Єдність у розмаїтті

РІЧНИЦЯ ПОДІЙ НА ВОЛИНІ ЗБУРЮЄ НАЦІОНАЛІСТІВ

Адам МІХНІК, головний редактор польського видання Gazeta Wyborcza

Зазвичай українська історія була трагічнішою. 1918 року Польща відновила незалежність. Україну ж було поді­лено – головно між Польщею та Радянським Союзом. Укра­їнці, котрі жили в Польщі, почувалися під чужою окупацією. Це радикалізувало польсько-український конфлікт.

Перша світова війна принесла українцям сподівання, що вони отримають незалежну державу. Волинь і Східна Гали­чина вважалися своєю землею. Для поляків це було непри­йнятно, вони наполягали на поверненні до кордонів, які іс­нували перед 1 вересня 1939 року.

Конфлікт – напевно, неминучий – набув украй жорстоких форм, як і всі селянські повстання.

Коли кажемо про «Волинську різню», треба пам’ятати про «різню Галицьку» чи про Єдвабне; українці не мали мо­нополії на жорстокість.

Історія польсько-українських відносин сповнена не­справедливості, воєн, злочинів. Два народи боролися за свою свободу та незалежність, убачаючи у прагненнях іншої сторони ризики для себе.

З цього погляду, суперечка щодо слів викликає під­озри, що справа не сумлінна.

Хіба не можемо сказати, що конфлікт був траге­дією обох країн? Якщо Волинь була спільним домом українців і поляків, хіба не можна сказати, що то була трагічна громадянська війна?

Хіба слова «воєнний злочин» і «криваві етнічні чистки» не є в загальному сприйнятті такими сами­ми, як і «ґеноцид»?

Хіба поляки мусять експлуатувати популярний у Народній Республіці стереотип «різуна», підлу тезу, що українці – «ґеноцидна нація»?

Якщо ми, поляки, кажемо про необхідність правди та со­вісті, то хіба не найсправедливіше почати відлік від себе? Хіба ми – народ, що був позбавлений держави 123 роки – не спроможні на спробу зрозуміти трагедію українського на­роду, який так часто і не з власної вини потрапляв у пастку, живучи під чужими урядами?

Після 1989 року дві країни почали важкий шлях до при­мирення. Тоді переміг дух Польщі, який виріс на її найкра­щих цінностях: на усвідомленні українського прагнення до свободи так, як її розумів Єжи Ґедройць. Він шукав спільної дороги з українцями вже на еміґрації. Закликав до угоди взірця Пілсудського та Петлюри.

Важливий був також дух Ксаверія Прушинського з його оповідань «Отець Улас» чи дух Павла Ясєніци з його розмір­ковувань про Мазепу. Величезне значення мала аксіологія Івана Павла II, Єжи Туровича та Яцека Куроня, яким треба віддати шану за примирення між Польщею та Україною.

Цей дух визначив політику подальших польських урядів і пре­зидентів. Дозволив зрозуміти українські драми та комплекси.

Я не захищаю ці комплекси, та намагаюся їх зрозумі­ти. Бандера й ОУН – то не мої герої. Засудження масових убивств на Волині сприймаю як належне. Проте не є моїми героями і пацифікатори українських сил епохи Другої респу­бліки чи керівники національних збройних сил.

Історію не вдасться повернути – з таким минулим мусимо жити. Треба розповісти про неї всю правду, а не епатувати жорстокістю і не змагатися в тому, хто більше перетерпів. Казати правду, а не ятрити.

Професор Філар у розмові з Gazeta Wyborcza гарно ска­зав, що треба віддати шану жертвам, але не треба нікого змушувати до того, щоби він став перед нами на коліна.

Польські й українські жертви треба гідно вшанувати. У нас багато друзів-українців, котрі думають так само.

Поляки й українці, будьмо розумнішими, ніж наші діди та прадіди! Не ми копали ті ями для вбитих. Тому не вико­пуймо їх із легковажності.

Оригінал публікації – Rocznica akcji na Wołyniu ożywiła nacjonalistów

Переклад – ТВі

istpravda.com.ua