Єдність у розмаїтті

ЗАКЕРЗОННЯ В ІМЛІ ЗАБУТТЯ

Роман КАБАЧІЙ, спеціально для «Форуму націй»

Усна пам’ять про українські етнічні землі у Польщі в свідомості нащадків депортованих 70 років тому лемків, надсянців, холмщаків вмирає. Без цілеспрямованих програм щодо популяризації знань про цей реґіон Україна ризикує «втратити» його вдруге, цього разу остаточно, на ментальному рівні

«Церква в руїні», – таку назву має фотоальбом церков на західних берегах української етнічної території, виданий у Канаді, – книга є пошукованим раритетом. На кількасот світлинах представлені дерев’яні й муровані храми Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Південного Підляшшя, опустілі внаслідок кількох хвиль депортацій та масових переселень, проведених в 1940-х та на початку 1950-х років. Деякі церкви знаходяться в повній самотності – багато сіл буквально не існують, а охоронцями церков є лише могильні хрести поблизьких цвинтарів. У подібному стані знаходяться не тільки пам’ятки матеріальної культури українців на території сучасної Польщі, а й знання нащадків найзахідніших українців про землі предків – їхня пам’ять також перебуває у руїні.
Розділивши міжвоєнну Польщу 1939 року поміж собою, Сталін та Гітлер завбачливо використали пропозицію англійського міністра закордонних справ двадцятилітньої давності, який вперше провів лінію розмежування (тоді між поляками і більшовиками), що пролягала більш-менш там, де нині знаходиться кордон між Польщею та Україною (і Білоруссю). Лінія ця увійшла в історію як лінія Керзона. Її вадою поляки вважали відхід від Польщі таких культурних центрів як Львів, Кременець, Вільно, а українці – відрізання етнічних земель з такими історичними центрами як Холм, Перемишль, Сянок.
Після завершення Другої світової війни, а властиво ще під час зустрічі керівництва СРСР, США та Великої Британії у Ялті, було узгоджено, що Сталін повернеться на лінію Керзона з невеликими відхиленнями (компенсацією Польщі мали бути відібрані у Німеччини Померанія, Сілезія і південь Східної Пруссії). Єдина умова, яка була висунута – щоб поляки з зайнятих Радянським Союзом земель «мали можливість» переїхати до Польщі. А щоб це не виглядало як банальне вигнання, депортацію було замасковано під «добровільний обмін населенням». Українці на захід від Бугу і Сяну стали заручниками того, що Волинь та Галичина мусили залишитися в складі УРСР, і – без поляків.
На цих землях проживали дуже різні українці, якщо можна так висловитися. Територія, з якої їх мали виселити (з легкої руки ОУН її тепер називали Закерзонням), простягалася вузьким пасом уздовж польсько-білоруського, польсько-українського та польсько-словацького кордону. Разом 22 повіти трьох воєводств. У північній групі повітів проживали православні українці, які говорили говірками ближчими до центрально-українських, а в південній групі повітів проживали переважно греко-католики, які говорили ближчими до подільсько-наддністрянського наріччя. Окремо слід сказати про лемків, серед яких обидві конфесії були представлені фактично порівну, а лемківська говірка є певним феноменом, що спонукає окремих мовознавців творити на її основі «русинську мову». Загалом на цих землях до війни проживало до мільйона українців (щодо національної самоідентифікації, то яскраво проукраїнську позицію займали передусім надсянці (політично ближчі до ідеології націоналізму) та холмщаки (сповідували ліві переконання)). На окраїнах цієї окраїни етнічних земель тотожність була більш розмитою – підляшуки нерідко звали себе «тутейшими», а лемки мали сильну етно-реґіональну тотожність. Підляшуків у Польщі визнано українцями і депортовано, а їхніх співбратів на схід від Буга на Берестейщині – білорусами. Такі парадокси.
Тепер коротко про три депортаційні хвилі, які «очистили» Закерзоння від українців. 70 років тому, 9 вересня 1944 року прокомуністичний уряд Польщі, який називався на той час Польський комітет національного визволення, з одного боку, і представники трьох радянських республік – України, Литви й Білорусі підписали в Любліні Умову про добровільний обмін населенням. Сталін поклав саме на республіканське керівництво відповідальність за цю етнічну чистку. Наймасовішим був польсько-український «обмін», він офіційно тривав з жовтня 1944 року по червень 1946 року. З Польщі в Україну вивезено правдами і неправдами 488 тис. українців, розпорошено їх в 17 областях тодішньої УРСР. Саме цю подію в Україні ПОМИЛКОВО називають акцією «Вісла». Натомість справжня акція «Вісла» пронеслася над тими ж землями 1947 року, з квітня по червень, її жертвами стали 152 тис. українців, котрим вдалося не потрапити під виселення в УРСР. Їх розселили на тих землях Польщі, котрі їй дісталися від Німеччини (див. вище). Третя депортація стосувалася 32 тис. західних бойків, які до 1951 року жили в УРСР, але в Кремлі вирішили провести обмін територіями з Польщею, і їхня рідна земля доповнила опустіле Закерзоння, самі ж вони поїхали в вагонах розбудовувати колгоспи Півдня і Сходу України.
Більшість виселених у 1944–1946 роках – попри розпорошеність в степах, змогла мобілізуватися, використати те, що після війни радянська влада не могла фізично контролювати всіх і кожного – перегрупувалася на Захід України. Православні холмщаки та підляшуки та їхні нащадки живуть переважно в Волинській та Рівненській областях, Львові, Києві, Сокальському районі Львівщини. Греко-католики – в областях Галичини. Через необхідність заіснувати на вигнанні, серед нової дійсності переселенці були активнішими за місцевих; серед їхніх дітей набагато більший відсоток людей із вищою освітою. Закерзоння дало Україні не лише автора гімну о. Михайла Вербицького, чи «батька української історії» Михайла Грушевського, а й чимало науковців (приміром, економіст Веніамін Сікора), митців (сестри Байко, Софія Федина, Христина Соловій), журналістів (засновник журналу «Політика і культура» Зиновій Кулик, засновник аґенції УНІАН Михайло Батіг, голова асоціації дослідження Бойківщини Наталка Кляшторна, засновник порталу «Наші гроші» Олекса Шалайський).
Проте не всі нащадки переселенців добре поінформовані про обставини виселення їхніх дідів чи батьків з території Польщі, чому це сталося і як виглядає земля предків. Нерідко в самій родині не хотіли про це розповідати, – через незгасимий біль втрати рідного дому і малої батьківщини, через небажання додавати неґативу до принизливого статусу «переселенець» (особливо не любили лемків, через незрозумілу говірку та внутрішню замкненість колишніх горян). Іноді виходило так, що більше розповідалося уже внукам – коли було подолано певні страхи, особливо в часи незалежної України. Проте й цих знань для цілісного уявлення трагедії Закерзоння явно бракувало – ці знання залишалися переважно на рівні родинних переказів. Серед причин цього явища – невизнання Україною статусу депортованих за закерзонцями, слабке і хаотичне опрацювання історичного матеріалу.
Майже всі нащадки переселенців стверджують, що їхню родину виселили по акції «Вісла». Цю помилку роблять навіть знані журналісти на кшталт Романа Чайки чи екс-головреда журналу «Українська культура» Марії Хрущак. Цей феномен пояснюється передусім тим, що в «обміну населенням» не було такої гучної назви як «Вісла», і щойно з настанням гласності стало більш-менш відомо про депортації з території Польщі, ця назва міцно вкорінилася по обидва боки кордону. Натомість добре принаймні те, що переселенці та їхні нащадки свідомі того, що їх виселили як українців, а власне тому й виселили. Лише одного разу я зустрівся з думкою, висловленою одною волинянкою – мовляв, вона має польське походження, бо її бабцю переселили із Польщі.
Проведене автором цих рядків опитування у соцмережі «Фейсбук» поміж десятьма знайомими нащадками закерзонців (переважно третє покоління) показало – 9 із них точно знає реґіон виселення, назву села (навіть неіснуючого нині). На запитання, якщо була в тому селі церква і під іменем якого святого чи свята вона була, ствердно відповіла лише половина опитаних – це вже глибше коло знань про землю предків, і воно вимагає глибшого зацікавлення та пошуків. Питання щодо того, чим є для сучасних молодих українців ця земля, поділило їх на тих, хто сприймає її лише як батьківщину члена родини (у вузькому сенсі, а власне нічим не різнилося від сприйняття батьківщини багатьма самими закерзонцями в далекі 1940-ві: моя Україна там, де моє село) і тих, хто намагається оцінити втрачене як історико-культурний феномен.
Ось, приміром як оцінює Лемківщину філолог Наталка Костяк (Мартін): «Кожного разу, коли приїжджаю у Бескид, відчуваю неймовірний приплив енергії. Маю таке відчуття, ніби там народилася – серед зелених гір, лісів, потічків. Мабуть спрацьовує генетична пам’ять». Літературний критик Вікторія Поліненко, мама якої виселена з м. Грубешева на Холмщині, так охарактеризувала власні почуття: «…весь спектр емоцій, пов’язаних з цим фактом: жаль, туга, роздратування щодо самої ідеї переселення та її виконавців». Журналістка Оксана Синицька, родина якої депортована з Любачівського повіту, згадує: «Якось моя подруга, рідні якої виїхали в Канаду, вислала енциклопедію української географії. І ми, діти, тоді були в шоці від написаного там. Там наші території аж до Кракова з всіма повітами і населенням. Нам було прикро від цього, адже в Радянському Союзі нам про це не розповідали».
Певний оптимізм навіває той факт, що нащадки переселенців усвідомлюють необхідність поширення знань про той реґіон, причому новаторськими методами. Наталка Костяк переконує: «У радянські часи було заборонено дослідження і висвітлення лемківської тематики, тому в Україні відсутній цілісний наратив Лемківщини. Окрім як через особистий контакт з особами лемківського походження, люди можуть отримати якусь інформацію про Лемківщину тільки під час фестивалів «Лемківська ватра», а також завдяки зусиллям ентузіастів із лемківських товариств. Тому в тих реґіонах, де відсутня лемківська громада, про лемків не знають практично нічого. Останнім часом провідні українські виконавці включають до свого репертуару лемківські народні пісні, і це є дуже доброю промоцією. А загалом українське суспільство ще тільки дозріває до усвідомлення цінності реґіональних традицій і культур. В ідеалі вони мали б промуватися і телебаченням, і друкованими ЗМІ, і через різноманітні освітні та мистецькі проекти». Інші опитані пропонують використовувати ресурс соціальних мереж, створити окремий сайт, «грамотний і цікавий, у сучасному стилі (інформативний, але без плачів)».
Втім, з огляду на існуючий стан знань досить важко уявити, аби цей процес розпочався і привів хоча би – до рівня ностальґійного туризму, на кшталт такого як німецький у Ґданську і Вроцлаві, а польський – у Львові чи Кам’янці-Подільському. Це проблема не лише самих нащадків переселенців, а престижу держави, повноти її історичної пам’яті.

Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ