Єдність у розмаїтті

Вічна туга за справжнім Євгена Сверстюка

Петро МАРУСЕНКО

Без сумніву, українська публіцистика кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя посідає значне місце в європейській культурі. Серед видатних її представників, до яких можна прилічити В’ячеслава Чорновола, Валерія Марченка, Івана Дзюбу, Івана Світличного, Мирослава Мариновича височіє також постать Євгена Сверстюка.

Відзначу з великою радістю, що вийшла книжка його щоденникових записів під промовистою назвою «Вічна туга за справжнім». Саме цей дар – прагнення до справжнього, до Істини, до Абсолюту вирізняє Сверстюка.

Вже чотири роки, як його немає з нами. І от раптом, великий подарунок усім прихильникам Євгена Олександровича – вийшли друком у луцькому видавництві «Терен» його щоденникові записи. За ті чотири роки нам дуже не вистачало його глибокої думки, його точних дефініцій, його не затуманеного погляду на речі.

Упорядником щоденників стала Олена Голуб, яка за допомогою дружини Сверстюка – пані Валерії Андрієвської зробила з розрізнених нотаток книжку, яка являє собою цілісні спостереження і думки автора. Принагідно зауважу (як людина, якій самій доводилося цим займатися), що навіть сама розшифровка його почерку потребує чималих зусиль. До того ж, ці записи знаходились у двадцяти різних записниках та зошитах. Тому треба зняти капелюха перед Оленою, яка проявила також велике розуміння текстів автора і змогла донести до читача чистий голос Євгена Сверстюка.

Перші щоденникові записи Євген Олександрович зробив 1986 року, через два з гаком роки після повернення із свого надважкого терміну ув’язнення – сім плюс п’ять років заслання. А закінчуються вони незадовго перед його відходом у вічність на тлі Революції Гідності, що пройшла, і війни з путінською Росією, яка тільки починалася.

Можна розділити записи цієї книжки на такі частини: спогади, чернетки до статей або реакція на події, які сталися, а також листи. Перший з них – синові Андрієві, коли той був у гнітючому психологічному стані, на порозі самогубства. Можна цілком погодитися з Оленою Голуб, що це шедевр українського епістолярію. Два інших листи – Юрію Луценку, якого щойно взяли за грати. Це були поради старого зека – молодому колезі.

Третій лист, мабуть, не дійшов до адресата, бо адресований він Віктору Януковичу, який встиг накивати п’ятами.

Наше знайомство і, смію сказати, дружба почалися понад п’ятдесят років тому. Я познайомився з Євгеном Олександровичем влітку 1967 року. Тоді він вже був відомим літератором. Але буцімто «поза законом». Його перестали друкувати. Та й проблема житла з’явилася. Потім він напише: «За винятком студентських років (у гуртожитку), я вічно шукав житла і жахався, що це взагалі підмінює життєві шукання». Кілька тижнів він прожив у квартирі, яку одержала моя мати.

Тоді я був звичайним «совєцьким» школяриком, але одразу відчув весь масштаб його особистості. Вона полягала не в тому, що він тиснув своїм інтелектом, насправді енциклопедичними знаннями. Навпаки, після розмови з ним ти відчував себе більш значущим, а дух твій майже відчутно здіймався вгору. «Ми тут з Петром міркуємо про екзистенціалізм», — міг сказати Євген Олександрович, хоча все ж таки міркував переважно він сам. Цю властивість – розмовляти на рівних із будь-яким співбесідником – дуже рідко доводилося потім зустрічати в людях.

Під впливом Євгена Олександровича я з молодих років був упевнений у домінуючому значенні внутрішнього світу для життя людини. Власне під його впливом я зрештою прийшов до віри в Бога.

Євгена Олександровича називають борцем з режимом та дисидентом. Звичайно, то правда, але не вся. Йому не властива саме романтика боротьби. Він жив на вершинах духа, тому просто не міг сприйняти ту владу, бо для нього її правила були несумісні з його уявленнями про честь і самоповагу. Як казав пізніше сам Сверстюк, «симптоми донкіхотства фіксувалися в КДБ як спроби повстання проти режиму».

Можна сказати, що він до кінця лишався на коні, як його улюблений герой Дон Кіхот.

Колись Сверстюк писав про Сент-Екзюпері: «Для утвердження своїх істин Сент-Екзюпері зробив усе, що міг: він їх вистраждав життям і створив у згоді з ними модель свого життя». Ці слова Євгена Олександровича можна повною мірою адресувати йому самому.

Доля видала Євгену Олександровичу стільки іспитів, що не дай Бог нікому. Причому йдеться не лише про його тюремне ув’язнення. Річ про смертельну хворобу та зрештою смерть його близьких – онучки Гані та сина Андрія. Зовні пан Євген тримався мужньо. І тільки прочитавши книгу, я дізнався, що свій глибокий біль і переживання він довірив лише щоденникам.

Не менш мужньою була його поведінка на смертному одрі. Ані краплі смутку не було в ньому. Він лежав в палаті на чотирьох, але був, як завжди веселий, бадьорий, спокійний. До нього приходили друзі, співали, грали на скрипці, ніби він відпочивав на курорті. Як завжди, він був понад матеріальним світом.

Далі подамо цитати із щоденників, які звучать абсолютно сучасними. І ми ще більше відчуваємо, як нам не вистачає світлого голосу Євгена Сверстюка.

Про національну гідність

«Гідність – таке просте слово, а за ним стоїть така проста світобудова. Обстоювати свою гідність, зберігати гідність, дотримуватися гідності, відповісти з гідністю… Гідність – цнота самозахисна і тиха. На неї наступає нечестива сила, яка може – ображати гідність, зневажати гідність, не рахуватися з гідністю…Але є брак чи відсутність гідності, і то вже найгірше. Про таких прислів’я: «Йому у вічі плюють, а він каже, що то дощ…» То тема для цілого соціально-психологічного трактату.»

 «Якби в нашому суспільстві була вихована гідність громадян, зокрема, національна гідність, то хіба ми мали б у парламенті нардепів, які заперечують Голодомор, які озвучують імперські національні стереотипи, які не визнають борців за волю тієї України, яку вони представляють? Хіба ми тепер мали б проблеми української мови та інші проблеми, колись пов’язані з прямим тиском Кремля?»

«Егоїзм і неприхована корисливість сучасної людини є загрозою для суспільства. В нормальному суспільстві має вибудовуватися і постійно підніматися ієрархічна суспільна піраміда. Коли немає вершин, і мало тих, хто поривається на вершину, жити стає тоскно і зникають усілякі правила гри, а за ними вже й правила дорожнього руху…»

«Завжди були хулителі, які зневажали вищу духовну реальність, готові божественний дар мови обміняти на щось їстівне. Колесніченко-Ківалови були в усі часи, але зробити їх законодавцями, то такого глуму світ не знав. За таке блюзнірство має бути кара велика і повчальна, як притча». Липень 2012-го.

«Чому Верховна Рада України недієздатна? А до чого здатна зграя лукавих продажних політиканів, у яких за душею нічого святого? І комуністи, і реґіонали – то відходи комуністичного будівництва, людський брак. Вони не люблять свого краю, не вірять у спільне добро, бо виховані на принципах лукавства і насильства».

Зв’язок із сучасністю

Таке враження, що давні слова Сверстюка ніби сказані сьогодні, настільки вони актуальні.

«Часом мені здається, що наш корабель України – під прицільним вогнем найсучаснішої інформаційної зброї. Він цілком беззахисний від ворожих розвідок, які біля стерна.

Росія змінила карально-репресивний центр у Кремлі центром розвідувально-стратеґічним. Моральна депресія зараз дає ґрунт для нищівної війни колаборантів і компроматів».

«Фігури на політичному полі сьогодні поводяться так, наче то не вони 5 чи 10 років тому були впіймані на гарячому – і мали б провалитися крізь землю. Але часи доброї народної пам’яті, коли раз впійманий – назавжди злодій – в наші часи минулі. Найбезсоромніші злодії, гонителі, повії, сексоти мають вигляд innocent as a baby… Вони знову починають свою кар’єру, будучи певними, що телевізійний народ все одно нічого не пам’ятає. Така інфантилізація суспільства».

«По суті ми маємо в Україні двовладдя і безперешкодну антиукраїнську діяльність аґентури теперішньої імперської Москви, яка принципово тримається за старі назви і символи».

«Найбільшою ганьбою є все та ж босяцька психологія під національним прапором. Від імені народу і для народу босяки читають доповіді, зовсім не беручи їх до уваги в своїй діяльності».

«Слово. Біда нашого суспільства, що воно не виробило ясної чіткої мови для називання речей своїми іменами. Все ж таки слово мітить і слово часто змушує застановиться. Жовта і просто брудна преса здрібнила слово і зробила його непридатним для розпізнавання, розрізнення і вимірювання. Навпаки жовте слово усіх і все змішує в однорідну масу – поряд з філософом називають балакучого блазня, поряд з великим поетом називають великого графомана, поряд з правником називають шахрая, який спритно використовує закони, а державним діячем називають казнокрада. Звичайно, таке сипання піску в очі засліплює людей особливо під час виборчих компаній».

«А тим часом подивіться тверезо, що пишуть оті жовті й напівжовті газети. Таке враження, що вони зовсім не помічають народу і абсолютно не рахуються з ним. Всі оті «Киевские ведомости», «2000» і т.п. напхані усяким непотребом, але головного не забувають, вони дискредитують Президента і ті національні цінності, на яких тримається держава». Лютий 2005 року.

Про Юлію Тимошенко

«Юлія Тимошенко говорить влучно і дотепно. Хто міг точніше сказати про Партію реґіонів: яка могла бути коаліція з мафією? Або про Верховну Раду, яка не має ознак європейського парламенту. Власне, усі розуміють, що ніяка не партія, бо ж і ясної програми, і виразних особистостей вона не має. Але погодьтесь, що коаліція «з мафією» – це влучно і переконливо.

А вже на початок вересня особа, яка прагне влади і тільки влади, вступила в коаліцію з мафією. І дурень той, хто не розуміє: заради влади вступить в коаліцію навіть з дияволом.

Що ми знаємо про Юлію Тимошенко окрім того, що вона знайдеться що сказати за будь-яких ситуацій? З якої культури вона виросла? Я далекий від вимірювання «національної» крови. З мене досить, що вона зі школи комсомолу і бізнесу. Комсомол, звичайно, антиукраїнський, а бізнес аморальний.

Завдяки своїм здібностям вона порівняно недавно вивчила українську мову. Політична невиробленість наших громадян така, що вони прийняли це за український патріотизм. Вони навіть не дали собі труду подумати: чому прем’єр Української держави видає газету «Вечерние вести» російською мовою, знаючи, що її держава має міцніти національно і морально.

А наївність така безнадійна, що почали вірити, що популіст може надати обличчя і піднести дух держави з комсомольським рівнем свідомості». 7 вересня 2008 року.

Росія та комунізм

Цитата із щоденника Буніна від 6 серпня 1921 року : «Как надоела всему миру своими гнусностями и несчастьями эта подлая, жадная нелепая сволочь Русь!»

А от короткий курс історії КПСС від Сверстюка:

 «Одна з ілюзій ХХ віку – ілюзія довговічності червоної імперії. Хіба це не свідчення слабкості людського розуму, зовсім мізерного проти таємниць життя?

Люди бояться вільно думати. Люди зневірилися. Цей нелюдський режим мав загинути ще у 1918–1919.

Його зміцнення в 20-х було ілюзорним – чи то нова форма рабовласництва, чи то одверта влада Антихриста.

Апокаліпсіс 1929 р. агонізував до 1933, і тоді тотальна смерть приглушила саме поняття Кінця! Але 1934 показав енергію диявола, який сіє смерть, приспівуючи: «Я другой такой страны не знаю». 1937 р. Диявол агонізував так затято, що люди почали думати про його всемогутність.

Найбільше збаламутила людський розум війна, в якій червоний диявол задушив коричневого диявола.

Перемога! І та перемога закріпила ілюзію вічності того, що вже стільки раз висіло на волоску – і не зірвалося».

«Безвідповідальність врятувала комуністів: замість повіситись або кидатись у прірву після нечуваного в історії банкрутства, вони кинулись «приватизувати» народну власність, попутно укравши заощадження трудящих».

«Комуністи – ходяча смерть ХХ віку!»

«Комсомолець ніколи не ставив питання «навіщо?» Як піонер. Він завжди готовий. Комсомолець не відмовляється виконувати. Вірний помічник – це атеїстична аналогія євангельського «раб лукавий і лінивий».

«Війна почалася не тоді, коли ми скидали бомби на голови поляків і фінів, а війна почалася тоді, коли почали падати бомби на наші голови. Приблизно так можна розшифрувати «патріотичне» поняття «Велика вітчизняна війна».

«Дивно, як цей маленький президент у прагненні великого рейтинґу серед плебсу ставить на карту найдорожче – ім’я Росії. Цинік не любить, не поважає достойних людей Росії».

«Найбільшою тривогою початку ХХІ ст. є симптоми силових методів, узаконених комунізмом і нацизмом. Цілковита відсутність самоусвідомлення і покаяння.

У посткомуністичних країнах гра в прискорену демократію згортається. Зовнішні атрибути цієї гри використовуються для маскування методів обману і пограбування народу. Десять років світ мав нагоду спостерігати, що таке комуніст, вільний від страху перед своєю партією і пущений безкарно в стихію дикого ринку, світ побачив «президентів», які творили корумповану мафію і називали це державотворення».

Голодомор як ґеноцид

«Першими спостерегли і кваліфікували український ґеноцид іноземці, науковці інших країн. Молодий американський історик Джеймс Мейс назвав Україну «постґеноцидною нацією», тобто народом, що загубив свою історію і втратив еліту, здатну відновити пам’ять».

«Український голодомор – одна з найсекретніших сторінок історії ВКП (б). Вона була секретною для тих, що вірою і правдою служили своїй рідній партії.

Науковий інструментарій для приховування правди абсолютно непридатний для досліджування правди. То зовсім різна система понять, а особливо підходів».

«Наші «просвітителі» були не лише організаторами голоду для українця – вони були організаторами духовного голоду. Казенним словом черствим (вислів Шевченка) – холодним чужим атеїзмом вони спустошували душу укр. народу і сіяли відчуженість до рідних святинь».

Майдан

Про перший Майдан. «Минула осінь була моїм часом радости: я радів, що усе це діється без мене, що на Майдані я один із багатьох – і просто дивлюсь і слухаю пісню відродженого духа».

«Майдан витворює той клімат моральності, коли кожен дає свій позитивний внесок. Витворюється дух братерства і солідарности». 30 грудня 2013 р.

Шістдесятники

«Наявність національного ядра, релігійний фермент і офірний ідеалізм, привнесений в атмосферу опору шістдесятників, створював серцевину того середовища і надавав йому вартості незмінної».

«Чи мало значення те, що я не приймав матеріалізму і комунізму органічно, а Іван Дзюба та й Іван Світличний в цьому виросли змалку, а тому схилялися до «соціалізму з людським обличчям» і взагалі – шукали в цій парадиґмі?»

Афоризми

Як завжди у Сверстюка, в щоденниках багато афористичних висловів, гумору, чим просякнута вся його творчість. «Моральна глухота – одне з найбільших каліцтв нашого суспільства. Співучасники злочину не відчувають вини, прямі злочинці теж не відчувають в такій атмосфері».

«Поезія приходить від великого болю – і в білих одежах…»

«Але нині ми повинні сказати: нам бракує християнської глибини, яка починається з того, щоб лиш витягти сучок зі свого ока, а тоді скалку з ока ближнього».

«Присутність в культурі – це активне життя її проблемами».

«Вірність і зрада – то моральні полюси, які дають нам змогу орієнтуватися на мінливих (змінних) вітрах історії».

«Коли розмиті контури, важко почути голос моралі».

«Совісні й одважні правдолюби потрібні кожній країні. Таке місце завжди вакантне».

«Виходить, поза контекстом моралі жанру нема – є лише сюжети».

«Без любови і служіння створити нічого не можна»

«У середовищі рабів не резонує вільне слово».

Про себе

«Де і коли почався як автор», – розмірковує Сверстюк про свою літературну долю. «Думаю, тоді, коли на повну силу і з повним ризиком став на захист потоптаної і зневаженої правди. Її зневажали не тільки сильні світу – її зневажала і маса, що творила – вождів, щоб плазувати перед ними. Я почався там, де побачив ворога і посмів назвати його ворогом».

 

Все, що було написано в «Щоденниках», поглибило мої уявлення про мого старшого друга – корифея української літератури. Тому у цьому дописі є так багато цитат Сверстюка. Сподіваюсь, що і читач одержить від них таке ж саме задоволення, що й я.

Кирилл ДАНИЛЬЧЕНКО
Мирослав МАРИНОВИЧ
Лиля БУДЖУРОВА
Виталий ПОРТНИКОВ
Вадим ФЕЛЬДМАН
Петро МАРУСЕНКО
Антон САВІДІ
Олена ДОНЕЦЬ