ТІЛЬКИ СПІВПЕРЕЖИВАННЯ ДОПОМАГАЄ РОЗПОЧАТИ РУХ ДО ТОЛЕРАНТНОСТІ

16 жов­тня голова Вааду Укра­їни, виконавчий віце-президент Конґресу на­ціональних громад Укра­їни Йосиф Зісельс ви­ступив на міжнародній конференції з антисемітизму, при­свяченій 100-річчю «справи Бейліса». Пропонує­мо увазі наших читачів текст цього виступу.

Я займаюся організацією моніторинґу та аналізу антисемітських проявів на території колишнього Ра­дянського Союзу з 1990 року, тобто з моменту ство­рення Вааду СРСР – СНД. За 23 роки накопичено певний досвід. І з точки зору цього досвіду, я можу дуже позитивно оцінити вчорашній день конферен­ції, коли виступаючі експерти європейського рівня кваліфіковано характеризували ситуацію з пробле­мами антисемітизму в Європі.

Додати до цих виступів мені хотілося таке. Анти­семітизм є важливою складовою для характерис­тики стану суспільства, дотримання прав людини та демократичних стандартів. Його рівень – це тест на цивілізованість будь-якої спільноти. Але дуже важливо також акцентувати увагу на тому, що по- справжньому реальна ґлобальна загроза антисе­мітизму виникає тоді, коли він стає одним з інстру­ментів політики правлячої в країні влади, або коли в державі панують повна анархія і безвладдя. Тоді антисемітизм перетворюється з ідеології на трагічну практику і призводить до жнив скорботи.

Сьогодні, на жаль, деякі виступи позначені не так професійним експертним рівнем, як це, підкрес­люю, було вчора, як емоційним забарвленням. Між тим на міжнародних конференціях, де присутні по­сли багатьох країн, спостерігачі міжнародних орга­нізацій, визнані фахівці, дуже важливо утриматися в рамках високого експертного та професійного рів­ня, не дозволяючи знизити його емоціям і дилетан­тизму. На жаль, відбулося саме так.

Наведу приклади.

У виступі народного депутата Ганни Герман про­лунала суто емоційна оцінка групи людей (вона її, до речі, не назвала), яка в момент відкриття конфе­ренції проводила в Києві масову акцію. Вулицями міста марширували спадкоємці тих, хто вбивав єв­реїв під час Голокосту, сказала пані Герман.

Я розумію, що кожен має право на емоційну оцінку, навіть народний депутат і особливо, якщо це жінка, але ми пам’ятаємо, що Ганна Герман – людина дуже близь­ка до найвищих щаблів влади. А тому я хочу поставити їй кілька запитань. Що саме влада зробила за останні три роки для протидії так званому радикальному анти­семітизму, неонацизму, крім навішування різних ярли­ків на опозицію (зрозуміло, йшлося про ВО «Свобода», адже саме в цей день на вулицях Києва прихильники ВО «Свобода» святкували християнське свято «Покро­ва»), влада, яка зосередила в руках своїх представників суди, прокуратуру, міліцію, СБУ, податкову? Якщо все так жахливо, то де кримінальні справи, порушені за роз­палювання міжнаціональної ворожнечі, де судові про­цеси, де обвинувальні вироки? Якщо загроза є такою реальною, то чому держава не реагує на неї?

Це риторичне запитання, оскільки, на моє глибо­ке переконання, влада зацікавлена в існуванні ВО «Свобода» у політичному спектрі країни. Та й фахівці розуміють, що насправді, ніякої гострої загрози анти­семітизму та ксенофобії в Україні немає, їхній рівень не більший, ніж в оточуючих країнах Східної Європи (Росії, де він вище, та Угорщини – набагато вище).

Мою увагу привернув також виступ Леоніда Барда, що представляє Всесвітній конґрес російськомовного єврейства і міжнародну організацію «Світ без нацизму». Створена зі схвалення Кремля, з сумнівною репутацією у світі, ця організація, я впевнений, є одним із зовнішньо­політичних інструментів російської імперської влади, що використовуються для перешкоджання процесу набуття справжньої незалежності республіками колишнього Ра­дянського Союзу. Думаю, що насправді керівництву ор­ганізації абсолютно байдуже до проблем із нацизмом, їм важливо лякати світ так званим «відродженням нео­нацизму» в країнах Балтії, в Україні та Молдові.

Леоніду Барду, колишньому киянину, нині американ­ському громадянину, не подобається перейменування вулиць Києва, не подобається існування вулиці Симона Петлюри, і він каже, що йому неприємно нею ходити. Ду­маю, що, спостерігаючи за «діяльністю» організації «Світ без нацизму», ми можемо висловити впевненість, що балтійські країни, які вже стали частиною Європи, і Укра­їна – дадуть раду своїм внутрішнім проблемам без допо­моги цієї організації, а їй доречніше було б зосередитися на реальних проблемах активізації неонацизму в Росії, де народжено цю організацію, і де роботи у неї набагато більше, ніж на всьому разом взятому пострадянському просторі. Якщо Леоніду Барду не подобається ходити вулицею Петлюри, нехай він нею не ходить. Можливо якомусь затятому расистові в Америці теж неприємно ходити вулицею Мартіна Лютера Кінґа. Чим йому мож­на допомогти? Як віджилому в сучасній історії Америки елементу йому залишається тільки скиглити.

Нарешті, ще один виступ – Бені Бріскіна, представ­ника Російського єврейського конґресу. З точки зору єврейського націоналіста, сіоніста, цю заяву можна по­яснити емоційним аспектом. Дійсно для такої людини і Голокост унікальний, і справа Бейліса унікальна, і ан­тисемітизм унікальний. З експертної точки зору, анти­семітизм – частина ксенофобії. Можливо найгостріша, хоч із цим можуть посперечатися інші народи, можливо найбільше емоційно забарвлена, але все ж таки части­на загального поняття, що зветься ксенофобією.

Спробуйте пояснити вірменам після Ґеноциду 1915-го року, що Голокост євреїв є унікальним, а Ґе­ноцид вірмен – ні. Або кримським татарам спробуйте пояснити це у зв’язку з депортацією, або українцям – у зв’язку із Голодомором. Це абсурд. Таким шляхом не­можливо дійти примирення, справжнього виховання толерантності. У програмах із виховання толерантнос­ті, які ми реалізуємо вже сімнадцять років, ніколи – і це принципово – не протиставляються одна трагедія іншій. Ми намагаємося збудити співчуття одного наро­ду до іншого, оскільки у кожного є пережиті трагедії. Тільки співпереживання допомагає розпочати рух до справжньої толерантності і справжнього плюралізму.

Я переконаний, що на подібних конференціях некоректно говорити про унікальність однієї наці­ональної трагедії і побічно протиставляти її іншим. Важливо зрозуміти, що маніпулювання антисемі­тизмом і ксенофобією, спекуляція цими поняттями – процес не менш небезпечний, ніж самі ці явища, оскільки це порушує принцип справедливості.

Якщо ми звинувачуємо якийсь народ у тому, що він чогось не робить для протистояння антисемітизму, або даємо наперед гіперболізовану оцінку проявам анти­семітизму та ксенофобії в історії та сьогоденні цього народу, то неадекватно оцінюємо небезпеку, що вихо­дить з цього. Природно, в такому випадку ми можемо розраховувати лише на паритетну реакцію, тобто на неґативне ставлення до подібних оцінок і зростання неприязні до їхніх носіїв. У разі, якщо така оцінка по­ходить від євреїв – на зростання антисемітизму.

Важливо пам’ятати, що є не лише проблема ан­тисемітизму і ксенофобії, є проблема маніпулюван­ня ними, особливо в період передвиборних баталій. А у нас через два роки – вибори Президента України.