Єдність у розмаїтті

УЯВНА КСЕНОФОБІЯ, АБО ПАСТКИ ШКАЛИ БОГАРДУСА. ЩО РАХУЮТЬ УКРАЇНСЬКІ СОЦІОЛОГИ?

Віталій НАХМАНОВИЧ

Автор щиро вдячний В. Паніотто, який взяв на себе труд ознайомитися з двома попередніми версіями цієї статті й висловити цілу низку зауважень, які спонукали нас до подальших роздумів і суттєвого вдосконалення тексту. Ми також дякуємо О. Шестаковському, який ознайомив нас з усіма своїми розвідками за означеною темою. 

Слід констатувати: аґресивний сепаратизм такого масштабу українська соціологія не передбачила. Так само, звісно, не передбачили його й українська політологія, і решта суспільних наук. Але наразі йдеться саме про соціологію, яка, крім загальних теорій та міркувань, начебто, володіє надійними інструментами вимірювання реальних настроїв у суспільстві. Звісно, можна посилатися на те, що має місце російська інтервенція, що українській армії протистоїть купка найманців та терористів. Але факт залишається фактом: переважна частина суспільства з обох боків фронту свідомо підтримує ведення бойових дій і вітає, а відтак заохочує фізичне знищення противника. І декларації як законного керівництва Української держави, так і самозваних лідерів самопроголошених «республік», про лояльне ставлення до «обдуреного» населення «з того боку» не можуть затьмарити реального відчуження у суспільстві. При цьому ми спостерігаємо повномасштабне використання того, що зазвичай зветься «мовою ворожнечі» та є першим кроком до дегуманізації цілих категорій людей. Адже «фашиста» чи «ватника» вбивати набагато простіше, а знищення «укропа» чи «колорада» взагалі можна розглядати просто як «корисні сільгоспроботи».

Іншим арґументом може вважатися твердження щодо неетнічного характеру конфлікту в його внутрішньоукраїнському вимірі. Це дає можливість послатися на відсутність досліджень, що вимірювали би рівень іншої ксенофобії, крім саме етнічної. Але таке заперечення, на нашу думку, також є намаганням уникнути визнання проблеми за допомогою термінологічної еквілібристики. Безумовно, розглядати внутрішньоукраїнський вимір протистояння у площині «росіяни проти українців» або «російськомовні проти україномовних» є неадекватним і небезпечним спрощенням, яке саме й намагається накинути світові російський спонсор українського сепаратизму.

Очевидно, що конфлікт має, насамперед, цивілізаційний характер, і боротьба ведеться за те, де пройде кордон між самодостатньою, вільною та демократичною Європою і патерналістською, рабською та авторитарною Євразією. Але це не вся правда, адже розподіл між двома групами українського населення, що обстоюють той або інший напрям подальшого розвитку, проходить, зокрема, і за етномовними ознаками. Звісно, не йдеться про те, що всі, хто спілкується російською мовою, є невиліковні «совки», але маніфестація російської мови як рідної (навіть під час перепису, а не в публічний спосіб) статистично щільно пов’язана з радянсько-імперською цивілізаційно-політичною орієнтацією.

Усвідомлення цього феномена мало б спонукати соціологів більшу увагу приділяти стосункам між окремими частинами «національної більшості», замість того, щоб за звичкою роками вишукувати традиційні примари расизму й антисемітизму. Між іншим, ця проблема сьогодні стала ще нагальнішою. Адже підйом патріотизму на тлі зовнішньої агресії на певний час притлумив внутрішні культурно-цивілізаційні суперечки, але не зняв їх назавжди. Та й прихований потенціал колаборації варто оцінити. Чому ж цього не відбувається? Щоб відповісти на це питання ми маємо оцінити інструменти, якими користуються українські соціологи, практику їх використання і релевантність трактовки отриманих результатів.

Основним інструментом, яким українські соціологи вже понад 20 років вимірюють рівень ксенофобії, є так звана «шкала Богардуса». Хоча вона давно викликає багато сумнівів і застережень у соціологів, українські політики, політологи та громадські діячі прямо ототожнюють дані, отримані за допомогою цієї методики, із рівнем ксенофобії в українському суспільстві. Усе це примушує нас максимально критично розглянути як саму шкалу Богардуса, так і практику її використання. Нагадаємо, що під час опитування, за цією методикою вітчизняні дослідники ставлять такі запитання респондентам стосовно певного переліку етнічних (расових) груп:

 

Чи згодні Ви допустити представників названої національної групи як:

1.           членів Вашої родини?

2.          близьких друзів?

3.          сусідів?

4.          колег по роботі?

5.          жителів України?

6.          відвідувачів України?

7.          Не пускав би в Україну.

 

Насамперед, є проблеми з самим порядком другого, третього та четвертого запитань. Як зазначає В. Середа, сумнівно, що у сьогоднішньому місті сусіди є ближчими за колег по роботі, тоді як у селі сусіди можуть сприйматися на рівні рідних. Якщо визнати справедливість цього спостереження, треба застосовувати два різновиди шкали Богардуса для різних типів поселень.

Але набагато ґрунтовніша проблема, на нашу думку, полягає в іншому, а саме у правомірності тлумачення негативних відповідей на ті чи інші запитання, як показника саме ксенофобії.

Почнемо з першого. Готовність допустити представника іншої національності до власної родини пов’язана взагалі зі ставленням до родини як соціального інституту. Сучасний ліберальний підхід, що розглядає родину як вільний союз двох рівних і незалежних особистостей, причому будь-якої статі, є лише одним із можливих і не факт, що найкращим. На нашу думку, традиційний підхід, що розглядає родину як складний інститут з багатьма членами, певними усталеними відносинами і так само сталим розподілом функцій між ними, є, щонайменше, не гіршою альтернативою. Очевидно, що переважна більшість реальних родин в Україні знаходиться у проміжному стані між двома окресленими вище. У будь-якому випадку вдала сім’я, чи то найсучасніша, чи то найтрадиційніша, буде щасливою та довговічною, лише якщо усі її члени дотримуватимуться однакових поглядів на цей інститут та матимуть спільні культурні (або, навіть, цивілізаційні) ознаки, як-от: мову, соціальне походження, релігійні та політичні переконання, побутові традиції тощо. Отже, відповідь на перше запитання, вважаємо, в основному пов’язана з оцінкою респондентом середньостатистичного представника того чи іншого етносу (раси) як носія зазначеного комплексу ознак.

Звісно, у сьогоднішньому постмодерному суспільстві поняття колективної традиції є, швидше, уявним, а етнічні спільноти зберігають певну гомогенність лише за умов компактного сільського проживання. Тому спроба оцінки представника іншого етносу як «середнього» сама по собі вже може вважатися за форму упередження. Але навіть таке упередження зовсім не обов’язково слід пов’язувати із ксенофобію, адже воно може носити і позитивний характер, тож, навпаки, ставати підґрунтям для ксенофілії.

Зрозуміло, далеко не всі взагалі ототожнюють наявність або відсутність зазначеного вище комплексу індивідуальних ознак із приналежністю до певного народу. Для когось важливішими є релігійні або суспільно-політичні переконання тощо. Але з цього можна зробити лише той висновок, що аналоґічні соціологічні виміри слід проводити не лише щодо етнічних груп.

Значно більшою мірою можна пов’язати із ксенофобією відповіді на друге–четверте запитання. Хоча і тут слід зважати на той факт, що близьке спілкування з людиною як з товаришем чи колегою по роботі потребує певної культурної сумісності. Що ж стосується сусідів, то навіть якщо з ними не спілкуватися, бажано не отримувати через них неґативних емоцій, пов’язаних, наприклад, з манерою поводження або публічним відправленням релігійних вправ.

П’яте запитання – про готовність допустити представників певного народу як мешканців України – теж не піддається однозначному тлумаченню. Очевидно, що теоретичний мультикультуралізм, покладений в основу національної політики значної частини західних держав, не так вже і просто перевести у переконання пересічних громадян, у тому числі й тих самих держав. Що ж стосується наших співвітчизників, то неґативний досвід позірного інтернаціоналізму, що на практиці виливався у насильницьку русифікацію та денаціоналізацію, безумовно, спричинився до дуже трепетного ставлення до відродження та захисту власної культури та культурного простору. З іншого боку, «радянська» частина наших співгромадян так само відчайдушно прагне зберегти звичний російсько-радянський цивілізаційний простір, якому загрожують різноманітні «націоналісти» зсередини та представники західного світу ззовні. Відтак, готовність допустити той чи інший народ жити в Україні, на нашу думку, значною мірою пов’язана з оцінкою загрози з його боку культурному простору респондента вже не як особистості, а як члена певної цивілізаційної спільноти.

Звісно, авторові можна вказати на те, що його тези збігаються з політичною арґументацією європейських та вітчизняних крайніх націоналістів. Але, на наше переконання, слід розрізняти об’єктивну наявність культурної, ба навіть цивілізаційної, несумісності та радикальні засоби розв’язання цієї суспільної проблеми.

Покажчиком чистої суспільної ксенофобії (або, навпаки, її відсутності) можна вважати відповіді на шосте та, особливо, сьоме запитання. Нічим іншим, напевно, не можна пояснити бажання заборонити представникам інших народів навіть в’їжджати до України. Безумовно, воно пов’язано із уявленням про їх надмірну небезпеку для країни, але ксенофобія саме і є неґативним ставленням, що базується на хибних уявленнях чи переконаннях.

Отже, ми можемо дійти висновку, що різні варіанти відповіді на запитання за шкалою Богардуса можуть надати нам складну картину саме етно-расової дистанції, що включає в себе загальні рівні відкритості та традиціоналізму, особистий та суспільний виміри етнічного (расового) упередження та ксенофобії, уявлення про сумісність сімейних традицій і культур власного та інших народів (рас).

Проблема полягає у тому, як коректно обраховувати та тлумачити отримані результати. Є. Головаха та Н. Паніна запровадили кумулятивну шкалу, яку досьогодні використовують й інші українські дослідники. За неї готовність допустити представника певної національності як члена власної родини отримує 1 бал, небажання навіть допускати в Україну – 7 балів, решта відповідей отримує відповідні бали у цьому проміжку. За цією шкалою вони вираховують індекс національної дистанційованості для кожної окремої національності та інтегральний індекс стосовно певного їх переліку.

 

Інтерпретація числового значення інтеґрального індексу дослідниками така:

– (інтер)національна ідентичність – менше 2,5 балів;

– відкритість (толерантність) – 2,5–4 бали;

– національна відокремленість – 4–5 балів;

– національна ізольованість – 5–6 балів;

– ксенофобія – понад 6 балів.

 

Викликає сумнів сама методологічна правомірність вираховування таких індексів. Адже ми, по суті, маємо справу з двома групами питань. Перші чотири стосуються особистого простору людини, останні три – простору суспільного. Чи вони прямо пов’язані у свідомості? Чи приязне ставлення до певного народу (а відтак щира готовність бачити його серед мешканців власної країни) обов’язково має наслідком таку ж готовність входити у близькі стосунки з окремими його представниками? І навпаки, адже, як кажуть, «кожен антисеміт має свого улюбленого єврея»…

На жаль, ми не маємо змоги окремо аналізувати відповіді на кожне запитання або хоча б на кожну групу. Адже методологія проведення опитування та індексації відповідей передбачає принцип «матрьошки», коли загальна сума дорівнює 100%, а позитивна відповідь на перше запитання автоматично вважається такою ж на всі решту по шосте та негативною на сьоме (і так далі). Між іншим, те, що усі варіанти пропонуються в одному блоці, а не у двох окремих, може впливати на респондента, який підсвідомо також починає розглядати їх як однопланові.

Тому коректним було б застосовувати дві паралельні шкали для вимірювання особистої та суспільної дистанції. Але для того, щоб зробити це коректно, слід спочатку змінити філософію дослідження, а відтак тлумачення та індексацію різних варіантів відповідей.

У концептуальній статті, присвяченій використанню шкали Богардуса, Є. Головаха та Н. Паніна зазначають, що «в ідеалі, коли жодну національність не відсовують на більш віддалену дистанцію, ніж “свою”, йдеться про насправді толерантну національну ідентичність, що виключає будь-яке протиставлення “своїх” та “чужих”». І хоча дослідники визнають, що «такого штибу “всебічну толерантність” слід розглядати як ліберальний ідеал, далекий від сучасних соціальних реалій», на їх думку, «наближення до такого ідеалу в міжетнічних стосунках є реальною альтернативою тому, що ми переважно спостерігаємо у сучасному світі: або фундаменталістські ідентичності, що обумовлюють тотальну нетерпимість, або “етика мандрівника” постмодерного світу, що стимулює поверхову толерантність, поблажливе та значною мірою зневажливе ставлення до всього, що пов’язано зі сталими національними ідентичностями».

Наше заперечення полягає в тому, що ми не вважаємо «ліберальний ідеал» реальною альтернативою зазначеним небезпекам. Людина, яка не поділяє «своїх» та «чужих», демонструє, насправді, не толерантність, а індиферентність до національної ідентичності як такої. Відтак, окреслений «ідеал» є не альтернативою, а передостаннім кроком на шляху до тієї самої постмодерної «етики мандрівника». Проблема сучасного світу останні сто років, на нашу думку, полягає саме у прагненні до «ідеалів», що, насправді, стають доведеною до цілком логічного абсурду абсолютизацією етно-расових, соціально-класових або релігійних суперечностей, чи то, навпаки, їх повного заперечення в ім’я прав окремої людини. Альтернативою може вважатися лише побудова суспільств та світу в цілому, в якому групові особливості зберігаються, але, з одного боку, не накидаються кожній окремій людині, а з іншого, взаємодоповнюють, а не поборюють одне одного. Це означає, зокрема, що як людина, так і етнічна група, мають повне право на збереження та охорону окремого культурного простору в межах власної родини, громади та держави.

Такий погляд на «ідеал» міжетнічних стосунків логічно тягне за собою інший підхід до побудови шкал національної дистанції, їх індексації та інтерпретації. На нашу думку, вони можуть мати такий вигляд:

 

Шкала особистої національної дистанції

Я готовий допустити представників названої національної групи як:

Варіант відповіді

Бали

Інтерпретація

1

членів моєї родини, що живуть зі мною під одним дахом

–2

Національна

індиферентність

2

близьких друзів, що часто відвідують мій дім

–1

Національна

відкритість

3

сусідів або колег по роботі, з якими я часто спілкуюся

0

Національна

толерантність

4

мешканців мого міста/села, з якими я час від часу стикаюся

+1

Національна

ізольованість

5

не бажав би, щоб вони жили у моєму місті/селі

+2

Ксенофобія

 

 

Шкала суспільної національної дистанції

Я вважаю, що представники названої національної групи:

Варіант відповіді

Бали

Інтерпретація

1

можуть бути мешканцями України, культура та традиція яких має такі самі права, як українська

–2

Національна

індиферентність

2

можуть бути мешканцями України, культура та традиція яких має менші права, ніж українська

–1

Національна

відкритість

3

можуть вільно відвідувати Україну

0

Національна

толерантність

4

не можуть допускатися в Україну

+1

Національна

ізольованість

5

не мають права на існування

+2

Ксенофобія

 

Крім розведення особистої та суспільної складової, такий підхід до побудови шкал дає, на нашу думку, ще дві переваги. По-перше, «нормальним» стає середнє, а не крайнє значення шкали, що є принциповим з погляду побудови моделі «ідеального» суспільства. По-друге, зникає спокуса інтерпретувати отриманий числовий показник як індекс саме і винятково «ксенофобії», а відтак знижується небезпека спекулятивного використання результатів у суспільній дискусії.

Наступна проблема полягає у коректності вирахування інтегрального «індексу ксенофобії» (або «індексу національного дистанціювання»). Подивимось на фіксовані списки народів, щодо яких він розраховується:

 

 

Інститут соціології

 

КМІС

 

 

1.

Україномовні

українці

 

 

2.

Російськомовні українці

 

 

3.

Росіяни

1.

Білоруси

4.

Білоруси

2.

Грузини

 

 

3.

Євреї

5.

Євреї

4.

Кримські татари

 

 

5.

Німці

6.

Німці

6.

Поляки

7.

Поляки

7.

Румуни

8.

Румуни

8.

Угорці

 

 

9.

Цигани

9.

Цигани

10.

Американці

10.

Американці

 

 

11.

Канадці

 

 

12.

Французи

 

 

13.

Негри

 

 

Що стосується, наприклад, КМІС, то він при складанні списку виходив з двох принципів: відсотка у складі населення України та рівномірного покриття шкали Богардуса, тобто до списку було включено народи, ставлення до яких є очікувано неґативним, позитивним і нейтральним. Очевидно, що останній критерій є сумнівним, адже від самого початку штучно збалансовує (тобто, фактично, викривлює) отримувану картину. Але і з дотриманням першої, формально-кількісної ознаки є багато питань.

Розглянемо фіксовані списки народів по групах. До першої входять україно- та російськомовні українці та росіяни. Зрозуміло, що саме вони складають абсолютну більшість населення України й гармонічні стосунки між ними у першу чергу визначають загальну згоду у суспільстві. Але проблема полягає в тому, що вони так само складають абсолютну більшість респондентів. Тому при аналізі ми стикаємося з ефектом «ставлення до самого себе», що очевидно викривляє результати у кращий бік. Інститут соціології уникає цієї проблеми, взагалі виключивши росіян та українців з аналізу, але через це отримує зворотне, негативне викривлення. Отже, коректним було б враховувати національну та мовну самоідентифікацію кожного респондента і виключати відповідний народ (етномовну групу) при підрахунках.

Друга група – це національні меншини України. У списку Інституту соціології їх дев’ять, у списку КМІС – шість. Щоб оцінити коректність їх відбору, порівняємо їх з даними останнього перепису населення 2001 р. Згідно з ним 16 національних меншин мали чисельність понад 30 тис. осіб (наступні – корейці – вже менше 13 тис.), з них чотири – понад 200 тис. (білоруси, молдовани, кримські татари та болгари), чотири – понад 100 тис. (угорці, румуни, поляки та євреї), решта вісім – до 100 тис. осіб (вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці, гагаузи).

Ми бачимо, що народи до обох списків вибрано досить довільно. З чотирьох найбільших національних меншин до списку Інституту соціології потрапило дві (білоруси та кримські татари), до списку КМІС – взагалі лише одна (білоруси). Усі чотири наступні за чисельністю опинилися у списку Інституту соціології, а три з них (крім угорців) – у списку КМІС. Далі, жодна з меншин, чисельність яких знаходилася у межах між 50 та 100 тис. осіб, не потрапила до обох списків. Натомість з п’яти найменших за чисельністю три опинилися у списку Інституту соціології (цигани, грузини та німці) та дві – у списку КМІС (цигани та німці).

Спробуємо розглянути цей перелік з іншого боку. Як відомо, за характером розселення національні меншини поділяються на дисперсні та реґіональні. З наведеного списку реґіональними є сім меншин (молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, греки та гагаузи). З них до списку Інституту соціології потрапили три (кримські татари, угорці та румуни), до списку КМІС – лише одна (румуни).

Включення до переліку тих чи інших реґіональних меншин у будь-якому випадку впливає на результат, адже стосунки з ними більш значущі для населення саме відповідних реґіонів. З іншого боку, ставлення до кримських татар можна вважати знаковим з огляду на загальні проблеми Криму та постійну присутність у медіапросторі теми відновлення прав цього народу. Щодо решти меншин ми не можемо навести беззаперечних арґументів на користь вибору одних із них за рахунок інших.

Так само з числа дев’яти найбільших дисперсних меншин (білоруси, поляки, євреї, вірмени, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці) до списку Інституту соціології потрапили шість (білоруси, поляки, євреї, цигани, грузини, німці), до списку КМІС – п’ять (білоруси, поляки, євреї, цигани та німці).

Перші три є найбільшими серед них, тому їх вибір цілком вмотивований. Очевидною є зацікавленість дослідників ставленням до циган як спільноти, щодо якої існує стале упередження, хоча, очевидно, що воно ж і спотворює середній індекс у гірший бік. Але вибір грузин замість чисельніших вірмен, відсутність в обох списках тюркських мусульманських спільнот татар і азербайджанців, натомість поява в них німців – залишаються незрозумілими.

Останнє питання стосується народів, що не є мешканцями України. У списку Інституту соціології один такий (американці), у списку КМІС – цілих чотири (американці, канадці, французи та негри) – тобто майже третина від загальної чисельності. Вже одного цього було б достатньо, щоб отримати різні результати щодо середнього індексу. Але існує ще інша проблема, пов’язана із тим, що включення цих народів до списків значною мірою спотворює саму логіку опитування.

По-перше, насправді, йдеться не про етнічні спільноти, а про представників іншої раси та громадян певних країн. А відтак, якою мірою поява останніх у списку призводить до сприйняття респондентами, скажімо, поляків чи грузин не як мешканців України певної національності, а як громадян Польщі чи Грузії? По-друге, ситуація, за якої американець чи француз може стати членом родини респондента, його близьким товаришем, сусідом та колегою, чи, навіть, мешканцем України, є, зрозуміло, абсолютно теоретичною. Отже, чи не залежать і відповіді на ці питання не так від ставлення до представників зазначених націй, як від оцінки вірогідності такої ситуації? По-третє, ставлення до них взагалі, на нашу думку, меншою мірою пов’язано із рівнем ксенофобії в українському суспільстві, ніж відбиває ставлення респондентів до відповідних країн як таких.

Щоправда, як зазначає В. Паніотто, кореляція між значеннями інтеґрального індексу є дуже високою за різних модифікацій списку. Але очевидно, що абсолютне значення цього індексу може досить суттєво змінюватися за різних списків етнонаціональних груп, стосовно яких він виводиться. І хоч би як у фахових коментарях соціологи не наполягали на відносному значенні інтеґрального індексу, українські політики та громадські діячі саме його сприймають як безумовний показник рівня ксенофобії в суспільстві.

Одним із варіантів розв’язання цієї проблеми могла би взагалі стати відмова від розрахунку єдиного інтегрального індексу національної дистанції як такого. Натомість коректно було б розраховувати лише окремі індекси по східнослов’янських народах (україно- та російськомовні українці, росіяни і білоруси), найбільших компактних і дисперсних меншинах (бажано, окремо), мігрантах з далекого зарубіжжя та, нарешті, іноземцях.

Проте коректність складання фіксованого списку народів є лише однією з проблем. Наступна полягає в тому, що інтеґральний індекс сьогодні розраховується саме як середній, тобто питома вага неґативного (чи позитивного) ставлення до кожної групи є рівною. Але тоді постає питання: що ми взагалі вимірюємо – рівень реальної небезпеки та актуальні тенденції міжнаціональних стосунків чи ступінь наближення до якогось уявного ідеалу? Сьогодні виходить так, що саме останнє.

Щоб виправити цю похибку, слід зважити дані щодо кожної окремої етнонаціональної групи відповідно до її реального місця у суспільстві. Очевидно, що вороже ставлення до українців (байдуже, російсько- чи україномовних) несе в собі набагато більшу небезпеку, ніж небажання впускати до України німців чи канадців. Але тут ми маємо враховувати об’єктивний та суб’єктивний чинники. Справа в тому, що суб’єктивна оцінка респондентом місця певної етнонаціональної групи в суспільстві може не збігатися з реальними даними, отриманими, наприклад, за переписом населення. Це наочно продемонстрували результати опитування, проведеного у низці європейських країн стосовно оцінки відсотка мусульман серед населення. Виявилося, що, наприклад, у Франції мусульманське населення становить 8%, в той час як, на думку французів, їх 31%.

Отже, слід було б ставити респондентам додаткове запитання щодо їхньої оцінки питомої ваги відповідної етнонаціональної групи в суспільстві. Тоді можна було б отримати по два інтеґральні індекси. Один, побудований на оцінках респондентів, дав би змогу зробити висновки щодо рівня ксенофобії в суспільстві. Інший, побудований з урахуванням офіційних даних (переписи тощо), допоміг би оцінити небезпеку реальних конфліктів на етнонаціональному ґрунті.

Усе викладене підтверджує необхідність невідкладно розпочати широку фахову дискусію з окреслених питань. Її наслідком мають стати кардинальна переоцінка результатів, отриманих в результаті багаторічних опитувань за шкалою Богардуса, повний перегляд самої методології та запровадження інших інструментів для виміру рівня ксенофобії в суспільстві.

Повну версію статті буде опубліковано в Наукових записках Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.