Єдність у розмаїтті

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА

Тарас ПРОХАСЬКО

Після війни мій дідо був визнаний во­рогом народу. Не надто великим і грізним ворогом, але ворогом народу.

Ворогом він був тому, що у 1941 році, коли німецька армія звільнила цю частину України від радянських, дідо прийняв про­позицію громади очолити міську електро­вню. Вона була у жахливому стані, бо два роки не було спеціалістів, які би відчували відповідальність за те, що вони роблять. Дідо прийняв її, і всі роки німецької оку­пації Станиславів не був позбавлений ще й світла. Потім його у цьому звинувачували. Мовляв, треба було робити якісь диверсії і саботажі.

Але це було неможливим, бо йшлося не тільки про те, щоби люди, позбавлені че­рез війну багатьох важливих речей, мали, принаймні, світло. Важливим був також не­збагненний багатьом момент причетності до ремесла. Тої причетності, яка вища від політичних та інших уявлень про добро і зло. Тої причетності, коли – належачи до якогось цеху – попросту не можеш зробити чогось, що не відповідає вимогам ремес­ла. Коли розумієш, що перед тобою були такі особи, як Едісон, Тесла, Фарадей і ще кілька тисяч електриків. І після тебе будуть інші електрики, які не зуміють халтурити, розуміючи, до якого товариства вони на­лежать. І так у всьому.

Власне у цьому полягає та таємни­ця Європи, якої нам ніколи не наздогна­ти. Власне у відсутності цього – головний ключ до розуміння нашої частини Європи, яка ніколи не буде такою, як та, про яку ми так багато говоримо.

Таємниця і ключ – це розуміння фахо­вої честі і гідності, це мораль ремесла.

Століттями європейська цивілізація ви­робляла цю гідність фаху, професії, ремес­ла, уміння, яка своїм найбільшим ворогом вважала так званих партачів – майстрів, які могли зробити щось дешевше, але абияк, без жодної власної і цехової відпо­відальності за зроблене. У нас натомість було інакше. Навіть справжнього розподі­лу праці не відбулося, не кажучи вже про якусь честь фаху. Досить було того, що ко­жен умів так-сяк дати собі раду і з землею, і з деревиною, і з каменем, і з вовною, і з м’ясом… Кожен мусив уміти все, що озна­чало, що нічого не мусив уміти добре.

Тому і треба було запрошувати дере­вообробників з Тиролю, колійовців з Іта­лії, військових старшин з Чехії, монахів з Бельгії… Тому і треба було тому першому поколінню наших фахівців учитися у Від­ні, Празі, Римі… Вони, як і мій дідо, щойно почали самі жити за професійної етикою і привчати до цього інших, як наступив Ра­дянський Союз. І все пішло шкереберть. Радянське покоління номенклатурних ке­рівників і професійних бюрократів оста­точно знівелювали професійні цінності. Люди без фаху, політруки, заломили усіх фахівців. Вони убили професійну мораль і професійну логіку, запровадивши цинізм, абсурд і торжество політично грамотного дилетантства.

У незалежній Україні всі ці комсомоль­ці і комбінатори виявилися не просто тими, у кого були можливості, а й тими, хто від­повідав ментальності більшості, для якої професія є тільки способом заробляння, а не власним місцем у вічності. Зрештою, те, що сотні тисяч фахівців були змушені зайнятися чимось іншим, може, є і не по­ганим виявом життєвої пластичності кож­ного з них, але абсолютно згубним для ко­лективної етики.

Коли фах перетворюється на спосіб ви­живання, розмиваються основи європей­ської цивілізації. Власне тому у нас все так херово, власне тому нічого не робиться, а те, що робиться, робиться так, що краще би не робилося. Саме відсутність професійної етики уможливлює існування всіх цих полі­цаїв, які не захищають людей, архітекторів, які калічать простір існування, суддів, які порушують закон, журналістів, які поши­рюють неправду, керівників, які не дбають про тих, ким керують, бургомістрів, які про­вадять до занепаду свої міста, учителів, які втомилися воювати з дітьми, яких мають за своїх ворогів, лікарів, яким байдужий результат власної праці, священиків, які прийшли до священства не через покли­кання, пивоварів і виноробів, яким не в падло бодяжити порошкові напої без пива і вина… Зрозуміло, що можна не любити людей, коли чимось займаєшся. Але не можна, займаючись чимось, не поважати того ремесла, яким займаєшся. Бо ніщо не приводить до власної деградації швидше.

Є добрий анекдот, який каже, як би мало бути. Записки партизана. Понеділок – ми прийшли до лісу, вигнавши німців. Вівторок – німці вибили нас з лісу. І так далі, усі дні, аж поки у неділю прийшов пан лісничий, був дуже знервований, вигнав і нас, і німців з лісу… Бо є ліс, є лісове гос­подарство і є лісничий, який є передовсім лісничим, що відповідає за те, щоби у цьо­му лісі все діялося відповідно до того, як вимагають закони лісового господарства, закони ремесла.


gk-press.if.ua
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ