НАШ ВНЕСОК У ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР КРАЇНИ
Для необізнаних: табір «Джерела толерантності» найбільша і, власне, найвідоміша подія в діяльності Конґресу. Але нею не обмежується його робота. Вона відбувається за кількома напрямами і є досить різноманітною. Ми намагаємося відстежувати акції, що їх проводять молоді люди, згуртовані навколо Конґресу і Київського клубу толерантності. Але нині хочемо закцентувати увагу саме на різноманітній діяльності у сфері виховання міжнаціональної толерантності.
Розповісти про цю роботу ми попросили, як завжди, виконавчого директора Конґресу національних громад України, ідейного керівника, модератора, організатора і натхненника – Анну Ленчовську.
— Отже, над чим працюєте нині?
— Освіта з міжнаціональної толерантності триває не лише влітку, коли ми проводимо дитячий міжнаціональний табір. Наразі маємо два великих проекти: перший з них – «Футбол – проти расизму», його координує Мирослав Ґрінберґ. Вперше у чотирьох містах України проводяться семінари для студентів коледжів, ПТУ або першокурсників вишів, при цьому ми намагаємося запросити молодь, яка жодного разу не бувала на правозахисних семінарах чи заходах із громадянської освіти. Мета семінару – познайомити молодих людей з базовими поняттями толерантності як єдності у розмаїтті, навичками співіснування різних за походженням людей в одному соціумі. Ми розповідаємо про расизм, символіку, що часто бездумно використовується у молодіжному середовищі, зокрема серед футбольних фанатів.
Нещодавно такий семінар було проведено у Львові. Серед учасників була приблизно третина хлопців, які знали расистську символіку, але не розуміли її походження і змісту, або розуміли такі символи як символи єдності нації. Це свідчить про те, що молодь, яка часто не має елементарних знань і не мислить критично, легко стає об’єктом маніпулювання, її простіше спрямувати проти верств населення, що можуть бути об’єднані під загальним поняттям «Інший» – іноземець, міґрант, біженець, темношкірий тощо.
— В яких містах вже відбулися такі семінари?
— В Ялті, Чернівцях, Львові, і ще буде у Мукачеві. У кожному місті ми працюємо з місцевим партнером. Наприклад у Ялті, нашим партнером був центр громадянської просвіти «Альменда», що працює на базі Ялтинського педагогічного університету. Місцевий координатор Руслан Нечипорук зі своїми колегами –студентами-істориками Ялтинського педагогічного університету та волонтерами організували квест багатоціональною Ялтою та фотофлешмоб «Я проти расизму у футболі». Єдиний чорношкірий гравець з Ялти на прес-конференції розповідав про власний досвід зіткнення з проявами расизму, якого він набув в Україні. Серед учасників були тренери дитячих команд і дорослої команди «Перлина». І я думаю, що для тренерів така інформація була також важливою.
У Чернівцях, де нашим партнером виступає Музей євреїв Буковини, проект координує Анна Ямчук. Власне, для мене таке партнерство є важливою ознакою сучасного європейського музею, який є інтерактивним, відкритим для своїх відвідувачів різного віку, який пропонує не лише музейні експонати в шафах, а має освітню концепцію та є осередком освіти з толерантності у Чернівцях. Тут учасниками семінару були студенти психологи і політологи Чернівецького національного університету. На стадіоні університету відбулося кілька матчів між командами, у складі яких були іноземні й українські студенти. Після матчу гравці виявили бажання організувати місцевий студентський чемпіонат за принципом змішаних команд. Сподіваюся, що керівництво університету підтримає студентів.
— Хто фінансує цей проект?
— Цей проект відбувається за підтримки посольства Швейцарської Конфедерації в Україні. Місцеві спонсори також долучилися до підтримки нашої ініціативи, наприклад у Чернівцях приватне підприємство «Кліпсидра» (керівник Лев Клейман) подарувало учасникам великий торт у формі футбольного поля.
— Дякувати Богові ми в Україні можемо (невже поки що?) користуватися дружньою допомогою країн Європи, не реєструючись як «іноземні аґенти». Адже робимо спільну справу виховання цивілізованого суспільства, що не акумулюватиме загроз всередині і не експортуватиме їх назовні. Яким є другий проект?
— Це проект освіти з толерантності та антидискримінації в Україні і Молдові. Він патронується програмою «Матра» Королівства Нідерландів і складається з кількох компонентів.
Насамперед це виставка «Разом» («Форум націй» вже писав про неї) про етноси України, їхні історичні долі і життя в Україні на прикладі молодих представників кожної етнічної спільноти.
Нещодавно виставка експонувалась у Львові, а до того відвідала Київ, Полтаву, Чернівці, Севастополь. Наступним містом стане Хмельницький, а восени, ми сподіваємося, буде представлена ще у кількох містах України. Зараз ми з Кірою Крейдерман, Олександром Войтенком і Богданою Верстак закінчили ще чотири пари стендів – про угорців, румун, болгар, німців і молдован.
Екскурсійний супровід виставки забезпечують школярі і студенти, що пройшли спеціальну підготовку.
— В чому суть такої підготовки?
— Ми вчимо молодь не просто запам’ятовувати інформацію, а звертати увагу відвідувачів на стенди, вміти поєднувати фото і тексти для створення повної картини. Тому, хто приходить на екскурсію, ставлять запитання: «Що це за фотографія? Як ви думаєте, за яких обставин вона могла бути зроблена? Яке з висловлювань на стенді вам більше до душі, а з яким би хотіли посперечатися?» Це швидше діалог, а мета виставки – провокування роздумів над питаннями, що виникають після знайомлення з нею.
Другим компонентом цього проекту є відеоролики memory walk – прогулянки пам’яті. Методику було створено Будинком Анни Франк 2012 року. Ми щойно закінчили в Києві пілотний проект, і що цікаво, після оголошення відкритого конкурсу отримали 50 заявок на 18 місць. І це лише за тиждень без додаткової промоції – дуже гарний результат. В аудиторії було представлено цілу Україну з великих міст і невеликих містечок.
Ми ставили учасникам запитання: «Який пам’ятник ви вважаєте прикладом порушення прав людини чи дискримінації, про який би вам хотілося написати?» Дуже багато написали про Бабин Яр як меморіальну зону, згадували меморіал Голодомору, пам’ятник Ґонґадзе, проект Ади Рибачук і Володимира Мельниченка «Стіна пам’яті» на Байковому кладовищі. Мене це дуже порадувало, адже є свідченням того, що таки існує молодь, яка цікавиться цими питаннями, і не лише цікавиться, а й налаштована працювати над подоланням дискримінації.
Перший день семінару ми присвятили родинній пам’яті: кожен приніс фотографію, рушник, книжку, намисто – те, що є родинною реліквією. Використовуючи їх, ми вибудували лінію часу: найдавніший об’єкт – ним виявився будинок у Миколаєві, якому 300 років, де проживала родина дівчини, і найновіший – браслеток, який місяць тому хлопцеві подарували його друзі з Палестини. Цікавим виявилося перехрещення символів. Наприклад, у дівчини прадідусь був в ОУН, інші показали трикутники – листи радянських воїнів, дехто – родинні знаки від розстріляних євреїв. І все це на одній лінії, в одній країні, в спільній історії. Так виховується розуміння спільної пам’яті і спільного болю. Адже найважливішою є емпатія, співчуття, відчуття того, що ми мусимо дійти примирення і будувати спільний дім з усвідомленням спільної мети.
Іншим запропонованим завданням було таке: подумати, яким міг би бути пам’ятник такому родинному об’єкту. Коли учасники почали висловлювати пропозиції, то ми попередили їх, що попри існування кількох і різнопланових родинних символів трьох груп пам’ятник має бути лише один. Більше того, учасники опинилися перед необхідністю домовитися у групах, який саме пам’ятник від групи буде представлено на конкурс журі, що мусить з них обрати один. І всі три групи запропонували спільні пам’ятники – абстрактні, символічні, віртуальні, але однаково спрямовані проти стереотипів. Було багато цікавих ідей, а головне, що нас порадувало, – це відхід від традиційного монументального і натуралістичного зображення пам’яті й усвідомлення необхідності об’єднання зусиль, спільних цінностей, роздумів, відкритості до світу. Молоді люди орієнтовані на діалог, творчу співпрацю і пошуки. Запропоновані ними пам’ятники – абсолютно нестандартні, а відтак зрозуміло, що молоді потрібен не «план монументальної пропаганди», а поштовх до роздумів. Ядумаю, що саме відсутністю інтерактивності пояснюється дуже низька відвідуваність наших стандартних музеїв – можливо, якби не організовані школярські екскурсії, там навіки запанувала б тиша.
— Ну, у музейників щодо цього є мрія – найкращий музей – без відвідувачів, а школа – без учнів, як казала колись завучка у школі мого сина. Але що дивного? Влада країни теж не хоче бачити розумних, допитливих, авантюрних, сміливих. От лише громадянське суспільство часом не дає спокою, та ще й «надежную смену молодежную» готує. Але це так, сумна рефлексія. Що далі?
— Це був досить інтенсивний семінар. На другий день ми вчили учасників ставити запитання перехожим і вести зйомку. Польові дослідження відбувались у трьох пам’ятних місцях. Перше – Бабин Яр, друге – пам’ятник Голодомору і третє, яке запропонували самі учасники – пам’ятник Ґеоргію Ґонґадзе на Великій Васильківській. Учасники знімали інтерв’ю з перехожими, питали їх: «Як ви думаєте, чому тут стоїть такий пам’ятник?» Або «Чому немає жодного пам’ятника?», чи «Чи не забагато їх?», як у Бабиному Яру, «Що це може означати?», «Для кого це робиться? Кому це потрібно, чи взагалі потрібно?». Часто відповіді лунали як завчені кліше – «це має ніколи не повторитися», або «ми маємо пам’ятати уроки минулого», але були й нестандартні думки. Зараз ми разом монтуємо три п’ятихвилинні ролики, які потім вони поширять у соцмережах. І це буде неформальне послання, спонукання їхнього покоління до роздумів.
Це зовсім новий проект, але ми бачимо його потенціал для виховання небайдужої людини.
— Чи так само успішним є цей проект у Молдові?
— У Молдові досвід створення правозахисних програм є не таким великим як в Україні, там менше проводилося подібних тренінґів. У Молдові поки проведено один семиденний семінар, де увагу було закцентовано на вивченні прав людини і практичному застосуванні знань. Учасники також зробили три відеоролики. Найближчим часом їх буде розміщено на YouTube, і вони стануть доступними для зацікавленого загалу.
У Молдові ми співпрацюємо з Клубом толерантності, створеним Конґресом, і запрошуємо експертів з прав людини. Місцевого партнера поки, на жаль, не маємо.
— Безумовно, все це відбувається паралельно з підготовкою до табору.
— Так, незабаром почнеться табір. Знову буде дві зміни. Ми вирішили, що минулорічна новація – молодша зміна – виправдала себе. На молодшу зміну у нас уже великий ажіотаж заявок. Але, на жаль, наразі активною є лише болгарська громада, інші національні громади неактивно працюють у цьому напрямі і позбавляють власних дітей прекрасної школи міжнаціонального спілкування.
Для старшого табору ми цього року запропонували нові конкурсні умови.
— А що за умови?
— Це результат співпраці з Фондом Шоа. Ми пропонуємо підліткам подивитися п’ять невеличких кліпів, і проілюструвати або зробити колаж до одного з них. Наприклад, Марія Занлевич розповідає про те, як, коли вона ще вчилася, одна мама дала в школу грудочку цукру, а сусід Марії запропонував, як його розділити: всі стали вряд, і кожен лизнув цукор один раз. Або інший – коли до Марії Глаголєвої приходить її знайомий єврейський хлопець Міша, а у дворі вже висить оголошення, що євреїв, комсомольців і червоноармійців будуть розстрілювати. Перед дверима стоїть Міша, і вона розуміє, що їх уже тричі мають розстріляти, але вони все ж переховуватимуть хлопця.
— Тобто ви вимагаєте роботи душі і розуму?
— Ми просимо підлітків творчо підходити до завдання. Ульяна Устинова, що опікується цими роботами, каже, що підлітки дуже критично ставляться до своїх доробків. Як ми думаємо, це є причиною, що вони поки чекають, а в останній тиждень прийому заявок таки отримаємо велику кількість.
— Що нового буде в таборі?
— У старшому таборі ми плануємо дві нові речі: нова гра, метою якої є розуміння різності культур і відчуття важливості і конфліктності міжкультурних контактів, необхідності домовлятися, але й вміти відчувати межу толерантності. Рольові ігри – найефективніший засіб гуманістичної педагогіки, що є основою нашої роботи. Окремий день присвятимо проблемам біженців і міґрантів.
Як завжди, будуть національні дні, форум-театр. На семінарі вихователів, який пройшов нещодавно, ми працювали над новими ідеями національних днів. Хочемо застосовувати сучасні мультимедійні засоби. Виокремити центральну ідею на основі єдиного, наприклад, класичного твору, для молодших – казки братів Грімм. Навколо цієї вісі можна засвоювати історію, культуру, літературу народу, автентичні казки, пісні, танці, костюми. І так цілий день – з ранку до вечора.
— Нові напрями вашої роботи, створення нових програм і проектів, залучення молоді різних національностей, міґрантів і біженців створює навколо Конґресу, табору і клубу середовище, на яке у майбутньому можна покладатися як на провідників засадничої ідеї толерантності – єдності у розмаїтті. Можемо ми сподіватися, що, пройшовши школу громадянської освіти, вони не збайдужіють і залишаться активними громадянами?
— Без пафосу, але ми на те сподіваємося. Адже наша робота – внесок у демократичний європейський вибір України.
Розмовляла Тетяна Хорунжа