Єдність у розмаїтті

КРУГЛИЙ СТІЛ «ПРАВИЙ РАДИКАЛІЗМ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ: МІЖ ВЛАДОЮ ТА СУСПІЛЬСТВОМ»

12 листопада у Києві відбувся круглий стіл «Правий радикалізм у сучасній Україні: між владою та суспільством».

Привід до аналізу ідеології та діяльності ВО «Свобода» саме зараз досить очевидний: минув рік після виборів, за результатами яких у Верховній Раді вперше було представлено самостійною фракцією націонал-радикальну партію. У листопаді 2012 р. спостерігачі формулювали різні, в тому числі прямо протилежні, сценарії. На думку одних, змінивши статус – з «вуличної» партії на парламентську, «Свобода» неминуче мусила б ставати дедалі менш радикальною, приймати існуючі правила гри. Інші стверджували, що отримавши депутатські мандати, націонал-радикали мали велику спокусу посмілішати, перестати камуфлювати свої погляди, а ксенофобські та екстремістські настрої у такий спосіб отримали леґітимацію у вигляді парламентської трибуни. За підсумками минулого року цілком виправданою є спроба проаналізувати динаміку розвитку цієї політичної сили, яка опинилася в новому для неї парламентському вимірі.

Крім того, є всі підстави припускати, що факт співпраці націонал-радикальної партії та інших опозиційних політичних сил активно використовуватиметься владою в пропагандистських кампаніях. При цьому політтехнологічні схеми, спрямовані на дискредитацію опозиції на основі констатації екстремізму та ксенофобії «Свободи», включатимуть елементи провокацій, аж до протиправних дій, скоєних від імені «Свободи». У перспективі кампанії з виборів президента подібні тенденції викликають особливе занепокоєння.

У цьому контексті дуже важливим видається обговорення на професійному рівні місця «Свободи» у сучасних політичних процесах, ступеню радикалізму партії, місця, яке займає ксенофобія в її ідеології та діяльності.

Модератором дискусії виступив член Генеральної ради Євразійського єврейського конґресу (ЄАЄК), директор Центру вивчення історії та культури східноєвропейського єврейства Національного університету «Києво-Могилянська академія» Леонід Фінберґ. Приміщення для проведення круглого столу надав Центр польських та європейських студій НаУКМА.

Л. Фінберґ. Ідея проведення круглого столу «Правий радикалізм у сучасній Україні: між владою та суспільством» належить голові Генеральної ради ЄАЄК, голові Асоціації єврейських організацій і громад (Вааду) України Йосифові Зісельсу.

Як модератор дискусії я представлю її учасників. Максим Буткевич, співкоординатор проекту «Без кордонів!» Центру «Соціальна дія», Сергій Васильченко, незалежний політичний аналітик, Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор кафедри політології НаУКМА, політолог, Ганна Гриценко, соціолог Центру дослідження суспільства, В’ячеслав Ліхачов, член Генеральної ради ЄАЄК, керівник Програми моніторинґу та аналізу проявів ксенофобії, Віталій Нахманович, історик, науковий співробітник Музею історії міста Києва, відповідальний секретар Комітету «Бабин Яр».

Йосиф Зісельс: Ми спробуємо поговорити не про успіхи влади в економіці, не про те, як «добре» живеться українцям, а також всім громадянам України. Я запросив присутніх тут експертів для того, аби проаналізувати накопичувану впродовж кількох років інформацію про гуманітарно-політичний вимір програми і діяльності Всеукраїнського об’єднання «Свобода».

Увага до цієї партії пояснюється насамперед тим, що на останніх парламентських виборах вона набрала понад 10% голосів виборців і провела до Верховної Ради 37 своїх членів. «Свобода» опинилася в центрі певною мірою спрямованої уваги, проте, на моє глибоке переконання, багато інформаційних приводів навколо неї, що виникали впродовж останнього року, були або сфальсифікованими, або їхній реальний резонанс був значно перебільшений.

Я вже понад 20 років займаюся моніторинґом проявів ксенофобії та антисемітизму, а останні сім років особливо уважно аналізую цю ситуацію в Україні. Відтак переконаний у тому, що кількість антисемітських проявів в Україні неухильно зменшується, тобто простежується стійка реґресія. Такий висновок підтверджується багатьма дослідженнями – тими, що їх організують наші структури, й проведеними іншими організаціями, які досліджують політичне життя в Україні.

Я дуже радий, що тут присутні Сергій Васильченко і В’ячеслав Лихачов. Вони були авторами останнього випуску Форуму східноєвропейської культури і історії – Інтернет- журналу, який видається в Німеччині, де цілий блок статей редагував Андреас Умланд – відомий політолог, доцент маґістерської програми з німецьких ті європейських студій кафедри політології Національного університету «Києво- Могилянська академія», який, на жаль, не міг взяти участі у нашому круглому столі через відсутність в Україні.

Ще навесні ми замовили Київському міжнародному інституту соціології дослідження, за результатами якого вивчено електоральну базу ВО «Свобода», і нині присутній тут Віталій Нахманович обробляє ці результати. Сподіваюся, що у грудні зможемо презентувати результати цього дослідження разом із Володимиром Паніотто й іншими співробітниками КМІСу. Це дуже цікаве дослідження, і результати його безумовно заслуговуватимуть на увагу.

Нині в Україні зменшується кількість антисемітських проявів. Те саме спостерігається з випадками ксенофобії, які ми також фіксуємо, починаючи з 2006 р., коли нами було зафіксовано зростання їхньої кількості і звернено на це увагу влади. На фоні зниження проявів антисемітизму і ксенофобії дуже часто впродовж останнього року почали говорити про «Свободу», і як наслідок, про зростання проявів антисемітизму і ксенофобії. За даними Всесвітнього єврейського конґресу, за останні роки на 30% зросла кількість антисемітських проявів у світі. В Україні вона зменшилася у рази – за останні 2–3 роки зафіксовано менш як 30 випадків, включно з публікаціями. Наприклад, нападів на ґрунті ненависті – за три роки зафіксовано лише шість.

Водночас в Європі і в нас є такі дані: кількість проявів набагато більша – сотні випадків – у Туреччині, у Великій Британії, у Франції, в Росії їх трапилося не набагато більше, ніж в Україні, але все ж більше. Можна опосередковано простежити, як євреї реагують на виклики антисемітизму, наприклад, еміґрацією. Достеменно відомо, що з початку 90-х років серед причин еміґрації євреїв, антисемітизм посідає 4–5 місце, передують якому такі причини, як соціально-економічні проблеми, майбутнє дітей, екологія тощо. Еміґрація з України за останні роки не збільшилася, її показники є стабільними. Завдяки запровадженню безвізового режиму зросла частина тих, хто залишається в Ізраїлі і там отримує громадянство, частка тих, хто здійснює алію, трохи зменшилась, тобто, повторюю, спостерігається стабільний рівень. Ці показники збільшилися під час кризи 2008 р., але відтоді темпи еміґрації є стабільними.

Чому ж тема антисемітизму і його міфічного зростання перебуває у фокусі уваги багатьох організацій, у тому числі єврейських, і завдяки цим реакціям фігурує у міжнародному просторі? Насамперед тому, що до парламенту прийшла партія «Свобода».

Друга причина, на мій погляд, не менш важлива, – це використання владою певних політтехнологій, спрямованих на вибори 2015 р., і активація неґативного іміджу ВО «Свобода». В разі, якщо цього виявляється недостатньо, то вдаються до провокацій, аби підтримувати рівень загрози, провокований таким іміджем.

Для експертів, я думаю, успіх «Свободи» не був несподіваним, оскільки навіть те стрімке зростання, яке вона продемонструвала на парламентських виборах, ми бачили до того – на місцевих виборах. Нагадаю, що 2006 р. на місцевих виборах «Свобода» здобула в десятки разів більше місць, ніж торік. До речі, зараз від цієї партії до рад усіх рівнів обрано 2464 депутати. І ці показники послідовно зростали впродовж останніх 6–7 років.

У чому я вбачаю причини зростання популярності «Свободи»? Насамперед – це електоральні причини, що свідчать про потребу в нових опозиційних партіях, певне розчарування партіями національно-демократичного спрямування, згортання протестного потенціалу і досить аґресивна передвиборча кампанія. Це не мої висновки, їх засновано на різних дослідженнях.

Соціально-економічні причини: цинічна політика влади після виборів 2010 р., яка призвела до різкого погіршення економічного становища більшості громадян України; безпрецедентне зростання корупції. Це також доводять авторитетні дослідження.

Зовнішньополітичні: переконаність багатьох громадян України в тому, що українська влада заграє з владою російською, нехтуючи при цьому національними інтересами країни. Свідченням цього є, зокрема, Харківські угоди 2010 р.

Гуманітарно-політичні причини: іґнорування з боку влади питань української культури, зокрема української мови (прийняття Закону про основи мовної політики 2011 р. і активне сприянння русифікації).

До речі, одна з причин зростання популярності «Свободи» – це саме зменшення у риториці та публічній діяльності «Свободи» проявів ксенофобії та антисемітизму. Тепер до неї більше повертаються люди, яких раніше відштовхувала подібна ксенофобська риторика. Ми пам’ятаємо діяльність горезвісного МАУПу, який доклав чимало зусиль до зростання антисемітської риторики. Проте партія, заснована МАУПом, на виборах 2006 р. отримала 0,09%. Радикал Ратушняк, який 2010 р. змагався з Тягнибоком за те, хто з них радикальніший, і, на відміну від Тягнибока, застосовував антисемітську риторику, отримав 0,12%. Тобто, на мій погляд, у цих причинах криється реально низький потенціал радикальної антисемітської риторики в українському суспільстві.

Аналізуючи структуру електорату «Свободи» на основі досліджень КМІСу, ми бачимо, що ядро її електорату створюють приблизно 31% тих, хто проголосував за «Свободу», тобто у загальноукраїнському вимірі – це 1,7%. Іще два сектори – периферія – приблизно 40%, і ситуативна підтримка – ще 20%, які можуть як прихилятися до «Свободи», так і дистанціюватися, коли «Свобода» змінює риторику. До речі, я називаю попередні результати дослідження. За даними листопадового дослідження omnibus, впродовж цього року «Свобода» втратила 10% свого електорату.

Якщо ми уважно подивимося на вміст антисемітизму та ксенофобії в програмі, ідеології і пропаганді ВО «Свобода» та її представників, то побачимо, що в програмі партії «Свобода», яка неодноразово змінювалася за 20 років, відсутні прямі антисемітські заклики. У програмі є лише два пункти, які опосередковано можна охарактеризувати як ксенофобські. Перше – це вимога про повернення в українські паспорти графи «національність» або «етнічне походження», і друге – пропорційна присутність в органах влади представників різних національностей, тобто українці мають займати там місце, відповідне кількості українського населення.

31% електорату «Свободи» – це ті, хто підтримує обидва пункти. Інші не підтримують взагалі, або підтримують один із них.

На основі цих даних ми можемо побудувати рейтинґ пріоритетних атак «Свободи». Це чинна влада, російський чинник, тобто російська влада і російська православна церква, це комуністична спадщина і проблеми історії України, це сексуальні меншини, міґранти, біженці з країн Південно- Східної Азії та Африки. І можете не сумніватися, євреї тут також є, але чи займають вони останнє місце чи передостаннє, покажуть наші подальші дослідження.

Ми бачимо багато спільного, проте більше відмінного між ВО «Свобода» та право-радикальними партіями Європи. За браком часу не буду на цьому зупинятися, сподіваюся, що мене доповнять експерти.

Нас дуже цікавить міжнародний резонанс, який має «Свобода» у засобах масової інформації, у реакції різних міжнародних організацій. Таких реакцій за останній рік накопичилося з десяток. Деякі з них сфальсифіковано. Наприклад, лист 37 членів ізраїльського Кнесету, якого навесні цього року було сфабриковано за допомогою піар-компанії, що діє в Ізраїлі, і яку очолює політтехнолог Давид Ейдельман, який за гроші збирає підписи членів парламенту під будь-яким документом. Не знаю, чи члени парламенту знали зміст документа, під яким вони ставили підписи, але серед тих 37 підписантів були й арабські депутати, яким взагалі байдуже, що в Україні «Свобода» каже про євреїв.

Навесні у розділі «Релігійні свободи» доповіді Держдепартаменту з’явився такий перелік країн з проблемами антисемітизму – Греція, Угорщина, Україна. Поява подібної нічим не обґрунтованої характеристики в документі такого рівня була для нас несподіваною, адже ці три країни в жодному разі не можна ставити в один ряд. Єдине, що об’єднує ці країни – географічне положення, всі вони європейські.

На Світовому єврейському конґресі делегація України добилася, щоб Україну було знято з цього переліку, і позиціоновано окремо, як країну, що має певні проблеми у зв’язку з активізацією правих сил, проте вони не фігурують як неонацистські, що є характерним для Греції й Угорщини.

Нашу увагу привернула штучність міжнародних реакцій, які не підтверджуються дослідженнями і тим, що ми спостерігаємо в Україні. Чим небезпечною є така тенденція? Вона полягає у використанні владою, за підтримки деяких, зокрема єврейських, діячів, перебільшеного антисемітського, радикального, екстремістського, ксенофобського образу ВО «Свобода» у передвиборчій боротьбі. Імена цих діячів варто назвати. Це – Ганна Герман, Вадим Коленіченко, Яків Дов Блайх, Олександр Фельдман, Борис Гусман. Саме вони працюють над акцентуацією цього неґативного іміджу.

Якщо така проблема існує, то резонно запитати, де судові процеси, які були за часів Ющенка (щодо розпалювання міжнаціональної ворожнечі)? Їх немає. Я запитав про це у пані Ганни Герман – вона не відповіла.

Ми виступали з заявами щодо антифашистських мітингів і маршів, організованих впродовж року. Їхні гасла не відповідають ситуації в Україні. Це штучно створені владою і підтримані ангажованою пресою заходи.

Можна нагадати про різні конференції з питань антисемітизму, які вже двічі було проведено у Берліні, так звані слухання в Конґресі США, інші заходи, організатори яких активізуються задля перебільшення ксенофобського антисемітського іміджу «Свободи».

Ми добре пам’ятаємо аналоґ такої інформаційної політики. 2004 р. Віктор Медведчук со товариші й «однодумці» намагався протиставити національні меншини українцям і досяг успіху – більшість національних меншин проголосувала проти кандидата від опозиції Віктора Ющенка. Наша організація виступала проти такого протиставлення і сказала про це на Майдані.

Один із сценаріїв збереження влади чинними високопосадовцями є вихід у другий тур президентських виборів Януковича разом із Тягнибоком та збурення підготовленими фальсифікаціями і провокаціями реакції світової спільноти. Влада намагається дати світовому співтовариству меседж про те, що в Україні є лише дві сили – провладна Партія реґіонів і фашисти. Це дуже спотворений імідж, але на ньому зосереджено зусилля політтехнологів, що формуватимуть громадську думку напередодні виборів.

Ми вже трохи розібралися, хто організує і фінансує такі заходи, але постійно триматимемо ці питання під контролем і перевірятимемо інформацію, що надходить з різних джерел.

Переходжу до висновків:

Як зазначалося вище, за рівнем ксенофобії в цілому і антисемітизму зокрема Україна не відрізняється від східноєвропейських сусідів, за винятком Росії (там рівень вищий), а також західноєвропейських, де проявів ксенофобії і антисемітизму значно більше, ніж у нас.

У публічній риториці деяких членів керівництва ВО «Свобода» певне місце займає антисемітська риторика архаїчного консервативного напряму, але практично відсутня сучасна європейська антиізраїльська складова.

Антисемітизм не є єдиним і тим більше основним напрямом практичної діяльності ВО «Свобода» і посідає у спектрі її інтересів несуттєве місце.

Успіх «Свободи» на парламентських виборах 2012 р. пов’язаний не з різким ростом ксенофобських і зокрема антисемітських настроїв в українському суспільстві, а обумовлений насамперед зростанням протестного потенціалу, викликаного неґативними тенденціями у діях влади після президентських виборів, а також значним розчаруванням партіями національно-демократичного спрямування.

Натомість одним із істотних чинників зростання антисемітизму є значне і системне перебільшення певними політичними силами, особливо владою у передвиборний період, місця антисемітизму в суспільно-політичному житті країни.

Все зазначене підтверджує нашу робочу гіпотезу про те, що влада України взяла курс на штучне роздмухування теми загострення міжнаціональних відносин для реалізації політтехнологічного сценарію, спрямованого на залучення на свій бік національних меншин і міжнародного співтовариства і протиставлення їх об’єднаній опозиції.

Ціна реалізації такого сценарію – нав’язаний владою українському суспільству конфлікт між значною частиною суспільства, що підтримує опозиційні сили, та національними меншинами, шляхом штучного посилення ризику ксенофобії і зокрема антисемітизму в Україні.

Максим Буткевич: У виступі пана Зісельса міститься великий масив інформації. Із суттєвою частиною мені важко не погодитися, особливо в тому, що стосується використання владою крайньої правиці як єдиної реальної опозиції до політичних сил України.

Ми спостерігали розвиток подій, і він є достатньо тривожним з низки причин. Навіть не вдаючися до того, наскільки застосування таких політтехнологій у даному разі є небезпечним і сприяє або не сприяє популярності тих чи інших політичних сил, у дискусіях цього року можна спостерігати важливу прикметну рису – активне використання політтехнологами з боку владних кіл позиціонування себе як антифашистів розмило поняття антифашизму і почало його зводити іноді навіть до ступеня нерозрізнення з проросійськими орієнтаціями.

Це дуже небезпечно, тому що аж до того, як показала низка невеликих скандальчиків, що відбувалися, деякі громадські діячі, які себе позиціонували як умовно ліберальні, почали говорити, що фашисти і антифашисти – то одне й те саме, тільки одні проросійські, інші – проукраїнські. Звичайно, це абсурд. Але разом із тим це явище дуже небезпечне і для мене, і для моїх колеґ так само.

Тобто, ця технологія є небезпечною, з одного боку, оскільки дискредитується позиція несприйняття проповіді етнічної винятковості або інаковості громадян за принципом етнічної належності. З другого боку, використання у публічному просторі просто назви «антифашист» заздалегідь сприймається деякими колами як негідне і дискредитаційне.

Я хотів би повернутися трохи назад і згадати про ще один аспект, про який коротко згадав пан Зісельс. Я можливо трошки хотів би розвинути цю тему, поговорити не про поточні справи, а про ті, яким вже кілька років у їхній тяглості.

Передусім, хочемо ми того чи ні, наш захід називається «Правий радикалізм у сучасній Україні», але для багатьох основним уособленням правого радикалізму на даний момент є ВО «Свобода», хоча є й інші об’єднання, інші організації, мережі формальні і неформальні, які так само можна віднести до крайньої правиці.

Частина з них поєднується з місцевим активом ВО «Свобода» і бере участь у публічних акціях, частина діє окремо, або навіть з ВО «Свобода» з певних ідейних міркувань.

ВО «Свобода» існувала довше або стільки ж часу як Соціал-національна партія України і лише потім, переживши успішний ребрендинґ, стала називатися так, як вона називається нині.

Ребрендинґ відбувся недаремно, і він, на моїй пам’яті, був одним із найуспішніших ребрендинґів політичних сил України.

На місце відлякуючому для багатьох людей сполученню «соціал-націоналізм» прийшов просто націоналізм, а на зміну жовто-чорному символу «Ідея Nації» прийшли три пальці і жовто-блакитні кольори. Відповідно відбувся певний ребрендинґ слогану. Почасти це були уроки достатньо успішно запозичені у західних колеґ Соціал-національної партії України. Основними колеґами, у всякому разі, заявлюваними постійно в публічному просторі, був французький Національний фронт, який тоді ще соціал-націоналісти (я маю на увазі не ідейні переконання, а саму назву) запрошували до України. А привізши свого часу в країну лідера цієї партії Жана-Марі Ле Пена, підписували перед одними з виборів угоду вже між ВО «Свобода» і Національним фронтом.

Сама назва «Свобода» використовується багатьма правими і крайніми правими популістськими партіями в Західній Європі – можна згадати Австрію, Нідерланди. Все це було успішно використано в процесі ребрендинґу.

Є кілька суттєвих відмінностей, і власне про них згадав пан Йосиф. Одна з відмінностей стосується середовища, в якому ці партії діють. Західноєвропейські країни вже тривалий час є країнами призначення для міжнародних міґрантів. Це країни, куди їдуть, а не звідки їдуть, причому їдуть з різних реґіонів, починаючи зі Східної Європи, де йдеться передусім про заробітчан, і закінчуючи дуже віддаленими реґіонами, звідти їдуть іноді як економічні міґранти, дуже часто як біженці, тікаючи від переслідувань.

Україна, на відміну від Франції, Нідерландів й Австрії, дотепер є країною походження міґрантів. Україна є не країною призначення, а країною транзиту. З України українці їдуть до інших країн, дуже часто лишаючись на нелеґальних підставах у країнах призначення.

Якщо крайньо праві партії Західної Європи можуть представляти міґрантів як чужорідні потоки, які не поділяють цінностей, забирають робочі місця і порушують певні засади існування місцевих суспільств, то у ВО «Свобода» такого козиря не існує. Кілька кампаній, які було проведено свого часу, в тому числі наприкінці 2009 – на початку 2010 р., до речі, ці кампанії спрямовувалися проти угоди України з Європейським Союзом про реадмісію, не мали успіху. Тому все ж таки ВО «Свобода» позиціонує себе як захисниця етнічних українців, етнічної більшості населення. Те, що у цієї етнічної більшості ніхто не питав, чи хочуть вони, щоб їхні інтереси презентувала «Свобода», – це очевидний факт.

Дивним чином це достатньо ефективно поєднується з характеристикою влади як окупаційної, тобто чужорідної, яка порушує права більшості населення, і поєднується з антиміґрантськими заходами, особливо на місцях, де міґранти намагаються закріпитися. Образ міґранта формується як образ людини з відмінним кольором шкіри, що походить з далеких країн. ВО «Свобода» не протестує проти міґрантів з Російської Федерації, Білорусі і навіть з Молдови – йдеться передусім про Центральну Азію, країни Кавказу і далі на схід і на південь.

Хотілося би зазначити ще один момент – на відміну від тенденцій, які відчутні впродовж багатьох років, антиміґрантська риторика в цьому расионалізованому аспекті підштовхує інші політичні сили не до того, аби їй протистояти, а радше до того, аби їх поділяти. Це класична схема зсування вправо навіть поміркованих політичних сил. Аби змагатися за протидію перетворенню України на звалище міґрантів – це я цитую – за крайньо правими є ціла низка начебто дуже поміркованих діячів, і ця риторика стає дедалі жорсткішою не лише серед політиків і громадських діячів, а й у засобах масової інформації. Можна подивитися, як висвітлювалися в ЗМІ нещодавні події в московському Бірюльово, події дуже складні, важкі і суперечливі, але висвітлення в українських ЗМІ, за моїми спостереженнями, в медійному розумінні було чи не гірше, ніж самі події в Бірюльово.

І ще один момент, ми фіксуємо, як й інші громадські організації, які цим опікуються, відсутність зростання нападів на ґрунті расової, етнічної ненависті й насильницьких нападів в Україні останніх років. Але зростання аґресивності антиміґрантської расионалізованої риторики для нас є очевидним. Представники ВО «Свобода» достатньо толерують насильство як один із засобів протистояння політичним опонентам.

Відсутність зростання застосування насильства щодо небажаних груп – це припущення, але, на жаль, я змушений його зробити, – тимчасове. Я думаю, що якщо ми й далі відстежуватимемо цей процес, то будемо свідками зростання аґресивної антиміґрантської, де-факто расистської риторики. Чи виллється це у зростання кількості нападів на вулицях наших міст, лише питання часу.

Сергій Васильченко: Приділяючи увагу кадровій політиці, тобто активістам партії «Свобода» в процесі ребрендинґу, який вона провела, прибрала зі своїх рядів найбільш крайніх, саме тих, хто проявляв антисемітизм. Їх після якихось скандалів просто «відшили». Це перше. З другого боку, вона, будучи достатньо молодою партією, проводила активну кадрову політику, що сприяло залученню до лав багатьох людей поміркованіших поглядів. Активістів, позбавлених соціальних ліфтів забронзовілими лідерами Руху, УРП та інших партій, «Свобода» приваблювала, оскільки саме там вони знаходили можливість самореалізації, перспективи депутатства.

Саме після перемоги «Свободи» на місцевих виборах у Верховну Раду потрапили люди, що є не керівниками, а громадськими активістами. Кажуть: поганий той солдат, який не мріє стати генералом, так само поганий той активіст, який не мріє стати депутатом. В українській історії, коли дід був козаком, батько сотником, а син гетьманом, існував шлях для перспектив. Так само і «Свобода» давала шанс реалізувати американську мрію по-українськи і потрапити до української політики. Тому в партії і було сконцентровано достатню кількість активних людей, які формували образ «Свободи», як однієї з небагатьох ідейних партій з непроплаченими депутатами. Це приваблювало і виборців, і активістів. І саме це дало такий непоганий результат на виборах.

Нині ж «Свобода», як кажуть, спокусилася на принади парламентської партії і розслабилася. Простежується відчуття консервування, з’явилися власні «блатні», які минають всі щаблі, які раніше існували в партії для того, аби потрапити нагору. Вони одразу зайняли керівні посади, відповідно планують бути першими у списках кандидатів для виборів у Верховну Раду.

Після парламентських виборів стара гвардія (відносно стара – ті хто прийшли у «Свободу», коли вона робила ребрендинґ) вирішила, як кажуть, облаштовувати своє життя. Це відбилося на поведінці партії в парламенті – активної діяльності де-факто немає.

Це призводить до неґативних наслідків. Велика кількість саме поміркованих активістів, яка прийшла туди з бажанням щось змінити, отримати можливість самореалізації, починає виходити із лав «Свободи».

Але при цьому існує загроза, що поки «Свобода» «почиває на лаврах», цей відсоток поміркованих може зникнути. А перед виборами президента перед «Свободою» постане питання, чим привабити виборців? Тому втраті поміркованих, що вже відбулася, треба у якийсь спосіб зарадити. «Свобода» може піти шляхом подальшої радикалізації, що може проявитися наступного року.

Олексій Гарань: Я вважаю цікавою думку колеґи про певний відтік поміркованих членів «Свободи» і те, як це вплине на позицію партії напередодні виборів. Але перед «Свободою» постає інша нагальна проблема – на чому акцентувати гасла і діяльність.

Під час виборів 2012 р. вони взяли в актив частину поміркованих гасел, і це дало «Свободі» певну можливість вийти з Західної України і рухатися в Центр і навіть далі на Схід.

Я бачу, що нині «Свобода» намагається займатися тим, чого не роблять наші традиційні партії. Вона намагається захищати знедолених, боротися за права мешканців будинків, які зносять, тобто проводити політику малих, але таких потрібних громадянам, справ. Подібна конкретна робота, за відсутності таких самих кроків у інших опозиційних партій, дозволить їм втримати певну частину електорату.

Тепер стосовно небезпек і того, що робити далі. Після приходу «Свободи» до парламенту, я казав і продовжую казати, що «Свобода» є на роздоріжжі. Вона може повернутися в радикальніший бік, туди, звідки вийшла, або дрейфувати в поміркованіший. І з одного боку, те що вони стали парламентською партією, дійсно начебто приводить до того, що вони мають стати поміркованішими й обережнішими у своїх висловлюваннях, а з іншого – дійсно, маємо цілий ряд небезпечних висловлювань, заяв, дій, перевидань горезвісної «Варти» Михальчишина, зустрічі з марґінальними неонацистськими партіями Західної Європи.

Здавалося б, лідери «Свободи» мали б думати, з ким їм зустрічатися, аби поліпшити свій імідж в Європі. Я намагався довести це лідерам «Свободи», але очевидно, моя думка не має такого значення, ну, може якщо євреї порадять…

«Свобода» жорстко централізована партія, вона може дозволити собі знімати з посад навіть керівників реґіональних організацій. Тобто, небезпечні прояви безумовно є, і навіть якщо вони не є домінантними, влада може скористатися цим напередодні виборів.

Йосиф розказав, як збиралися підписи депутатів Кнесету. Про це обов’язково треба писати, і давати на широку аудиторію. Такі відомості треба друкувати, і це, безумовно, матиме дуже важливе значення.

Ганна Гриценко: Я представлю дані щодо протестних подій, зібрані моїми колеґами із Центру дослідження суспільства за період з 29 жовтня 2012 р. по вересень 2013 р. Нас цікавлять протестні події, оскільки це, з одного боку, можливість критикувати владу, з іншого – можливість залучати низові верстви суспільства до політики і громадської активності.

Варто зауважити, що основна одиниця моніторинґу – протестна подія, а вони, в свою чергу, поділяються на чотири катеґорії – соціально-економічні, ідеологічні, політичні та боротьба за громадянські права. Одна й та сама акція може належати до кількох категорій одночасно, оскільки у протестувальників може бути більше однієї вимоги.

Акції поділяються на три категорії за тактикою. Вони можуть бути конвенційними, тобто загальноприйнятими формами протесту – мітинг, пікет, марш і т. д.; конфронтаційними, що передбачають тиск без завдання безпосередньої шкоди – блокування доріг або блокування державних установ, перекриття руху; насильницькими – протестні дії із завдаванням безпосередньої шкоди.

Наприкінці 2012 р. було небагато протестних подій – виборчі акції «Свободи» на виборчих округах 212 і 223, акції присвячені річниці Голодомору, а вже починаючи з 2013 р. у нас є цифри, там уже цікавіше.

Подивимося на відсоток конвенційних акцій: 73% – по всій Україні, 86% – «Свобода», 78% – всі крайні праві.

Відповідно насильницьких для «Свободи» – 6%, всіх крайніх правих – 9%, по всій Україні – 7%. Тобто, як бачимо, партія «Свобода» у своїй практичній поведінці менш радикальна, ніж такі радикальні праві, як «Патріот України», Тризуб», «Автономний опір», КУН, і ніж всі протестувальники в суспільстві в цілому.

Тепер подивимося на тематику акцій.

Соціально-економічні: «Свобода» – 29%, всі крайні праві – 39%, по всій Україні – 57%.

Ідеологічні: «Свобода» – 40%, всі крайні праві – 37%, по всій Україні – 23%.

Політичні: «Свобода» – 49%, всі крайні праві – 45%, по всій Україні – 27%.

За громадянські права: «Свобода» – 25%, всі крайні праві – 39%, по всій Україні – 28%.

Як бачимо, з усіх протестних подій в Україні домінують соціально-економічні. В той час як крайні праві і «Свобода» цікавляться насамперед політичними питаннями, на другому місці – питаннями ідентичності, і лише потім соціально- економічними і громадянськими правами.

Очевидно, що партія, яка вже має представництво в центральних органах влади, по-перше, займається політичною діяльністю і, по-друге, робить це переважно конвенційними методами.

Якщо ми беремо всі ідеологічні акції, то акції радикальних правих посідають в них лише третину, решта – це акції лівих, феміністок, російських націоналістів, і по всій Україні лише приблизно десяту частину становлять акції ВО «Свобода». Тобто, ця єдина сильна ідеологічна партія поле низових ідеологічних акцій за собою не заступила.

Для «Свободи» більша частина конвенційних акцій – це акції на честь різних пам’ятних дат, пам’яті Бандери, Дня соборності, Героїв Крут, народження Тараса Шевченка і т.д. Причому значна частина з них ще й невелика за кількостю, тобто або менше тисячі, або менше ста осіб.

Із конфронтаційних – блокування доріг, наприклад блокування під час проїзду прем’єра Азарова через Львівську область, блокування Київради разом з БЮТом, УДАРом тощо.

Із насильницьких – великий відсоток становлять бійки з політичними опонентами, із забудовниками на незаконних забудовах, напади на учасників профспілки «Пряма дія», один напад на зоозахисників у Львові.

Якщо ми беремо акції радикальних правих без участі «Свободи», то простежуємо певну відмінність за тематикою. Це вже на рівні конвенційних – апологія СС Галичина і баннер «Соціал-націоналізм – порятунок Європи».

Якщо проаналізувати склад учасників акції, то бачимо, що «Свобода» дуже часто співпрацює з БЮТ, УДАРом. Є навіть якісь локальні акції, які вона проводила разом із КПУ, натомість акції з крайніми правими практично не проводилися.

Тепер подивимося як «Свобода» критикує органи центральної влади. Критика центральних органів влади «Свободою» – 36%, крайніми правими – 74%, по всій країні – 20%.

«Свобода» як для радикальної ідеологічної партії проводить відносно помірковану політику. Дрібніші радикальні праві помітно радикальніші у своїх діях, але вони практично не мають ресурсів поширювати свій вплив, оскільки не співпрацюють зі «Свободою», що як політична сила могла б їм у цьому допомогти, принаймні офіційно не співпрацюють.

Свідоцтв того, що суспільство погоджується із діяльністю «Свободи» небагато. Те, як за «Свободу» агітують Мустафа Найєм і Соня Кошкіна, підтверджується лише певною мірою.

В’ячеслав Ліхачов: Есть две части проблемы, на которые я хотел обратить внимание.

Во-первых, это то, с чего начался круглый стол, постановка проблематики, которую сформулировал Иосиф Зисельс. Есть две стороны проблемы, которую условно можно назвать «Свобода» – угроза ксенофобии, «Свобода» – угроза правого радикализма обществу, гражданским правам, меньшинствам. Насколько эта угроза реальна, насколько она потенциальна?

Две стороны этой проблемы формируются за счет того, что, с одной стороны, есть реальная «Свобода» с реальной идеологией и реальными действиями; а с другой – есть то, что вокруг этого накручивается, что об этом говорится, как это используется в информационных кампаниях и что инициируется провокационными методами, приписывается «Свободе», провоцируя «Свободу».

Есть две разных реалии: информационное поле, создаваемое вокруг «Свободы» и то, чем есть сама «Свобода». Проблема заключается в том, что и о той, и о другой стороне проблем мы критически мало знаем. Мы на самом деле только по косвенным проявлениям можем отслеживать надводную часть политтехнологического айсберга, который ощущается в информационном пространстве с начала весны.

Эта акцентированная кампания включала целый ряд инцидентов прямо провокационного происхождения, освещавшихся и использовавшихся в информационном пространстве с расстановкой нужных акцентов. Что-то работало на внутриукраинский информационный рынок, что-то – на заграничный информационный рынок, на формирование соответствующего образа «Свободы» и через нее оппозиции в целом на Западе, в Израиле, в европейских структурах, Америке. Это одна сторона медали.

О другой – провокационной политтехнологической стороне медали мы можем лишь догадываться, пытаясь отслеживать и анализировать ее.

Я занимался анализом подобных провокационных политтехнологий в межнациональной сфере на выборах 2004 г., и аналогия, которую провел Иосиф Зисельс с тем, что происходит сейчас, на мой взгляд, совершенно оправдана. Я имею в виду аналогию между тем, что было в 2004 г. и тем, что происходит сейчас. Возможно, сейчас власть несколько умнее, и в значительной степени жестче будет держаться за свое место зубами.

Нас тоже не может не беспокоить, что, собственно, происходит в самой «Свободе». Я бы ни в коей мере не хотел, чтобы попытки рационального обследования противодействия политтехнологическому сценарию воспринимались самой «Свободой» и сочувствующими или наоборот несочувствующими наблюдателями, как попытки искусственно улучшить имидж «Свободы». «Свобода», слава Богу, нас об этом не просит, и мы как-то не готовы работать антивластными политтехнологами только в пользу «Свободы». «Свобода» отнюдь не та партия, на имидж которой нам хотелось бы работать, тем более что она дает массу оснований для вполне оправданной и обоснованной критики, в том числе в сфере межнациональных отношений.

Но проблема в том, что на самом деле и о «Свободе» мы знаем критически мало. Это, кстати, реальный показатель состояния украинской политической науки вообще и состояния интеллектуальной среды, в частности. Несмотря на феноменальный успех, которого партия достигла на выборах, «Свобода» совершенно не изучена, она привлекает очень мало внимания политологов, и, на самом деле, история «Свободы» остается недописанной. У нас крайне мало эмпирического материала. Говоря о «Свободе», мы плохо понимаем, о чем говорим, если пытаемся хоть сколько-нибудь критически воспринимать собственные слова.

Я очень благодарен Анне Гриценко за то, что она подготовила доклад с эмпирическими данными, потому что по ним можно проследить, как меняется риторика «Свободы». Прошел год после парламентских выборов. Год назад предполагались разные сценарии: «Свобода» будет эволюционировать в сторону умеренной партии, потому что она пришла в парламент «с улицы» и будет принимать правила игры, или – если активисты «Свободы» и до этого, получив корочки региональных депутатов, тыкали ими в ментов, когда надо было избить кого-нибудь на улице, то теперь с корочками депутатов Верховной Рады у них исчезнет какой бы то ни было страх, и они начнут скатываться в сторону эскалации политического насилия и ксенофобской риторики.

Прошел год. Можно сделать выводы о том, какой из этих сценариев оправдался. На самом деле, нам очень трудно сказать, какой путь партия прошла за этот год. Было бы, на мой взгляд, неправомерно думать о «Свободе» лучше, чем она есть, и попытаться представить ее в более умеренном образе. Но на самом деле, если судить по динамике протестных акций, в которых «Свобода» участвует, сравнимой с динамикой акций до выборов, то процент использования насилия снизился.

А если мы посмотрим на публичную риторику, проведем контент-анализ свободовской прессы, причем я это делал только относительно антисемитизма (теперь хочу отследить другие объекты «языка вражды» в свободовских материалах), то очень четко увидим, что не только градус, но и объем ксенофобского материала уменьшился с того момента, как «Свобода» стала парламентской партией. Наверное, можно осторожно констатировать, что наметилась тенденция в сторону эволюционирования в умеренную партию.

Пока нет достаточных оснований, чтобы уверенно это утверждать. Опять-таки, с одной стороны мы имеем «Свободу», с другой – все что о ней говорится и то, как это будет раздуваться.

На самом деле существуют политтехнологии по провоцированию ксенофобии со стороны «Свободы» в случае ее недостаточно бодрой активности в этом направлении, а также инициирование вместо «Свободы» и от имени «Свободы» таких инцидентов. Самый яркий эпизод, о котором, наверное, все помнят, – это митинг в Черкассах, где молодые люди с эмблемой «Свободы» и надписью «Бей жидов» на футболке пришли на оппозиционный митинг. Единственным «жидом», которого они избили (второго не успели), был один из организаторов митинга, пытавшийся выдворить их оттуда. В этом случае было совершенно понятно, откуда «уши растут», все сделано очень топорно, и приписать провокацию «Свободе» не удалось. Но подобных меньшего масштаба и угрозы инцидентов весной было с десяток. Не с физическим насилием, но каким-то провоцированием или инициированием от имени «Свободы» антисемитских инцидентов.

Тема это действительно опасна, потому что демоны, которые надуваются, имеют тенденцию к материализации. В 2004 г. для того, чтобы по Крещатику прошли молодые люди, вскидывающие правую руку в нацистском приветствии, с нацистской символикой, якобы в поддержку Ющенко, надо было этих молодых людей одеть в форму, заплатить им деньги, и показать по телевизору. Но прошло всего два года, и в 2006 г. уже молодые люди в купленном на собственные деньги камуфляже по собственной инициативе без всяких денег вскидывали эту самую правую руку.14 октября 2006 г. состоялась первая достаточно массовая неонацистская манифестация.

На самом деле эти искусственные политтехнологические монстры, становясь телевизионной картинкой, превращаются в привычную часть информационного пространства и имеют тенденцию к дальнейшему воплощению в реальность. И именно это, на мой взгляд, самое опасное в таких политтехнологиях.

Рамочная схема относительно национальных меньшинств, озвученная Иосифом в начале круглого стола, приводит к сталкиванию лбами, противопоставлению национальных меньшинств интересам значительной части общества, потому что национальные меньшинства начинают ассоциироваться с властью. Эта власть, по социологическим опросам, имеет самый низкий уровень поддержки среди населения. Самый высокий процент населения, по-моему, с 1991 года, полагает, что ситуация в Украине развивается в неправильном направлении. Ненаучным языком, округляя, можно сказать – народ ненавидит власть. И если евреи и другие меньшинства будут ассоциироваться с этой властью, то они неизбежно аккумулируют негатив, который в массовом сознании народ испытывает к власти.

На этом уровне и антисемитизм может вырасти, и не надо будет никакие подметные антисемитские листовки от имени «Свободы» на еврейских учреждениях расклеивать, как это было в марте и в апреле. И это то, что является не научной задачей исследователя, каковым я пытаюсь быть, а общественной информационной задачей, которая, как мне представляется, в перспективе до 2015 года критически важна.

Віталій Нахманович: Мені здається, що я знаходжуся на семінарі-тренінґу, який проводять політтехнологи для активу ВО «Свобода».

Сьогодні «Свобода» сприймається як найбільша права радикальна сила в Україні. Насправді є радикальніші сили, в Європі, ми знаємо, вони вдаються не просто до ксенофобської риторики, а й практикують дії насильницького характеру, «Свобода» цього не робить, але вона нині уособлює собою найбільш праву радикальну силу в Україні.

«Свобода», яка мала підтримку на рівні 1% до президентських виборів 2010 р. включно, менше ніж за два роки збільшила свою підтримку вдесятеро, отримавши на парламентських виборах 10% голосів виборців. І реально ця підтримка не зменшилася.

Проблема полягає не в «Свободі» і не в її діях, в у тому, чому різко зросла підтримка абстрактної право-радикальної сили.

Я хочу запропонувати певну, абсолютно теоретичну модель цієї проблеми.

По-перше, треба розрізняти особистий радикалізм, політичний радикалізм та радикалізацію суспільства.

Будь-яке політичне явище є наслідком певних ідеологічних процесів. І будь-який політичний радикалізм є наслідком певного ідейного фанатизму.

Фанатизм – це надання надмірної ваги одному якомусь аспекту суспільного життя. Ліві фанатики абсолютизують соціальні стосунки, праві – національні. Є релігійні фанатики, які виокремлюють якусь певну частину віровчення і вважають, що саме цей шлях є вірним.

Фанатик вважає, що розв’язання саме цього єдиного питання є запорукою успішного вирішення усіх суспільних проблем.

Фанатики були і будуть завжди, так само як завжди були і будуть, скажімо, злочинці, тобто люди, які порушуватимуть закон – це психологічний феномен. Відтак завжди будуть люди, що вважатимуть за краще радикальну політичну поведінку. Це, що стосується особистого радикалізму.

Звісно, фанатики одного напряму будуть намагатися об’єднатися. Це можуть бути об’єднання громадські, на кшталт футбольних фанатиків, або політичні – партії, терористичні групи тощо. Це також природно, і єдиним завданням влади тут можна вважати недопущення протиправних, насамперед насильницьких, дій з боку таких об’єднань. Все це не проблема, а природний процес.

А проблема постає, коли відбувається радикалізація значної частини суспільства, коли такі відносно невеличкі об’єднання політичних радикалів, по-перше, зростають чисельно, а по-друге, отримують широку підтримку громадськості.

Треба розуміти, що так само, як природною є постійна наявність у суспільстві певної кількості фанатиків і радикалів, неприродною є радикалізація значної його частини. Тому що переважна більшість людей за звичайних умов схильна до поміркованості та компромісів.

Відтак, радикалізація суспільства є ознакою суспільної хвороби, це не суспільна хвороба, а її ознака, так само як підвищена температура є лише ознакою хвороби людини. Підкреслюю – температура не є хворобою сама по собі, вона є ознакою хвороби. Ба більше, температура є ознакою того, що організм намагається самотужки боротися з хворобою. І так само як кваліфікований лікар не збиває температури, а лікує хворобу, так само у суспільному житті треба не боротися з радикалами, а прагнути подолати причини радикалізації суспільства. Це зовсім інші речі.

Менше з тим, боротьба з радикалами є протиплідною, оскільки вона лише підсилює радикалів, а фанатизм і радикалізм живляться боротьбою.

Отже, треба боротися з причинами радикалізації суспільства. Тобто, все просто – якщо має місце ліва радикалізація, треба розв’язувати соціальні питання. Якщо ж права – треба лікувати національні проблеми суспільства.

Сьогодні в Україні очевидними є загрози європейському цивілізаційному самовизначенню держави і збереженню національної української ідентичності. Причинами цього є не правий радикалізм, а свідома політика чинної влади та слабкість опозиції.

Отже, щоб подолати праву радикалізацію суспільства, треба не вивчати ВО «Свобода» і не боротися з ВО «Свобода», а розв’язати два зазначених питання: по-перше, усунути мирним шляхом від влади антиукраїнські політичні сили; по-друге, посилити помірковану опозицію, зокрема шляхом підтримки право-ліберальних політичних сил, що прагнули би поєднати культурний націоналізм та ціннісний консерватизм із демократичним ладом та вільною (а не державно-олігархічною) ринковою економікою. І лише, коли ми розв’яжемо ці два засадничих питання, права радикалізація суспільства зникне сама по собі.