, як і зараз) етнічних молдован було менше половини, виступало проти румунської експансії.

Придністровські прикордонники ретельно перевіряють документи, але оскільки ПМР ще не досягла світового визна­ння – і навряд чи колись досягне – вони не ставлять печаток в паспорти гостей свого благословенного краю. Коли поїзд Москва-Кишинів перетинає кордон ПМР з Молдовою, мол­довські прикордонники ніяких позначок у документи також не ставлять. Як же вони можуть фіксувати перетин кордону Молдови всередині молдавської ж території? Тоді це б озна­чало визнання ПМР, а Кишинів цього допустити не може. Щоб «леґалізувати» своє перебування в Молдові, треба са­мому піти в поліцію та зареєструватися. Туристам не дуже зручно, але в такий спосіб Кишинів зберігає своє обличчя.

Молдовани чи румуни?

Загалом, півмільйонний Кишинів – досить привітне місто. Відносно дешеві кав’ярні, цікава національна кухня. Мова схожа на італійську, відчувається подих Європи. В рестора­нах запитують, якою мовою подавати меню – російською чи румунською? При цьому запитують румунською, тому, щоб зрозуміти запитання, треба хоч трохи розуміти мову.

Досі точаться баталії лінгвістів щодо того, як назива­ється ця мова – молдовська чи румунська. Більшість мо­вознавців схиляється до того, що є тільки румунська мова, а «молдовська» – це суто лінгво-політичне утворення часів СССР. Тепер газети та книжки в Молдові виходять латинкою, тож мова румунська, а коли за совєтів писали кирилицею, то була молдовською. Оскільки правопис став латинським, то зникла й молдовська мова. Хоча в конституції Молдови офіційною мовою держави називається саме вона.

Молоде покоління молдован ідентифікує себе з румунами. Деякі науковці також вважають, що це один народ, і молда­вани є етнічною групою румунської нації. Але старші люди ду­мають інакше. Дві літніх дами з художнього музею в Кишиневі навіть сказали мені, що румуни ближчі до циганів, хоча, за їхніми словами, румунська мова милозвучніша за молдовську.

За аналоґією з Україною, в Молдові є ті, хто, проживши там десятиліття, не знає мови країни. Один пан середніх літ сказав мені, що хоча тривалий час живе в Кишиневі, але не розмовляє молдовською, додавши при цьому зі злістю: «Я її ненавиджу». Відсутність гармонії між внутрішнім «я» та зовнішнім світом може стати реальною причиною неврозу. Але це вже справа особиста.

Кордон на замку, або Точність – ввічливість при­кордонників

Через три дні – назад у ПМР. Але потрапити в Тирасполь було не так вже й просто. Придністровський майор у сірій формі совєцького міліціонера влаштував мені на кордоні справжній допит. Мета візиту до Придністров’я? Де зупини­теся? Чому саме в цьому готелі? Де працюєте? З ким спіл­куватиметеся в ПМР? Куди потім поїдете? Запитання про те, з ким спілкуватимуся в ПМР, мене спантеличило. Я про­мимрив щось незрозуміле. Можна питати шпигуна на до­питі про те, з ким він спілкувався. Але запитувати туриста про те, як він збирається проводити свій час, – принаймні негостинно. Та й питати, куди я поїду з Придністров’я, – яка йому різниця? Він же однаково не перевірить.

Потім настав дійсно кумедний момент. На кордоні мені видали дозвіл на перебування в ПМР. Такий собі клаптик паперу, де, окрім звичайної інформації про особисті дані, ще стояв точний час в’їзду в ПМР. В нормальних країнах указують лише дату перетину кордону. А тут – до хвилини, 15:40. Мені належало виїхати з ПМР рівно через дві доби від часу в’їзду, не пізніше. Придністровські правоохоронці, з’ясовується, так люблять порядок, що відвідувачі мусять залишати їхній край точно до хвилини. Інакше – штраф, як мене просвітили на рецепції в готелі.

Ринковий комунізм

Дуже забавно дивитися зі сторони на територію, де ли­шилися рештки комуністичної ідеології на тлі ринкових від­носини. Прапор і герб Молдавської РСР. Все, як належить: прапор із серпом і молотом, герб із закликом про єднання пролетарів усього світу і в облямуванні колосків пшениці. Також «Дом Совєтов» у столиці Придністров’я Тирасполі, пам’ятник задумливому дєдушкє Лєніну, що міркує над найкоротшим шляхом від Жовтня до світлого майбутнього. Дві дошки пошани, на яких зображено «Почесних громадян міста Тирасполь» і «Лауреатів міського конкурсу «Визна­ння». Серед інших – голова правління якогось банку та ота­ман Чорноморського козацького війська. Без банку ніяк не можна обійтися, бо жодна система, навіть квазікомуністич­на, потребує фінансування. Але до чого тут Чорноморське козацьке військо, якщо Придністров’я навіть не має виходу до Чорного моря? Попри це, отаман з іконостасом нагород на кумедному однострої серйозно позирає з фотографії.

Конфлікт і наслідки

Сутички між молдовськими збройними силами та при­дністровським ополченням почалися восени 1991 р. Кон­флікт тривав з перемінним успіхом. Але враховуючи той факт, що російська 14-та армія під командуванням гене­рала Олександра Лебедя на той час була дислокована в Придністров’ї, 1992 р. сепаратисти «виграли». Точніше було б сказати, що в конфлікті перемогли російські війська, які віддали свій тріумф придністровцям. Лідери ПМР звинува­чують Кишинів у тому, що на стороні молдовських поліцей­ських та військових у Придністров’ї воювали кримінальники. Молдова заперечує. У будь-якому разі, Придністров’я де- факто понад 20 років існує як незалежна держава. Майже всі атрибути наявні: президент, уряд, армія, міліція. Є навіть власна валюта, рублі й копійки. Але зовнішня політика об­межена, бо немає міжнародного визнання.

Войовничі пацифісти

Незважаючи на зовнішню несерйозність і балаганний ха­рактер атрибутів влади цієї території з невизначеним стату­сом, люди налаштовані рішуче. Ніхто не хоче воювати, всі вто­милися від невизначеності статусу та економічних негараздів. Середня зарплата – приблизно 150 дол. на місяць, у той час як у Молдові вона складає близько 200 дол. Але придністровці гордо заявляють: «Придністров’я було, є й буде!», «Будемо че­кати, поки нас не визнають!», «Не хочемо в Румунію!», «Що нам робити в убогій Молдові?», «Росія нам допоможе!»…

Як у громадянина кожної держави, дарма що невизна­ної, у кожного придністровця є паспорт. Паспорт громадя­нина ПМР. Але ця «бамага», яка за кольором обкладинки нагадує колишній совєцький паспорт, чинна тільки на те­риторії ПМР. Нікуди за кордон, окрім візитів у Молдову, з нею поїхати неможливо. Навіть у Росію, яка так підтримує ПМР. Тому багато – якщо не більшість – придністровців ма­ють іще паспорти Росії, України або Молдови. Хтось має не один, а два чи більше паспортів «нормальних» країн.

Радійте, шпигуни!

Придністров’я – край суперечностей. Приміром, місто Дубоссари. Більшу частину міста контролює ПМР, лише окремі райони належать до молдовської юрисдикції. На лі­нії припинення вогню стоїть КПП. Перевірка документів. А в іншій частині міста знаходиться пост миротворців, де доку­ментів ніхто не запитує. Будь-кому можна пройти або про­їхати без перешкод. Просто так. Рай для контрабандистів і шпигунів. Питаю таксиста, який мене везе з Придністров’я у ворожу Молдову й назад, де тут логіка? Мовчить… Мов­чить красномовно. Потім розповідає, що сам воював проти Молдови, стріляв, навіть убивав. А тепер знову спілкується з молдованами через кордон. Ще одна із суперечностей.

Досить багато придністровців навчаються у Молдові, а на вихідні їздять додому. Молдовани іноді приїздять до Придністров’я як туристи. Взагалі, між пересічними жи­телями Молдови та Придністров’я ненависті немає. Але оскільки ПМР живе своїм окремим життям вже понад 20 років, то молоді придністровці вважають Молдову іншою державою. Виходить зачароване коло – старші люди ще пам’ятають старі образи, а молоді просто не знають того позитивного, що було в доконфліктну добу. Для них Молдо­ва – це потенційний аґресор.

А що далі? Далі буде…

Р о с і я р о б и т ь в и г л я д , щ о д і й с н о д о п о м а га є Придністров’ю. Але, так само як і з Чорним морем, до чого тут Росія? Адже Придністров’я межує лише з Молдовою та Україною. Як завжди, Росія на словах піклується про своїх «співвітчизників». Проблема лише в тому, етнічних росіян там приблизно 30% населення. Українці та молдовани теж складають приблизно по 30%. Україна має більший інтер­ес, ніж Росія, в Придністров’ї хоча б тому, що до 1940 р. ця територія була молдавською автономією у складі Укра­їнської РСР. А після 1940 р., коли СРСР анексував Бесса­рабію (землі між Прутом та Дністром), то її об’єднали з Придністров’ям, утворивши Молдавську РСР. Вже пізно махати кулаками, але якби одразу після розпаду Союзу та відокремлення Придністров’я від Молдови Україна за­явила свої права на цей реґіон, кровопролиття, імовірно, можна було б уникнути.

Що ж буде далі? Ніхто не знає. Молдова нічого не може зробити проти російської підтримки Придністров’я. Хіба що ставити монументи загиблим у конфлікті про­ти сепаратистів, кволо закликати повернутися під владу Кишинева на правах розширеної автономії та критикува­ти лідерів Придністров’я за незговірливість. Керівництво Придністров’я, зі свого боку, не хоче втрачати реальної влади нехай у невизнаній державі, бо краще бути пер­шим у селі, ніж другим у місті. Росія боїться зовсім піти з Придністров’я, адже тоді Молдова приєднає ПМР. А далі – або возз’єднання з Румунією, або вступ до НАТО. Москва нізащо не пристане на жоден з цих сценаріїв. Деякі при­дністровці сподіваються, що Росія візьме ПМР до свого складу. Найобізнаніші наводять приклад Калінінграда. Але навіщо Росії ще один анклав? Їй би дати собі раду зі своєю власною територією.

Хоча не все так погано в Придністров’ї. Є деякі пози­тивні моменти, принаймні для туристів. Мене іноді про­бивала ностальґія за комуністичним минулим. Ні, я зовсім не мрію про повернення Країни Рад і керівної ролі кому­ністичної партії. Але коли в ресторані в Дубоссарах мені запропонували гороховий суп, котлети з пюре й компот, я, не вагаючись, погодився. Такого «асортименту» в закла­дах громадського харчування я не бачив зі шкільних часів. І, як на диво, було дуже смачно! В «нормальному» житті я ніколи в ресторанах не замовляю котлети. Але придні­стровцям я повірив, і не шкодую. Бо люди дуже привітні. Можуть підвезти на машині, не взявши при цьому грошей. Дрібниця, а приємно. Однак, як мені сказала офіціантка з того дубоссарського ресторану, «ми виживаємо за до­помогою Росії». Друга повторила: «Саме виживаємо, а не живемо». Але хіба виправдовує так звана «незалежність» на російських багнетах щоденну потребу «виживати»?

Злочин наостанок

Я навмисне залишив територію Придністров’я на дві години пізніше. Було цікаво, наскільки мене оштрафу­ють? Чи, можливо, такий зухвалий злочин передбачає суворіше покарання? Але все було добре. Жодного за­питання. Однак проблема з законом виникла хвилиною пізніше. Коли я вже вийшов з придністровського КПП у Первомайському та пройшов метрів сто у напрямку українського поста «Кучурган», я зробив фото придні­стровської митниці. Буквально через декілька секунд до мене підбіг придністровський солдат і наказав витерти знімок. Що було робити? Я підкорився. Але вже годину потому, на рідній українській землі, я відновив стерте фото через спеціальну комп’ютерну програму. Певен, що шпигуни всіх ворожих країн давно вже мають зображен­ня цього КПП з усіх сторін і під усіма кутами зору. І не лише його.