КАВАЛЕРИСТИ. ДЕРЖАВНИКИ. ТВОРЦІ ІСТОРІЇ

Є книги, які читаєш, а перед очима по­стають не рядки і сторінки, а ніби кінокадри і кіно-метри. Гортаєш книжку, а при цьому документальна стрічка крутиться. Саме таке враження маю після прочитання кни­ги журналіста, публіциста Дмитра Шурхала «Скоропадський, Маннерґейм, Вранґель: кавалеристи-державиники», яку презенту­вали на цьогорічному ювілейному Львів­ському форумі видавців.

І якщо порівнювати історичну книгу з до­кументальним кіно, я би почала з такого ка­дру: травень 1896 року, Москва. Вздовж цен­тральних вулиць вишукалися кавалергарди і кінногвардійці, за ними – пристойно вдягнена публіка (пролетарі, збіднілі міщани і селяни у ці години збираються на Ходинському полі в очікуванні на спеціальні подарунки – а вже надвечір майже дві тисячі з них загинуть уна­слідок тісняви...). Дзвони на московських хра­мах сповіщають про початок церемонії коро­нації імператора російського Миколи ІІ та його дружини імператриці Олександри Федорівни. В імператорському супроводі – кавалергарди Петро Скоропадський, Карл Густав Маннер­ґейм. За коронацією спостерігав і їхній побра­тим Петро Вранґель.

Майбутній гетьман України, майбутній глава заснованої ним фінської держави і майбутній лідер білої гвардії. Ці троє шлях­тичів вірою і правдою слугували російському монархові (імператорові), але волею історич­них обставин перетворилися на державників. Як пише Д. Шурхало, «всі троє були вихідця­ми з імперського дворянства і служили в найбільш привілейованих лейб-гвардійських полках російської армії... Після повалення царату усі троє мусили шукати себе в но­вих постреволюційних умовах. В один голос Скоропадський, Маннерґейм і Вранґель зі­знаються, що в цій ситуації дуже часто об­ставини рухали ними, а не вони створювали обставини. І так сталося, що на якийсь період кожен із них очолював державу...».

Щоправда, з усієї трійки державу – як суб’єкт міжнародного права, як сукупність державницьких інституцій і громадську спіль­ноту – вдалося лише Маннерґеймові. Павло Скоропадський пробув на посаді гетьмана менше року (1918) за безпосередньої під­тримки Німеччини, але порозумітися з укра­їнськими націоналістами і лівими він так і не зміг. На його бойового товариша Врангеля чекала виснажлива боротьба (фактично – ві­йна) проти Червоної армії, яка скінчилася по­вним крахом. Втім, усіх трьох на боротьбу під­няло насамперед неприйняття більшовизму. До того ж, як пише автор, спираючись на іс­торіографічні джерела (які включають, серед інших, мемуари Скоропадського, Маннерґей­ма і Вранґеля), «... всі троє вміли перехилити чарку, командували не лише ескадронами, а й значно більшими з’єднаннями і вживали репресивних заходів (задля зміцнення влади), але впоратися пощастило лише одному». Цей один – Карл Густав Маннерґейм. Поразка Ні­меччини у Першій світовій війні означала для нього повернення до влади і змогу укріпити фінську державність. Свого часу, порівнюючи державницькі кроки трійки «кавалеристів-державників», німецький полковник Ернест фон Валь писав: «У той час, як барон Маннер­ґейм із ворогів робив друзів, російські (біло­гвардійські) вожді перетворювали сусідів і союзників на ворогів... Особливо яскравою така політика була щодо України».

Відтак, на Скоропадського і Вранґеля чекало життя на еміґрації, але обидва до останнього сподівалися на те, що їм вдасть­ся повернутися у політику. Петро Скоропад­ський у мемуарах, написаних уже на емі­ґрації у Німеччині, писав: «Я зрікся влади, але не прав на гетьманський престол». Скоропадському довелося бути присутнім на панахиді за бароном Петром Вранґелем у православному храмі у Берліні (1928). Карл Густав Маннерґейм у 1944–46 роках є пре­зидентом Фінляндії, і помирає у лозаннській клініці (Швейцарія) після невдалої операції на кишковику. Похований на військовому цвинтарі у Гельсінкі.

Підсумовуючи свою розвідку, Д. Шурхало пише: «Можливо, одним із наслідків перемо­ги Маннерґейма та поразок Скоропадського і Вранґеля є те, що Фінляндія впевнено по­сідає місце серед найзаможніших європей­ських держав, тоді як Україна – серед най­бідніших... За теперішніх умов генерали на чолі держави виглядають не набагато акту­альніше, ніж кавалерія на полі бою. Утім, на­бутий кавалеристами-державниками досвід залишається корисним і повчальним».