Єдність у розмаїтті

МИ ВІДРОДИМО СПРАВЖНЮ УКРАЇНСЬКУ СИСТЕМУ СПІВЖИТТЯ

Газета «Форум націй» має честь першою з національної преси України поспілкуватися з щойно призначеним урядовим Уповноваженим з етнонаціональної політики паном Геннадієм Друзенком. Конґрес ініціював створення такої посади, його експерти працювали над засадничими документами, тому природнім є наше бажання поговорити з урядовцем, що є представником нового покоління, яке будуватиме європейську Україну.
— Вітаючи вас з цією посадою, зміст якї було нарешті правильно сформульовано, хотіла б запитати про те, як ви концептуально уявляєте суть посади уповноваженого не з прав національних меншин, а саме з етнонаціональної політики, якими бачите перші і подальші кроки у такий складний час?
— Насамперед дякую за вітання зі справедливими нотками співчуття. Наскільки я бачу по першим враженням, це дуже цікава спроба монтувати певні нові підходи в успадкований ще з радянських часів державний механізм, який розрахований на те, що держава всім опікується, все контролює, всім керує. Зрозуміло, що уповноважений зі штатом 2–3 особи помічників – це зовсім інша модель й інша функція.
Для себе я сформулював три підходи – три «к» – координація, комунікація, кооперація. Очевидно, якщо в Україні понад 130 етносів, національних меншин, корінних народів, субетносів, хтось має модерувати дискусію, щоб було чути голос менших за фактом і слабших як кримчаків чи караїмів, бойків, лемків, іноді припиняти відверті провокації з боку «Русского мира». Це функція модерації або координації зусиль.
Очевидно на сьогодні ініціатива має виходити не від держави, у якої клопоту повна голова. Логічно, що основні зусилля держави сконцентровано на питаннях бюджету, ситуації на сході України, необхідності проведення глобальних реформ, без яких в цій пострадянській моделі Україна просто не видужає. Тому я сподіваюся на ініціативу знизу, від самих національних громад, їхніх міжнаціональних об’єднань. Я бачу себе комунікатором, і тут друге «к» – лобістом у найкращому сенсі цього слова перед урядом, перед державою, перед органами влади. Але слід розуміти, що на відміну від омбудсмена, прокурора чи судді, в уповноваженого немає жодних спеціальних процесуальних прав, він може, як компетентна особа, лише дати певні роз’яснення у суді. Тому моя, або будь-кого, хто згодом опиниться на моєму місці, місія – це творення політики, тобто пошук системних рішень, системних розв’язків, для того щоб врешті-решт всі, хто проживає в Україні, відчували її своїм домом, не забуваючи при цьому, що це український дім, і називається він «Україна». Якщо завгодно, це перехід від моделі «готельної», коли ти приїхав, про тебе попіклувалися, нагодували, прибрали, попрали, до моделі навіть не «в’їзду в готову квартиру», а можливості будувати щось таке, що було б максимально комфортно всім, при цьому пам’ятаючи, що там, де більше однієї особи, там має бути присутнім компроміс. Це розумний компроміс, який би не гальмував розвитку держави, оскільки ми живемо не на острові, а в дуже динамічному конкурентному світі.
Є інші задачі в сфері національно-етнічних відносин. Наприклад, вислухати всі зацікавлені сторони, знайти раціональне зерно, подивитися, щоб не було якихось внутрішніх суперечностей, перекласти ідею юридичною мовою – і лобіювати, щоб ці ідеї ставали нормативно-правовими актами.
Етнонаціональна політика не може існувати в двох відокремлених сферах – титульна нація, українська нація й інші етнонаціональні спільноти, для яких Україна є домом. Це було одним із принципових питань дискусії, що тривала в процесі створення цієї посади. Відтак моя функція, і, очевидно, віце-прем’єра з гуманітарних питань, який є представником активної патріотичної партії «Свобода», полягає у тому, щоб шукати цей унікальний баланс інтересів, бо ситуацію ускладнює те, що сама українська нація має безліч успадкованих чи історично обумовлених комплексів, той самий комплекс меншовартості, той самий комплекс нереалізованості. Іноді вони рідко, але переходять у якусь непотрібну аґресію, непотрібний захист. Тому діалог, дискусія, краще пізнання один одного і зрештою порозуміння, що розмаїтість, поліетнічність, поліконфесійність, полікультурність – є, звичайно, плюсом, а не мінусом. Це треба не просто декларувати це на рівні якихось рішень Ради, уряду, а дати відчути на рівні особистого досвіду. Чим більшій кількості громадян України ми дамо таке відчуття, тим буде краще для всіх.
— Які законодавчі ініціативи ви вважаєте наразі найактуальнішими?
— Думаю, що треба почати з початку, оскільки у нас є закон про нацменшини – передовий на початок 90-х рр., але такий, що вимагає доопрацювання нині. Перед тим, як його переглядати, варто було б вийти на концепцію етнонаціональної політики, де були б розставлені стратеґічні пріоритети і бодай закладений термінологічний апарат, який відповідає сучасності. В українській законотворчій традиції існує така традиція ухвалювати концепції законом. Думаю, що це був би гарний початок. Дискусія про концепцію створила б нам майданчик, механізм для комунікацій, тобто це була б дуже жвава тема, яка торкається всіх – як української нації, так і всіх національних меншин, корінних народів, етносів. Ми б на ній могли б відпрацювати процедуру взаємодії, комунікації і пошуку взаємоприйнятних компромісів, не як статичних, а таких, що мають бути спрямовані в майбутнє. За цей короткий час встиг поговорити з представниками національних спільнот, є розуміння, є непоганий проект, який свого часу розробляли експерти, а вніс до парламенту Рефат Чубаров, а згодом Мустафа Джемілєв, і думаю, що цього року було б варто об’єднатись для його вдосконалення, можливо додаткового обговорення і лобіювання, аби він став якоюсь базою для подальших дій.
— Серед трьох важливих «к» ви назвали – комунікацію як важливий чинник нашого життя взагалі і проблем національних меншин зокрема, оскільки інформація про національні меншини або контроверсійна або лубочна. Національні меншини сприймаються на пересічному рівні не як елемент формування єдності у розмаїтті, а джерело проблем. Як ви бачите засоби комунікації не лише з національними меншинами, а й з суспільством також?
— Ну, звичайно, це ЗМІ як інструмент комунікації, бо за всього бажання, якщо б я навіть приходив на роботу о 6-й, а йшов звідти о 12-й, і весь час комунікував в особистому режимі, то це б дало менше, ніж один виступ на телевізії, який дивляться, якщо не мільйони, то сотні тисяч. Хоча особиста комунікація важлива, але з певними інституціолізованими спільнотами.
Я апелював би і апелюватиму до того, що єдність у розмаїтті – це не просто привабливе європейське гасло – це формула, за якою Україна існувала і розвивалася щонайменше з середини XIV сторіччя, особливо тих часів, коли українські землі входили до складу Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, що на той час було зразком толерантності і взаємозбагачення для всієї Європи. Якщо в Західній Європі це був час інквізиції, несприйняття і неприйняття іншості, інакшості, до уніфікації під релігійним гаслом, то у найбільшій на той час східноєвропейській державі чудово уживалися православні українці, юдеї, караїми були особистими охоронцями великого князя, який тривалий час був язичником, польські католики. І все це існувало, можливо, в один з найбільш мирних періодів української історії. Не слід також забувати, що на той час в цій державі існувало три офіційні мови – латина, староукраїнська і ставропольська – при тому, що політично домінували литовці. Це, як ми нині говоримо, мультиетнізм, причому не той, з яким зіткнулася сучасна Європа, коли потрапляєш у Німеччині в іншу частину міста і думаєш, чи ти не у Туреччині.
Візьмемо для прикладу одне з таких символічних для України міст, як Кам’янець-Подільський. В топонімах закарбовано – Руська брама, Польська брама, Вірменський бастіон, Турецький міст, вулиця Татарська, врешті єврейські синагоги, які досі існують. І це дуже гарний символ мейнстриму – української традиції, можливо в силу бездержавності, не спокушатися уніфікуванням і перекроїнням усіх за власними лекалами. Радше ці століття випрацювали те, що й називається нині толерантністю, і розуміння моделей взаємодії між різними національними спільнотами, які не втрачали своєї ідентичності. Тобто це не був плавильний казан. Таке довге коріння, яке заглиблюється століттями в історію, дає шанс, що на рівні генотипу це просто треба відроджувати, про це треба нагадувати. Це знову мусимо культивувати і плекати. Набагато легше щось пробудити в пам’яті, ніж починати з нуля і переконувати активно змінитися. Думаю, що саме європеїзація через цю модель набагато ефективніша, ніж розмови про те, що у нас все було погано, а в Європі добре. Слід говорити про наш чималий внесок особливо в сферу плекання толерантності і вміння жити спільно, залишаючись різними. Тут нам є чим похвалитися і пишатися. Принаймні ми не мали жодного серйозного конфлікту на етнонаціональному ґрунті, поки не почалася відверта агресія «русского мира», який базований на прямо протилежних українським архетипах.
Це дуже штучний конфлікт. Насправді всі українські війни були війнами, коли нашу розмаїтість намагалися причесати під одну гребінку, тобто козацькі війни – реакція на католичення і намагання домініону запровадити польську католицьку ідентичність. Всі визвольні змагання – це реакція на імперське зросійщення. Подивіться на назви наших міст великих і маленьких, я згадував Кам’янець, який й досі на туристичному ринку продають як місто семи культур, Одеси, Києва чи Львова – від топоніміки і до сучасних культур, зрештою у «бандерівському» Львові проходить найбільший джазовий фестиваль, що його фінансує етнічний єврей, який живе у Москві і робить там бізнес, – власник Альфа-банку.
Відповідно, коли штучно не підігрівати національні проблеми, коли не грати на складній ідентичності, то українці можуть проводити майстер-класи як жити разом, залишаючись різними. Українці в широкому сенсі, як політична нація, тобто всі хто вважає Україну своїм домом.
Українці люблять говорити про соборність, але в цьому соборі не те що окремі цеглинки, а цілі блоки не можна уявити без єврейської культури, без вірменської культури, без російської культури, без польської культури, без кримськотатарської культури, без болгарської, румунської, молдавської, угорської культур тощо. Тобто ми не впізнали б України, якщо б вийняти всі ці складові.
— На вашу думку, майданівський синдром сприяє такому об’єднанню?
— Безумовно.
— А чи національна цікавість до України не спонукатиме людей до зацікавлення власними культурами?
— Думаю, так. Ми щойно говорили, що Україна – це не тільки, умовно кажучи, Степан Бандера чи Тарас Шевченко. Україна – це величезні пласти етнічної культури і внеску етнічних спільнот. Щойно ми починаємо відкривати для себе справжню Україну, то знаходимо місце для дуже багатьох, хто був тут, навіть не гостем, прошеним гостем, а й хазяїном. Знову ж наведу приклад Кам’янця – там були три маґістрати – польський, руський, тобто староукраїнський, і вірменський, які співіснували і керували містом впродовж століть. Спробуйте приберіть два з них, то картина вже буде зовсім інша.
На жаль, Крим нині є окупованою територією, а це ще один приклад такого розмаїття культур, від античних часів до сьогодення. Я думаю, цей інтерес буде лише ґенеруватися відродженням чи побудовою української модерної нації, бо головне, що вона заперечуєте, – це «совок», який за своєю ідеологією, світоглядом, філософією був тяжінням до одноманітності і уніфікації. Тільки ми від цього відштовхуємося, то потрапляємо у яскравий, розмаїтий світ, який, очевидно, буде скріпляти не кров, і навіть не земля, а відданість спільному майбутнього проекту. Тут ситуація як на кораблі – або ми всі допливемо, або … тому, хто випливе, буде набагато важче.
Я думаю, що Майдан задав дуже активну модель. По-перше, він вийшов під європейськими гаслами, під європейськими прапорами, що символізують розмаїття. А, по-друге, ми бачили, що він точно не був етнічним, це був протест гідності, це був протест модерності, це був протест антисовка, і там пліч-о-пліч стояли, і не просто стояли, а проливали свою кров представники дуже багатьох національностей, достатньо навіть почитати прізвища. Дуже символічно, що першим, хто загинув на Майдані, був етнічний вірмен, який заповідав нам Шевченкове «Борітеся – поборете!». Я думаю, що містерія Майдану заклала всі підстави сподіватися, що ми відродимо справжню українську систему співжиття, яку століттям пізніше у нас запозичив Євросоюз.

Розмовляла Тетяна Хорунжа
Кирилл ДАНИЛЬЧЕНКО
Мирослав МАРИНОВИЧ
Лиля БУДЖУРОВА
Виталий ПОРТНИКОВ
Вадим ФЕЛЬДМАН
Петро МАРУСЕНКО
Антон САВІДІ
Олена ДОНЕЦЬ