Єдність у розмаїтті

ПОСТРАДЯНСЬКА ЕТНОПОЛІТИКА: МІЖ ІНЕРЦІЄЮ МИНУЛОГО І ДИНАМІКОЮ НОВАЦІЙ

Олександр Майборода, член-кореспондент НАН України

«Политика управления этнокультурным разнообразием в Беларуси, Молдове и Украине: между советским наследием и европейскими стандартами / Авт. кол. Н. Беспамятных, А. Василевич, А. Осипов, Ф. Прина, И. Пушкин. – Вильнюс: ЕГУ, 2014. – 300 с.

Книга, якій присвячено рецензію, підготовлена групою авторів, об’єднаних спільною аналітичною діяльністю у Європейському центрі з питань меншин*, зокрема у здійсненні дослідницького проекту «Соціальні трансформації у Прикордонні – Білорусь, Україна, Молдова». Робота виходить далеко за межі звичайного аналітичного моніторинґу ситуації у країнах, обраних як об’єкт вивчення: вона має чітко сформульовану наукову гіпотезу, достатню для її перевірки емпіричну основу, концептуальні висновки. Наша думка щодо книги, відповідно, стосуватиметься кожного із названих компонентів.

Почнемо зі зробленого авторами термінологічного застереження: «управління етнокультурною різноманітністю» вони просять розуміти у повсякденній лексиці – як «управління міжнаціональними відносинами» або просто як «національна політика». В сучасній українській науковій лексиці відповідником є термін «етнічна політика» («етнополітика»), який для зручності використовуватиметься у даній рецензії. І оскільки автори книги зауважують, що ними термін «політика» застосовується у сенсі «policies», тобто як сфера публічної діяльності, то йтися має про етнополітику, здійснювану пострадянськими державами.

Загальною аксіомою суспільних наук є те, що суспільно-політичні явища ніколи не зникають відразу і за інерцією продовжують своє життя у тій або іншій формі і зі зміною історичних умов. Відповідно, уповні доречною є гіпотеза, що ідеї та інститути, які сформувалися в радянський період, у тій або іншій формі продовжують існувати і тим самим справляють вплив на сучасний стан справ» (С. 7). Гіпотеза «приречена» на своє підтвердження, і нам цікава не так її достовірність (вона є апріорною), як її фактографічне обґрунтування і застосований при цьому метод порівняння. У названому аспекті книга є дійсно цікавою, вона навіть у тих положеннях, які не виглядають достатньо переконливими, спонукає до нового спрямування думки, а переконливими положеннями робить це й поготів.

Парадиґмально, проведене авторами книги дослідження є прикладом інституційного підходу, в якому, як вони нагадують, найбільша увага приділяється інституційному ізоморфізму – подібності форм і практик функціонування інститутів в різних соціальних контекстах (С. 19). Відповідно, ключовим поняттям книги стало поняття «інституціональна спадщина» – похідне від «історичної спадщини». Тобто, йдеться про «безперервність існування інститутів, і ця безперервність може розумітися широко, вбираючи в себе номінальне існування у «сплячому», не функціональному у певний відрізок часу вигляді» (С. 20, 21).

Наперед і беззастережно погодившись з гіпотезою про невблаганність інерції інституційного впливу попереднього політичного правління, зосередимося на авторському аналізі того, як цей вплив позначається на практичному етнополітичному менеджменті, здійснюваному їхніми урядами.

Повторимо банальне визначення практичної політики як мистецтва. Однак, політичне мистецтво має ту особливість, що є не просто вмінням вправно реагувати на ситуативні зміни, а й здатністю досягати запланованої моделі, яка, у свою чергу, накреслюється відповідно і до певної політичної філософії, і до певних ціннісних засад. В системі понять, застосованих у книзі, йдеться про контроль за різноманітністю, запобігання загрозам соціальному і політичному порядку, інструментальну і символічну політику у сенсі роз’яснення владою своїх дій, захист меншин, забезпечення їх рівності, захист від дискримінації, мультикультуралізм та ін. (С. 28–30).

Парадиґма, викладена у монографії, є похідною від гіпотези про інерцію попередньої системи на сучасну державну політику і являє собою порівняння радянських підходів із концептуальними і практичними рамками, що застосовуються у країнах–об’єктах вивчення. Відправною точкою для порівняння взято СРСР і розвинуті країни у парадиґмі модерну та індустріалізму, яка передбачала стандартизацію соціального життя, єдині регулятивні механізми, рівність етнополітичних суб’єктів, хоча б формальну (С. 62). Порівняльний аналіз, як зазначають автори, стосується так званого Прикордоння. Мається на увазі прикордоння колишньої імперії. Щоб уникнути політичного радикалізму у порівнянні, автори орієнтуються на тих авторів, які вважають імперією відкриту, принципово орієнтовану на зовнішню експансію і таку, що включає в себе різнорідні територіальні й демографічні елементи, державність, яка не прагне уніфікації апарату управління і гомогенізації населення і будується на непрямому управлінні спираючись на місцеві еліти (С. 50).

Три розділи книги, присвячені Білорусі, Молдові та Україні, містять моніторинґ та оцінки політики відповідних держав в етнокультурній сфері. І моніторинґ, і оцінки в цілому адекватно відображають стан речей. В питанні інституційного впливу етнополітики часів імперії відзначається, що її декларативна складова практично продовжується і в незалежних державах – йдеться про популярні і в радянські, і в нинішні часи гасла рівності, співробітництва народів, розвитку національних мов і культур тощо.

Автори пояснюють цей декларативний збіг іншим збігом – як в минулому СРСР, так і нові держави зобов’язані реагувати на виклики модернізації, що породило подібну реакцію і в етнополітичних питаннях. Звісно, концепція інституційного впливу попереднього режиму на наступний могла знайти більшого обґрунтування, якби була проілюстрована інституційним впливом царської національної політики на радянську. Тим більше, що модернізація і в дореволюційній Росії, і в СРСР здійснювалася в межах імперського утворення. З другого боку, з прочитанням книги складається враження надмірного захоплення авторами радянською інституційною спадщиною. Вона, без відсилання до дореволюційної спадщини, може розумітися як продукт власного більшовицького виробництва. Між тим, дореволюційна модернізація проявилася і в інституційному впливі західної цивілізації, і більшовики не так створювали власний концепт етнополітики, як експлуатували зі спекулятивною метою гуманістичні гасла, які пропонувала західна демократична думка. Саме вона продовжує впливати на етнополітичний менеджмент пострадянських країн – збереженням інтернаціоналістських декларацій радянського періоду (опосередковано) і запровадженням норм сучасного європейського права (безпосередньо).

У книзі про це говориться, але дещо своєрідною лексикою: «уявлення про етнокультурну різноманітність та управління ним в радянській системі влади і в західних ліберальних демократіях мають спільні теоретичні корені, що сходять до європейського націоналізму і таким чином, можна казати про різні відгалуження єдиної у своїй основі і логіці еволюції» (С. 247).

У загальній оцінці етнополітичного менеджменту у трьох країнах, яка рефреном проходить по відповідних розділах, автори застосовують поняття «системне лицемірство», зумовлене, на їхню думку, тим, що більшість меншин не являють собою груп з чіткими кордонами, через що не має можливості реалізовувати щодо них декларовані ідеї. Оцінка видається надто категоричною, вона не враховує реальних можливостей відповідних урядів, а також того факту, що їхній етнополітичний менеджмент має спрямовуватися на підтримку не тільки етнічних меншин, а в деяких питаннях і на підтримку національних більшостей – нещодавніх національних меншин порівняно з домінуючою російською більшістю СРСР.

Книгу насичено масою фактів, оцінок, відсилок на світові наукові авторитети. Вона не може бути сприйнятою однозначно, і кожен може зустріти в ній і підтвердження своїм думкам, і стимули до полеміки. Втім, заради цього і проводяться наукові дослідження. 

* ЄЦПМ – незалежний дисциплінарний дослідницький інститут, заснований 1996 р. урядами Данії, Німеччини та Шлезвіг-Ґольштейну. Центр здійснює політичні дослідження, з питань взаємовідносин між більшістю та меншинами у країнах Європи. Офіс ЄЦПМ знаходиться у м. Фленбурзі (Шведвіг-Ґольштейні ФРН). В Україні центр відомий періодичним проведенням науково-практичних семінарів і конференцій з етнополітичних питань.