Єдність у розмаїтті

За любов до України не дають ґрантів

Галина ПАҐУТЯК

22 травня для мого покоління означало, що в цей день не можна наближатися до пам’ятників Шевченку, не класти квіти, не їхати до Канева, не збиратись у гуртожитку, не згадувати взагалі Шевченка.

Арешти 70-х зробили наступне покоління літераторів схильними до герметизму, езопівської мови, що врешті у багатьох виродилося в цинізм і блазнювання, боротьбу з шароварництвом і намаганням покинути ці гіркі землі ідеологічного рабства. Або в алкоголізм і божевілля. Аби тільки не повторити смутний шлях Тараса Шевченка чи Василя Стуса. Ми мріяли, що можна заявити про себе в Європі, а відтак повернутися на Україну. Не так, як Шевченко – в труні, а з тріумфом, гідно. А натомість увійшли в тривалу стадію культурної шизофренії, коли людина не знає, як їй любити Україну, бо жодна любов не є гідною.

У 90-х роках інтелектуалам крутило в носі від «Гайдамаків» і «Катерини», Франка називали графоманом, Лесю Українку намагалися приткнути до космополітів, а Нечуй-Левицький взагалі вважався втіленням хуторянського зла. І взагалі, якщо у нас тепер є українська держава, то хай вона захищає традицію і мову, а ми пішли в Європу зі своїми рукописами. За цим стояв не егоїзм, а потреба звільнитися від принизливого почуття меншовартості, проклятої карми української літератури і української мови, а часом банальне бажання вижити.

Цю ситуацію добре описала моя знайома, яку в Америці запросили пожити у них приятелі, яких вона не раз приймала у себе в Україні. Вранці вони ставили перед нею на кухні самотню канапку і чай, а самі, усією сім’єю, йшли споживати добротний сніданок нагору. Ліпше їсти черствий хліб у себе вдома, ніж булку з маслом у гостях, де треба справити гарне враження на господарів, може, залишать переночувати у себе. Ти мусиш підтримувати розмову максимально політкоректно, показати себе феміністкою, лібералом, а дискусії просимо вести у себе вдома, ми навіть дамо тобі на це гроші. Так, у нас демократія і свобода слова, але це не те, що ви думаєте.

Розчарування – велике. Наші міністри може й знають англійську мову і обходяться без перекладача, але такі самі корупціонери як і їхні попередники. І люблять не Україну, а свої гроші. Любов пізнається по ділах наших.

Що означає нині любити Україну? Після розчарувань, у стані війни, в злиднях і неправді? Це дивитися на вишиту сорочку і бачити не сорочку, а закривавлений бинт на ранах своєї душі. Це означає бути у небезпеці, бо влада боїться патріотизму як вогню, і з одного боку душить аґентурою кремлівського ФСБ, а з іншого проповідями недоречної толерантності та політкоректності, щоб не втратити позик.

Любити Україну – це означає бути чужим у себе вдома, загрузнувши по коліна у землі, або повертатись з поля бою у труні до рідного села, звідки ніхто не пішов крім тебе, всі відкупилися, повтікали до Росії, а тепер плачуть, ставши навколішки край дороги. Бути готовим до того, що після перемоги з тебе насміхатимуться й казатимуть: я тебе туди не посилав. Але ти простиш їм, бо любиш Україну і такою – убогою.

Це бути готовим до того, що тебе уб’ють після війни, щоб ти не повернув зброю проти влади визискувачів і корупціонерів. Любити Україну – це означає не займати жодного місця у книжкових рейтинґах чи хіт-парадах, не мати доступу до кращих виставкових залів, не їздити у складі офіційних делегацій, бути невідомим у себе на Батьківщині. І померти на самоті у злиднях.

За любов до України не дають ґрантів. За все, що завгодно дають, тільки не за любов до України, до правди, до справедливості. Тарас Шевченко збирався на навчання до Італії, але, поїхавши в Україну, зрозумів, що мусить щось для неї зробити уже, а не потім, а не колись. Його любов до України така велика, що її вистачає на всіх нас: мертвих, живих і ненароджених.

pahutyak.com
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ