ЙОСИФ ЗІСЕЛЬС: «МЕНЕ НЕПОКОЇТЬ ВИКОРИСТАННЯ КСЕНОФОБІЇ В ПОЛІТИЦІ»

14 жовтня виконавчий віце-президент Конґресу національних громад України Йосиф Зісельс взяв участь у передачі «Час. Підсумки дня» на 5 каналі, присвяченій подіям у російському Бірюльово. Пропонує­мо читачам запис його відповідей на запитання ведучих.

Я виключаю випадковість цих подій. Дуже високе напруження, дуже висока температура суспіль­них відносин, економічних проблем навіть у Москві, проблеми з окраї­нами, російськими, і колишніми ра­дянськими – все це призводить до формування певної стратеґії маніпу­лювання свідомістю суспільства: че­рез такі бунти каналізується існуюче напруження. І якщо робиться це не цілком свідомо, то безумовно свід­чить про певну тактику чинної влади.

Випускання пари – лише один із аспектів. Другий і також важли­вий – маркування ворогів. Для ав­торитарної імперії дуже важливо вказати на внутрішнього і зовніш­нього ворогів. Сьогодні внутрішніми ворогами Росії визначено міґрантів неслов’янських національностей. Мені важко навіть уявити собі, що в Україні може статися щось подібне.

Знову таки ж, не треба шукати логіки в цих подіях, оскільки ми має­мо справу з різними ідентичностями.

В Росії домінуючою є імперська ідентичність, яка проявляє себе саме в такий спосіб. Але річ не в тім. У будь-якому соціумі можна зчинити провокацію, як наприклад, вбивство у Бірюльово. Стабільний соціум сам загасить таку ситуацію, не дасть розкрутити провокацію. Нестабільний соціум, яким є росій­ське суспільство, перетворює її на ланцюгову реакцію. Це наслідок дії механізмів інших ідентичностей. І будь-де в російському суспіль­стві, якщо трапляється подібний випадок, потенційно існує загроза ланцюгової реакції – застосування сили, залучення ОМОНу. Якщо не буде ОМОНу – ситуація набуватиме неконтрольованих масштабів.

Зверну також увагу на концеп­туально хибний підхід міністерства внутрішніх справ. Не можна змішу­вати докупи злочини на ґрунті не­нависті, обумовлені расистськими, міжнаціональними і міжрелігійними проблемами, і злочини, які здійсню­ють іноземці. Це різні проблеми.

Ми як експерти маємо багато інформації щодо проявів ксенофобії в Україні, але ретельно перевіряє­мо всі ці випадки на предмет їхньої приналежності до злочинів саме на ґрунті ненависті, мови ворожнечі та вандалізму.

Пересічні громадяни не повинні ставати споживачами такої інфор­мації – це рівень експертів. В Україні не акцентується неконтрольована увага до таких подій, як це сталося в Бірюльово. З 2006 р. ми зафіксу­вали більш як 300 випадків нападів на ґрунті ненависті, на релігійному, міжнаціональному і на расистсько­му ґрунті. За цим показником ми не відрізняємося від решти країн Схід­ної Європи. Та й суспільство наше відрізняється від російського – воно більш помірковане, більш стабіль­не, більш інерційне. Провокація не може збудити в ньому такої ланцю­гової реакції, як в Росії.

Але не можна іґнорувати того, що ксенофобія існує, і ми зафіксу­вали різке зростання її у 2006–2007 рр. Проте в Україні, на відміну від Росії, до цього можна привернути увагу влади. Навіть наша громад­ська організація може достукати­ся до влади, і так сталося 2007 р., коли президент В. Ющенко звернув увагу на наші моніторинґові мате­ріали і закликав всі відомства, які тоді брали участь у спеціальній на­раді – прокуратуру, МВС, СБУ, – до того, щоб вони зосередили зусилля на вирішенні цієї проблеми. 2008 р. почала зменшуватися кількість по­дібних нападів й інших проявів ксе­нофобії У 2010–2011 рр. вони знову почали зростати.

До ативізації таких процесів за­звичай призводить декілька при­чин. Напруження, в якому нині живе Україна, економічні проблеми, ко­рупція сприяють тому, що у суспіль­стві виникає потреба в каналізації неґативних настроїв.

Держава нині робить мінімум з того, що мала б робити. Але є грома­дянське суспільство, і ми його части­на. А відтак не повинні чекати, поки інерційна держава дійде до того, аби вирішити існуючі проблеми.

Коли наші експерти у 2006– 2007 рр. помітили зростання ксе­нофобії, ми почали залучати дітей біженців та міґрантів до наших між­національних проектів – таборів і клубів толерантності. Ми знайоми­ли дітей України з тим, що у їхніх ро­весників, які змушені були покинути свої країни через їхній економічний стан або загрозу для життя, вини­кають проблеми уже в нашій краї­ні. І побачили щиру реакцію наших дітей, їхнє співчуття до підлітків з різних країн.

Ми привчаємо їх з дитинства до розуміння того, що є Інші, які страж­дають так само, як страждали укра­їнці за відсутності власної держави і незалежності. І це знаходить розу­міння як у наших дітей, так і у суспіль­ства. Ми повинні не чекати, а працю­вати з проблемами, що виникають, і я думаю, що значна частина грома­дянського суспільства це вже робить.

Певне зростання ксенофобії в Україні – не найголовніша пробле­ма країни. Мене непокоїть не зрос­тання, а використання ксенофобії у політичних процесах, зокрема у президентських виборах.