Єдність у розмаїтті

НАШ ВНЕСОК У ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР КРАЇНИ

Для необізнаних: табір «Джерела толерантності» най­більша і, власне, найвідоміша подія в діяльності Конґресу. Але нею не обмежується його робота. Вона відбувається за кількома напрямами і є досить різноманітною. Ми нама­гаємося відстежувати акції, що їх проводять молоді люди, згуртовані навколо Конґресу і Київського клубу толерант­ності. Але нині хочемо закцентувати увагу саме на різно­манітній діяльності у сфері виховання міжнаціональної то­лерантності.

Розповісти про цю роботу ми попросили, як завжди, виконавчого директора Конґресу національних громад України, ідейного керівника, модератора, організатора і натхненника – Анну Ленчовську.

— Отже, над чим працюєте нині?

— Освіта з міжнаціональної толерантності триває не лише влітку, коли ми проводимо дитячий міжнаціональний табір. Наразі маємо два великих проекти: перший з них – «Футбол – проти расизму», його координує Мирослав Ґрін­берґ. Вперше у чотирьох містах України проводяться семіна­ри для студентів коледжів, ПТУ або першокурсників вишів, при цьому ми намагаємося запросити молодь, яка жодного разу не бувала на правозахисних семінарах чи заходах із громадянської освіти. Мета семінару – познайомити моло­дих людей з базовими поняттями толерантності як єдності у розмаїтті, навичками співіснування різних за походженням людей в одному соціумі. Ми розповідаємо про расизм, сим­воліку, що часто бездумно використовується у молодіжному середовищі, зокрема серед футбольних фанатів.

Нещодавно такий семінар було проведено у Львові. Се­ред учасників була приблизно третина хлопців, які знали расистську символіку, але не розуміли її походження і зміс­ту, або розуміли такі символи як символи єдності нації. Це свідчить про те, що молодь, яка часто не має елементарних знань і не мислить критично, легко стає об’єктом маніпу­лювання, її простіше спрямувати проти верств населення, що можуть бути об’єднані під загальним поняттям «Інший» – іноземець, міґрант, біженець, темношкірий тощо.

— В яких містах вже відбулися такі семінари?

— В Ялті, Чернівцях, Львові, і ще буде у Мукачеві. У кожному місті ми працюємо з місцевим партнером. Напри­клад у Ялті, нашим партнером був центр громадянської просвіти «Альменда», що працює на базі Ялтинського пе­дагогічного університету. Місцевий координатор Руслан Нечипорук зі своїми колегами –студентами-істориками Ял­тинського педагогічного університету та волонтерами ор­ганізували квест багатоціональною Ялтою та фотофлешмоб «Я проти расизму у футболі». Єдиний чорношкірий гравець з Ялти на прес-конференції розповідав про власний досвід зіткнення з проявами расизму, якого він набув в Україні. Серед учасників були тренери дитячих команд і дорослої команди «Перлина». І я думаю, що для тренерів така інфор­мація була також важливою.

У Чернівцях, де нашим партнером виступає Музей євреїв Буковини, проект координує Анна Ямчук. Власне, для мене таке партнерство є важливою ознакою сучас­ного європейського музею, який є інтерактивним, відкри­тим для своїх відвідувачів різного віку, який пропонує не лише музейні експонати в шафах, а має освітню концеп­цію та є осередком освіти з толерантності у Чернівцях. Тут учасниками семінару були студенти психологи і по­літологи Чернівецького національного університету. На стадіоні університету відбулося кілька матчів між коман­дами, у складі яких були іноземні й українські студенти. Після матчу гравці виявили бажання організувати місце­вий студентський чемпіонат за принципом змішаних ко­манд. Сподіваюся, що керівництво університету підтри­має студентів.

— Хто фінансує цей проект?

— Цей проект відбувається за підтримки посольства Швейцарської Конфедерації в Україні. Місцеві спонсори та­кож долучилися до підтримки нашої ініціативи, наприклад у Чернівцях приватне підприємство «Кліпсидра» (керівник Лев Клейман) подарувало учасникам великий торт у формі футбольного поля.

— Дякувати Богові ми в Україні можемо (невже поки що?) користуватися дружньою допомогою країн Європи, не реєструючись як «іноземні аґенти». Адже робимо спільну справу виховання цивілізованого сус­пільства, що не акумулюватиме загроз всередині і не експортуватиме їх назовні. Яким є другий проект?

— Це проект освіти з толерантності та антидискри­мінації в Україні і Молдові. Він патронується програмою «Матра» Королівства Нідерландів і складається з кількох компонентів.

Насамперед це виставка «Разом» («Форум націй» вже писав про неї) про етноси України, їхні історичні долі і життя в Україні на прикладі молодих представників кожної етніч­ної спільноти.

Нещодавно виставка експонувалась у Львові, а до того відвідала Київ, Полтаву, Чернівці, Севастополь. Наступним містом стане Хмельницький, а восени, ми сподіваємося, буде представлена ще у кількох містах України. Зараз ми з Кірою Крейдерман, Олександром Войтенком і Богданою Верстак закінчили ще чотири пари стендів – про угорців, румун, болгар, німців і молдован.

Екскурсійний супровід виставки забезпечують школярі і студенти, що пройшли спеціальну підготовку.

— В чому суть такої підготовки?

— Ми вчимо молодь не просто запам’ятовувати інфор­мацію, а звертати увагу відвідувачів на стенди, вміти по­єднувати фото і тексти для створення повної картини. Тому, хто приходить на екскурсію, ставлять запитання: «Що це за фотографія? Як ви думаєте, за яких обставин вона могла бути зроблена? Яке з висловлювань на стенді вам більше до душі, а з яким би хотіли посперечатися?» Це швидше діа­лог, а мета виставки – провокування роздумів над питання­ми, що виникають після знайомлення з нею.

Другим компонентом цього проекту є відеоролики memory walk – прогулянки пам’яті. Методику було створено Будинком Анни Франк 2012 року. Ми щойно закінчили в Києві пілотний проект, і що цікаво, після оголошення відкритого конкурсу отримали 50 заявок на 18 місць. І це лише за тиждень без до­даткової промоції – дуже гарний результат. В аудиторії було представлено цілу Україну з великих міст і невеликих містечок.

Ми ставили учасникам запитання: «Який пам’ятник ви вважаєте прикладом порушення прав людини чи дискримі­нації, про який би вам хотілося написати?» Дуже багато на­писали про Бабин Яр як меморіальну зону, згадували мемо­ріал Голодомору, пам’ятник Ґонґадзе, проект Ади Рибачук і Володимира Мельниченка «Стіна пам’яті» на Байковому кладовищі. Мене це дуже порадувало, адже є свідченням того, що таки існує молодь, яка цікавиться цими питаннями, і не лише цікавиться, а й налаштована працювати над по­доланням дискримінації.

Перший день семінару ми присвятили родинній пам’яті: кожен приніс фотографію, рушник, книжку, намисто – те, що є родинною реліквією. Використовуючи їх, ми вибудували лінію часу: найдавніший об’єкт – ним виявився будинок у Миколаєві, якому 300 років, де проживала родина дівчини, і найновіший – браслеток, який місяць тому хлопцеві пода­рували його друзі з Палестини. Цікавим виявилося пере­хрещення символів. Наприклад, у дівчини прадідусь був в ОУН, інші показали трикутники – листи радянських воїнів, дехто – родинні знаки від розстріляних євреїв. І все це на одній лінії, в одній країні, в спільній історії. Так виховується розуміння спільної пам’яті і спільного болю. Адже найваж­ливішою є емпатія, співчуття, відчуття того, що ми мусимо дійти примирення і будувати спільний дім з усвідомленням спільної мети.

Іншим запропонованим завданням було таке: по­думати, яким міг би бути пам’ятник такому родинному об’єкту. Коли учасники почали висловлювати пропозиції, то ми попередили їх, що попри існування кількох і різ­нопланових родинних символів трьох груп пам’ятник має бути лише один. Більше того, учасники опинилися перед необхідністю домовитися у групах, який саме пам’ятник від групи буде представлено на конкурс журі, що мусить з них обрати один. І всі три групи запропонували спільні пам’ятники – абстрактні, символічні, віртуальні, але одна­ково спрямовані проти стереотипів. Було багато цікавих ідей, а головне, що нас порадувало, – це відхід від тради­ційного монументального і натуралістичного зображення пам’яті й усвідомлення необхідності об’єднання зусиль, спільних цінностей, роздумів, відкритості до світу. Моло­ді люди орієнтовані на діалог, творчу співпрацю і пошу­ки. Запропоновані ними пам’ятники – абсолютно нестан­дартні, а відтак зрозуміло, що молоді потрібен не «план монументальної пропаганди», а поштовх до роздумів. Ядумаю, що саме відсутністю інтерактивності пояснюєть­ся дуже низька відвідуваність наших стандартних музе­їв – можливо, якби не організовані школярські екскурсії, там навіки запанувала б тиша.

— Ну, у музейників щодо цього є мрія – найкращий музей – без відвідувачів, а школа – без учнів, як казала колись завучка у школі мого сина. Але що дивного? Вла­да країни теж не хоче бачити розумних, допитливих, авантюрних, сміливих. От лише громадянське суспіль­ство часом не дає спокою, та ще й «надежную смену мо­лодежную» готує. Але це так, сумна рефлексія. Що далі?

— Це був досить інтенсивний семінар. На другий день ми вчили учасників ставити запитання перехожим і вести зйомку. Польові дослідження відбувались у трьох пам’ятних місцях. Перше – Бабин Яр, друге – пам’ятник Голодомору і третє, яке запропонували самі учасники – пам’ятник Ґе­оргію Ґонґадзе на Великій Васильківській. Учасники зніма­ли інтерв’ю з перехожими, питали їх: «Як ви думаєте, чому тут стоїть такий пам’ятник?» Або «Чому немає жодного пам’ятника?», чи «Чи не забагато їх?», як у Бабиному Яру, «Що це може означати?», «Для кого це робиться? Кому це потрібно, чи взагалі потрібно?». Часто відповіді лунали як завчені кліше – «це має ніколи не повторитися», або «ми маємо пам’ятати уроки минулого», але були й нестандартні думки. Зараз ми разом монтуємо три п’ятихвилинні ролики, які потім вони поширять у соцмережах. І це буде неформаль­не послання, спонукання їхнього покоління до роздумів.

Це зовсім новий проект, але ми бачимо його потенціал для виховання небайдужої людини.

— Чи так само успішним є цей проект у Молдові?

— У Молдові досвід створення правозахисних програм є не таким великим як в Україні, там менше проводилося поді­бних тренінґів. У Молдові поки проведено один семиденний семінар, де увагу було закцентовано на вивченні прав людини і практичному застосуванні знань. Учасники також зробили три відеоролики. Найближчим часом їх буде розміщено на YouTube, і вони стануть доступними для зацікавленого загалу.

У Молдові ми співпрацюємо з Клубом толерантності, створеним Конґресом, і запрошуємо експертів з прав люди­ни. Місцевого партнера поки, на жаль, не маємо.

— Безумовно, все це відбувається паралельно з підготовкою до табору.

— Так, незабаром почнеться табір. Знову буде дві змі­ни. Ми вирішили, що минулорічна новація – молодша зміна – виправдала себе. На молодшу зміну у нас уже великий ажіотаж заявок. Але, на жаль, наразі активною є лише бол­гарська громада, інші національні громади неактивно пра­цюють у цьому напрямі і позбавляють власних дітей пре­красної школи міжнаціонального спілкування.

Для старшого табору ми цього року запропонували нові конкурсні умови.

— А що за умови?

— Це результат співпраці з Фондом Шоа. Ми про­понуємо підліткам подивитися п’ять невеличких кліпів, і проілюструвати або зробити колаж до одного з них. На­приклад, Марія Занлевич розповідає про те, як, коли вона ще вчилася, одна мама дала в школу грудочку цукру, а сусід Марії запропонував, як його розділити: всі стали вряд, і кожен лизнув цукор один раз. Або інший – коли до Марії Глаголєвої приходить її знайомий єврейський хлопець Міша, а у дворі вже висить оголошення, що єв­реїв, комсомольців і червоноармійців будуть розстрілю­вати. Перед две­рима стоїть Міша, і вона розуміє, що їх уже тричі мають розстріляти, але вони все ж перехо­вуватимуть хлопця.

— Тобто ви ви­магаєте роботи душі і розуму?

— Ми просимо підлітків творчо під­ходити до завдання. Ульяна Устинова, що опікується цими роботами, каже, що підлітки дуже кри­тично ставляться до своїх доробків. Як ми думаємо, це є причиною, що вони поки чекають, а в останній тиждень прийому заявок таки отри­маємо велику кількість.

— Що нового буде в таборі?

— У старшому таборі ми плануємо дві нові речі: нова гра, метою якої є розуміння різності культур і відчуття важ­ливості і конфліктності міжкультурних контактів, необхід­ності домовлятися, але й вміти відчувати межу толерант­ності. Рольові ігри – найефективніший засіб гуманістичної педагогіки, що є основою нашої роботи. Окремий день при­святимо проблемам біженців і міґрантів.

Як завжди, будуть національні дні, форум-театр. На семінарі вихователів, який пройшов нещодавно, ми пра­цювали над новими ідеями національних днів. Хочемо за­стосовувати сучасні мультимедійні засоби. Виокремити центральну ідею на основі єдиного, наприклад, класичного твору, для молодших – казки братів Грімм. Навколо цієї вісі можна засвоювати історію, культуру, літературу народу, автентичні казки, пісні, танці, костюми. І так цілий день – з ранку до вечора.

— Нові напрями вашої роботи, створення нових програм і проектів, залучення молоді різних націо­нальностей, міґрантів і біженців створює навколо Конґресу, табору і клубу середовище, на яке у май­бутньому можна покладатися як на провідників за­садничої ідеї толерантності – єдності у розмаїтті. Можемо ми сподіватися, що, пройшовши школу гро­мадянської освіти, вони не збайдужіють і залишаться активними громадянами?

—      Без пафосу, але ми на те сподіваємося. Адже наша ро­бота – внесок у демократичний європейський вибір України.

Розмовляла Тетяна Хорунжа

Фото з Чернівців Єви Ґауде і Дмитра Соколика. Фото зі Львова Сергія Хараху
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ