Єдність у розмаїтті

НАДАМО ЇМ СЛОВО!

УЛЯНА УСТІНОВА

8 травня у Києві відкрилася виставка «Моє місце». На 18 стендах розміщено розповіді про долі людей, кожна з яких непроста і дуже особиста.

Виставка «Моє місце» підготовлена співробітниками Конґресу національних громад України та громадською організацією Київський освітній центр «Простір толерантності» за підтримки Посольства Нідерландів, програми МАТРА, в рамках проекту «Зустріч на новому місці: можливості та мережа для молодих внутрішньо переміщених осіб».

Після київської презентації виставка мандруватиме містами України, зокрема, вже побувала в Миколаєві, згодом експонуватиметься у Хмельницьку, Львові, Херсоні.

Пропонуємо читачам статтю Уляни Устінової – співорганізаторки (разом із Кірою Крейдерман) виставки.

 

Як ми це розуміємо? Моє місце – це місце мого народження, проживання чи становлення? Моє місце – зона комфорту, точка тяжіння чи образ життя? Моє місце – це про ідентичність, залучення в історичну подію, передачу історичної пам’яті, чи про географію? Яке воно – моє місце в житті близьких мені людей, професійному колі, в громадських процесах?

Представлені на виставці історії - це історії людей, яких юридична практика і статистика визначають як внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Однак, це історії реальних людей про дружбу та підтримку, історії про сім’ї і дітей, історії про розуміння своєї ролі, ролі держави і суспільства, історії про страхи і надії, історії про втрати і нові можливості, історії про людяність, історії, в яких кожен з наших співрозмовників визначає «своє» місце.

Згідно з «Керівними принципами УВКБ ООН з питання про переміщення осіб усередині країни», особи, переміщені всередині країни, визначаються як люди або групи людей, які були змушені рятуватися втечею або покинути свої домівки або місця проживання, через або для того, щоб уникнути наслідків збройного конфлікту, ситуації загального насильства, порушень прав людини або стихійних лих, техногенних катастроф, і які не перетнули міжнародно-визнаний державний кордон країни».

За даними Міністерства соціальної політики України на 3 квітня 2015 р., кількість переселенців в Україні сягнула 1 198 000 людей. Серед вимушених переселенців зі східних територій 12,6% – діти, 4,2% – люди з обмеженими можливостями, 60,4% – пенсіонери. За відомостями Державної служби України з надзвичайних ситуацій, чисельність ВПО з Криму досягає 20 000. У зв’язку з тим, що частина ВПО не визнають себе такими й відмовляються від реєстрації, процес централізованої системи реєстрації досі не завершений, а частина ВПО повертаються у звільнені населені пункти або прифронтову зону через відсутність житла, реальне число осіб, переміщених всередині країни, залишається невідомим і може бути більшим.

Співавторка виставки Кіра Крейдерман в інтерв’ю «Громадськму простору» так сформулювала концепцію проекту: «Проблема вимушеного переселення або замовчується, або набирає неґативного забарвлення. Є також проблеми на рівні волонтерських ініціатив, що їм допомагають. Ми прагнули показати можливості людей, що вимушені були переїхати, їхню ресурсність, бажання йти обраним шляхом. Одночасно тут є й історії трьох волонтерів, які не є переселенцями, але обрали для себе таку місію. Їхні історії свідчать про бажання жити, бажання облаштовуватися, шукати нове «своє місце» і допомагати іншому.

Існує дуже багато стереотипів щодо соціального утриманства переселенців. Ці упередження накладаються на конкретних людей, а відтак ускладнюють процес інтеґрації».

Ідея виставки народилася в колективі тих, хто працював у таборі «Будуємо мости, а не стіни». У проекті взяли участь 80 підлітків, серед яких більшість – вимушені переселенці з Луганської та Донецької областей, Криму, а також ровесники з інших реґіонів країни. Це був інтенсивний курс, спрямований на побудову діалогу та примирення, пошук власних внутрішніх ресурсів. Стало зрозуміло, що не просто варто, а й вкрай необхідно розповісти історії переселенців, те, за чим сумують ці люди, в чому знаходять натхнення, що нового відкривають.

Кіра Крейдерман та Анна Ленчовська запросили мене як співавторку та Дану Верстак як дизайнерку і невичерпне джерело ідей. Сприяли нам ще дуже багато людей і організацій.

Хто став героями виставки? Для нас було важливо не створювати образ «типового переселенця», а навпаки, показати, які вони різні. Вісімнадцять особистих історій, з котрими знайомляться глядачі виставки «Моє місце» – це історії різних людей, котрі змушені були покинути свої домівки в анексованому Криму і у зоні воєнних дій у Луганській та Донецькій областях й перебратися в Київ, Хмельницький, Луцьк, Миколаїв, Сівєродонецьк. Це історії людей, які організовували волонтерські та громадські ініціативи впродовж усіх чотирьох хвиль переселення. Це історії представників  кримськотатарського народу, котрим заборонено в’їзд на п’ять років на територію Криму.

Із великих за обсягом відеоінтерв’ю, які дехто з учасників давав уперше в житті, на стендах опубліковано лише окремі цитати. Це було непросто, адже з тексту у 20 сторінок треба було залишити 9–10 цитат. Часом ми довго не могли прийняти рішення щодо оптимального скорочення. Тоді Кіра з посмішкою казала: «Ти готова за цю цитату битися?» І, часом, я була готова. Багато важливого на стенди не потрапило, а відтак ми плануємо опублікувати повні історії.

Офіційне відкриття виставки відбулося в Києві, далі був Миколаїв. У Миколаєві ми організували навчання гідів-фасилітаторів. Ними стали молоді вчителі історії миколаївських шкіл. Частина з них відверто зізнавалася у своїх страхах щодо інтерактивного проведення екскурсії по виставці, як незвичної для них форми роботи з матеріалом. Один із учасників сказав: «Коли ми сюди потрапили, спрацював тумблер «чого від нас хочуть?», адже ми – вчителі – зазвичай боїмося зробити щось не так у новій формі навчання. Що ми будемо говорити?». На це координатор виставки у Миколаєві Дмитро Десятов влучно відповів: «Думайте про те, як надати їм слово».

Саме ця формула – «надати їм слово» – відображає одну з цілей проекту. Надати слово різним людям – і героям виставки, і відвідувачам – почути найменші особисті подробиці того, що довелося пережити їм, стимулювати процес порозуміння.

Важливо також, що виставка сприяє розумінню того, що «держава – це я», усвідомленню, як багато може зробити одна людина для того, хто поруч, і для загального взаєморозуміння громадян країни.

 

Виставка складається з історій конкретних людей. Почну з Олега Смірнова, бесіда з яким була захоплюючою і сумною водночас.

— Що ви можете розповісти про своє життя в Криму, чим займалися до переїзду?

— Дуже багато пов’язано з роботою і сім’єю. Намагався працювати там, де мені було цікаво. У мене існувала своя організація, своє коло співробітників. У викристалізованому колективі працювало чимало друзів, багато хто з них також покинули Крим і намагаються знайти своє місце в нових обставинах.

Останні 15 років ми займалися проектами міжкультурної комунікації, попередження конфліктів, міжкультурною освітою. Склався стабільний авторський колектив, напрацюванням якого став інтеґрований курс для навчальних закладів Криму, що був рекомендований 2013 р. рішенням Верховної Ради АР Крим для всіх навчальних закладів – від дошкільних до вузів. Нині ми продовжуємо працювати у цьому ж напрямі для інших реґіонів України. Роботу почали ще до переїзду. У листопаді ми збирали вчителів і методистів навчальних закладів семи реґіонів України і побачили, що люди позитивно сприймають наші рекомендації і готові далі рухатися разом.

— Отже, всі ваші колеги переїхали зараз у Київ і коло спілкування не змінилося?

— Колеги, з якими співпрацювали, першими приїхали сюди, і ми продовжуємо спільну роботу. Певна частина колективу, люди, які надавали бухгалтерські послуги чи офіс-менеджери, залишилася вдома і нині безробітні. Але ми підтримуємо зв’язки. Ядро колективу у Києві – всі знайшли своє місце і багато працюють. Проте маємо проблеми з особистим спілкуванням: складно зібратися разом – допоки не маємо офісу.

— Чи можете Ви розповісти, як жив Крим до анексії?

— Крим був реґіоном, за який точилася боротьба всі роки української незалежності. У 1995–96 рр. коло проблем для влади зросло внаслідок повернення кримських татар з депортації і намагання проросійських сил протистояти цьому процесу.

Думаю, що український уряд багато зробив в середині 90-х рр. Тоді був період, коли відчувалося, що Крим може бути частиною України. Хоча й на той час, коли говорили про українізацію Криму, ми безуспішно шукали вітальну листівку українською мовою для знайомих з Канади. Ми дуже відчували це в освітньому середовищі. Це сфера, на яку політики найбільше впливають, аби сформувати покоління, яке підтримуватиме їхні ідеологічні засади. Протистояння тривало на рівні навчальних закладів. Наша програма (за підтримки фонду «Відродження»), що мала назву «Інтеґрація в українське суспільство кримських татар, вірмен, болгар, німців, які зазнали депортації», основну увагу концентрувала на освітньому компоненті. Коштом Інституту відкритого суспільства, який підтримується Дж. Соросом, ми намагалися підтримати розвиток кримськотатарської освіти, видавали перші навчальні посібники.

Пам’ятаю, як вороже це сприймалося місцевою владою. Закордонне фінансування, допомога депортованим кримським татарам викликали підозру. Пам’ятаю, мене запитували: «Як ти можеш з прізвищем Смірнов допомагати кримським татарам?». Натомість, у березні минулого року на кафедрі мені сказали: «Чому ти хвилюєшся? У тебе ж прізвище Смірнов. Ти з Маріуполя, тому «свій». Отакий рівень сприйняття трагічних подій.

Протистояння відчувалося на всіх рівнях і завжди переходило у відкрито конфліктні ситуації. Певною мірою керівники Криму думали, що зрештою це буде такий собі єдиний пострадянський простір, до якого приєднається вся Україна, і вони працюватимуть як завжди. Загрозу вони відчули вже у грудні-січні, коли почалася відкрита боротьба не лише в Києві, а й у Криму.

В районах проживання почали поширювати листівки з інформацією про активістів, які виходили на кримський майдан. Їх називали ворогами Криму і закликали «викорінити таких людей з нашого міста», їх ганьбили у транспорті, відтак цим людям нині повернутися чи приїхати до своїх батьків неможливо.

Я не належу до оптимістів. Моє спілкування з міжнародними організаціями не додає оптимізму щодо повернення Криму. Якщо сама Україна, громадяни і українська влада не будуть робити конкретні кроки, які забезпечать міжнародну підтримку, то не знаю, як розвиватимуться події далі.

Минув рік, люди покинули Крим, особливо молодь – вони народилися в Україні і сприймають саме Україну як батьківщину, а тому не бажали, аби їх передавали «як рабів». Нині між викладачами, що виїхали, і студентами, які залишилися, виникають непорозуміння – деякі вважають, що викладачі їх зрадили. Вони роблять щось мінімальне для підтримки, бо багато чого не можуть робити, але як довго можна підтримувати такий патріотизм, українську ідентичність? Сьогодні однозначної відповіді немає.

 

Наостанок наведу кілька цитат із книги відгуків відвідувачів київської експозиції виставки проекту «Моє місце»:

● Выставка шокирует, наворачиваются слезы. Все, что я старалась игнорировать, выплеснулось на стендах с историями.

● Выставка очень нужна. Необходимо каждый день говорить об этом. Хотелось бы, чтоб она стала стимулом для единения всех, кто вынужден был уехать из родного дома, и нас, кто живет дома!

● Заставила задуматься о своем месте. Где я? Зачем?

● Во многом прочитал и часть своей истории.

● С самого начала ведущие создали очень доверительную обстановку. Поделились эмоциями и чувствами, что не могло оставить равнодушным. Хочу отметить перфоманс. Это было нечто особенное. И, читая каждый стенд, я переживала истории вместе с героями выставки.

● Данная выставка открыла для меня переживания переселенцев в это нелегкое время. Помогла понять чувства людей, найти решения в жутких ситуациях.

 

Перший успіх виставки спонукає нас до подальших планів. Ми хочемо розвивати мультимедійний компонент, розширити географію походження наших героїв.

Плануємо доповнити виставку короткими відеоматеріалами, дати прослухати найемоційніші фраґменти інтерв’ю. Тоді відвідувачі виставки зможуть повніше зрозуміти учасників і учасниць проекту, переконатися в їхніх почуттях.

Ці історії ми хочемо розповісти не лише в Україні, а й за кордоном. Наведу цитату з одного інтерв’ю Кіри Крейдерман при відкритті виставки:

«Один американський історик, дізнавшись про нашу виставку, сказав: «Ми читаємо аналітику – але для нас немає в цьому конфлікті людського обличчя. А на цій виставці – історії людей, які пройшли крізь усе це, і саме вони розповідають те, що відбувається нині в Україні». Ми через наших героїв даємо можливість почути голоси не тільки тих, хто переїхав, а й тих, хто залишився, – родичів, друзів, найближчого оточення. Це наша усна історія: не про дати, міста й події, – а про історії людей...»

Хотілося б дати можливість побачити цю виставку людям різного віку і соціального статусу, відтак думаємо над розміщенням її у бізнес-центрах і громадських місцях. Із початком навчального року нашу виставку вже чекають у школах України.

Безумовно 18 стендів – це надто складно для одномоментного сприйняття. Тому разом із Олександром Войтенком ми розробили декілька варіантів інтерактивної екскурсії, туру виставкою. Для реалізації такої ідеї навчаємо гідів-фасилітаторів, які на місцях проводитимуть інтерактивні тури, що розраховані на різі групи відвідувачів. Така форма екскурсій розрахована на участь відвідувачів виставки в осмисленні матеріалів стендів, спонукання їх до спілкування на тему, якій присвячена виставка, співпереживання її героям.

Кирилл ДАНИЛЬЧЕНКО
Мирослав МАРИНОВИЧ
Лиля БУДЖУРОВА
Виталий ПОРТНИКОВ
Вадим ФЕЛЬДМАН
Петро МАРУСЕНКО
Антон САВІДІ
Олена ДОНЕЦЬ