Єдність у розмаїтті

Євген Сверстюк про життя

(Із табірного листування з дружиною)

Перший том видання «Євген Сверстюк  – Валерія Андрієвська. Листи в неволі» присвячений періоду з 1973 до 1978 року, коли Сверстюк відбував покарання в таборах у Пермській області. Другий том вийде незабаром.

За цей період Євген Сверстюк і Валерія Андрієвська написали одне одному близько 600 листів.

«Це буде перша книга, де життя в ті жахливі часи, коли пан Євген був чи в засланні, чи в тюрмі, буде представлена як діалог із його дружиною, як діалог людей, які підтримували один одного впродовж років і десятиліть»,  – розповів головний редактор видавництва «Дух і Літера» Леонід Фінберґ.

Редактор книги Олексій Сінченко акцентував увагу на тому, що видання є насамперед науковим, текст супроводжується покажчиками та коментарем. Книга, за словами Сінченка, є своєрідною енциклопедією побуту у 12-річному вимірі, вона «насичена голосами часу, атмосферою».

«Сверстюк колись говорив, що листування зеків – це специфічне листування, – зазначив редактор в інтерв’ю Радіо Свобода. – Тому що в абсолютно прозорому тексті, де актуалізовані якісь побутові деталі, йдеться насправді про речі, які дуже важко вловити нам, незаангажованим читачам. У цих прозорих текстах багато напівтонів. І в цьому листуванні завжди був присутній третій – це КДБ, яке прочитувало ці листи».

 

«Ти була для мене як легіт, весняний вітер, а нині перетворилась на щось далеке, рідне й відчужене, як білий острів скам’янілої надії. Але не бери цього до серця – це тільки образ стану того цілковитого самовідчуження, в якому живу. Майже безболісно. Своєрідна анестезія від отерплого болю. Холодний екран життя крутиться. На стрічці чергуються періодичні несподіванки і слабкі світлотіні на густо сірому тлі. І часом засвічується маленький інтерес до маленьких ситуацій, що приходять в супроводі звичного сигналу «з речами». На людину все ж таки діє тільки вияв усепроникаючої людяності. Пробуджує, проймає, пробивається до старих душевних нашарувань, до зони життя – лише вияв людської скристалізованості, наївної, зворушливої, квапливої, стриманої – усякої. Все ж таки тільки любов і повага справжніми прожилками вписується в життя. Ненависть і звична хамовита грубість – тільки дрібна стерта монета – current monеy, що змивається сном і душем на пересильній, залишаючи слід, як доза дубильного розчину. І забувається, як поганий сон».

«Є спокута відчаю, коли людина кидає на терези з надривом усю знецінену ношу заплутаного життя. Є моральна ясність, з якою людина бере на себе вериги: табу, щоб знову почати рівний шлях з простим серцем, готовим на всякі страждання і жертви. Тоді минуле згортається, як купа перетлілого вугілля, і стає неістотним перед сумирною величчю того затворництва, яке і складає штрихи справжнього портрету. Такий фінал не може не бути справжнім – завершенням того, що закладено в натурі і в долі. Мені згадується «Чернець» Шевченка».

«Кажеш, не треба ставити надлюдських вимог? Все ж таки вимоги треба ставити – як власні правила, від яких відхиляєшся з муками. Лихо нинішньої людини в тому, що вона себе звільнила від твердої самодисципліни, емансипувалась від суворих правил і таким чином поставила в залежність від мінливих течій і вітрів. За таких умов у неї нема духу здобутись на вибір і бракує сил на самоусвідомлення, яке все ж таки вимагає суворості і безжальності до самого себе».

«<…> людина – це втілена єдність тимчасового існування з вічністю. Коли вона підноситься до пісні такої єдності – вона відкриває і творить з мармуру Аполлона. Коли вона тратить почуття єдності з вічним і у відчуженні зледеніє – тоді губить образ Аполлона і люто відбиває йому руки – щоб наблизити до себе».

«<…> я помітив, що в міру ослаблення і збайдужіння людині перестає світитись сенс речей і явищ. В міру знесилення етносу і втрати перспективи в ньому починають превалювати відцентрові сили, індивідуальність обростає верствою відчуження, збайдужіння і омертвілого холоду. В міру ослаблення любови падає діяльна активність істот. Що правильний філософ визнає єдину тайну – тайну внесків. Що чим менше є людині що втрачати, тим більше дорожить життям».

«<…> все життя – це розгортання закладеного в особі, того, чого вона в собі не знає і не може знати, поки воно за певних умов не виявиться – під високим небом і щедрим сонцем. (Звідси – вічна невиразна туга до недосяжного, до цього неба і сонця і – пориви ins Blau)».

«Мені думається, що наша свідомість не може впоратись з упорядкуванням досвіду і залишає його вигасати шматками роз’ятреного болю. Все, що здавалось неймовірним, здається ймовірним, вивітрюється і лягає, як історія – в землю. Та відчувається відсутність на землі виразної людини, яка, знаєш, заповнювала б волею, обов’язком чи хаотичними хоча б діями, інерцію споживацього існування і розбуркувала сон сумління. Вся історія засіяна постатями, що втілюють волю до життя і замінюють собою косяки нірибинім’яса. Але часто мені зазирає в вічі твереза думка, що те, що скошене, скошене в свій сезон, що мало упасти – впало, тільки наша уява екстраполює молодий образ його в пізніші часи, де той образ вже був би іншим. І нема нічого сумнішого за доношування костюму».

«По-моєму, діти змалку повинні знати всю гіркоту життя так само, як дорослі – не треба захищати їх від вражень – у них є власний захисний організм. Повинні знати, що життя покладає тягар обов’язків, а родинні радощі і горе – спільне».

 «Це велика штука розбудити в людині життя – відчуття ритмів, барв, нюансів тепла і світла, і краси. А засинають вже вони самі, осуваючись по похилій. З самообмеження видобувають романтику – на фоні високого, похмурого, етично відчуженого. Але само по собі, без контрастного фону воно є бідністю, яка збирає рештки тепла, щоб засвітитись в самотності».

 «Є на світі люди, які мають власний стиль життя, по-своєму обтяжений вадами, але не епідеміями масової людини. Гай-гай, скільки цікавих людей, яких ми не знаємо та й знати не хочемо! Мабуть, людей треба почати розрізняти по тому, наскільки вони вміють відмовлятись від маленького. А тоді вже – шкала діючих цінностей і самореалізація в ситуаціях вибору».

«Мене по-новому вражає суєтний зміст людського життя. Помістити індивіда в експериментально ізольоване приміщення на довший час і подивись, з чим він залишиться, коли не давати йому щоденної ін’єкції суєти. Такі нікчемні речі, як ізольований від контексту звук, запах, образ чи образа, що промайнули й зникли – цілком достатні ниточки, щоб з них виснувати цілу картину світу – кругом себе. Дай інший мікроклімат – і все наповниться ним: визначить зміст. Звичайно, коли всі твої цінності в потоці предметних відчуттів, спогадів, мрій. Мало людей сягає минулого, щоб зробити його рівноцінною поживною атмосферою, ще менше сягає джерел, в яких весь сенс буття. Звідси й тенденція: надиматись і щось з себе вдавати».

«Люблю Вірині (Віри Ткаченко – прим. О.С.) листи. Вона пише: «Вибач за лист, дрібні все новини, час забираю у тебе»… мабуть, так і думає... Ось такими маленькими штрихами і вписується людина в пам’ять, життя. Це завжди починаєш цінити і розуміти, коли всі розумники вивітрюються в дим, а залишається слід людини, усі прикмети якою позначені справжністю. Коли прошумить потік і забере з собою фантастичний калейдоскоп різнобарвної піни – залишається скромна амфора з вічним запахом доброго сонячного вина. Тут мені напрошуються асоціації живих коренів, які оберігають ценоз, живучих матерів, що оберігають генетичний фонд, а простіше – ту скромну справжність, на якій тримається етнос на вітрах часу».

«Кожен день живеш з надією, що вигляне сонце. Але знаєш, що буде зима – довга, одноманітна, сіра. Всього цього не треба помічати. Піщаний годинник життя добре висипається тоді, коли не помічаєш змін декоруму. Треба зануритись у щось, як джміль занурюється в квітку – безтямно, одчайдушно, не думаючи, чи буде ранок, чи більш його не буде. Але це важко зробити, коли не знаєш, де ти живеш насправді».

«Кажеш, Крішнамурті вчить жити сучасним – тобто жити, а не згадувати і мріяти. Власне, так вчать усі. Дивно, що навіть таку істину можна спрофанувати і звести до «сьогодення». Філософи мають на увазі життя як дорогу, яка зберігає слід і відкриває перспективу, тобто спокійний погляд закономірно захоплює вчора і завтра. Але там, де вчорашній слід не осмислений, а завтрашній день сумнівний, доводиться снагу дня розкидати на вчора і завтра і смикатись від минулого, до майбутнього. То велика мудрість – наповнити біг хвилини і спокійно сіяти зерно. Для багатьох людей сьогодні – тільки інерція вчора, і все не те, не те – тому хапаються за фантом завтрашнього, і то тим більше, чим менше воно закладене в сьогоднішньому. То велике мистецтво – уміти сміятись і радіти».

«<…> людей, які не вміють плавати, не тягне плавати, а тягне до того, до чого вони звикли, і справа життя для більшості істотніша, ніж справа шукання істини. Бо хто скаже, що людина народилась вистраждати істину? На ідеальному острові вона потрібна як основа традицій, що склались і рятують людей так, як інстинкти птахів, а поза тим – кожному своє відповідно до його природи. Не треба дивуватись, що люди не знають того, чого не хочуть знати. А коли хтось тішить себе, що має стандарт чи славу в мільйонах – він не знає, скільки з них робить з нього “ляльку Жаклін”».

«Ще ніхто не помудрішав від того, що його вірно назвали дурнем, ніхто не перевиховався від того, що його дії оцінили як негідні. Бо кожна особа є те, що вона є, і вся її діяльність – аналогія себе такої, якою є. Так само, кожна держава відстоює себе всіма засобами – таку, якою вона є. Життя – це самоствердження, боротьба самостверджень, а не боротьба за істини, не пошуки істини. Істин не бачать, коли не хочеться, істин зрікаються, коли вони заважають. І все ж таки – вони є, і вони – єдине, що залишається.

Хто ставить взаємини на практичну основу і вираховує правильний хід – розминається з істиною і з щастям. Бо все тримається на щедрості взаємних авансів».

«Взагалі ми живемо в чернетках, в абияких варіантах, і звикаємо до того, що мить не мета, а тільки засіб. За що я раз виділив одну птаху – це за справжність приймання моменту, за відчуття його неповторності і остаточності (в банальній ситуації – це мостити гніздо сьогодні зразу – в кредит), бо, власне, все життя особи – це спроба реалізувати кредит і ґарантувати його інтенсивною активністю, населити ілюзією реальності на рівні свого духу, накласти печать на безформну канву часу – і підсвідомо знати завжди, що кредит може обірватись ще сьогодні, і свідомо культивувати мужність твердого кроку».

«Між іншим, смерть – це перестановка цінностей і акцентів – як зміна ракурсу. Нині вона так наблизилась до життя, що можна перебігати з одного боку на інший, як через кордон, який слабо охороняється».

«Різні точки зору все ж таки інтеґруються в напрямку тієї, що ґрунтується на вистражданих моральних засадах, що лежать взагалі в основі справді людського, а не в напрямку оксамитової, що лежить в основі зручності, яка загалом то може й обходитись без слів. Не посолоджені слова мають присмак первісної гіркоти життя і тінь холодного жаху відкриття безодні. Слова – як рубці на заживаючих чи заживлених ранах, це проміння, яке б’є по внутрішніх мембранах. Звичайно, якщо вони не утилізовані до виготовлення пігулок з більшим чи меншим смаковим навантаженням».

«Все залежить від звички і ранніх диспозицій. Дивно, що інші зовсім не помічають роси або помічають її лише як знак погоди або як те, що замочить чоботи та й тільки. Взагалі дивно, що деякі життєві чинники зовсім не включаються в життя одних і становлять серцевину життя інших. Звідси паралелізм людських світів, невміння слухати і розуміти, і, зрештою, егоцентризм, який нагадує гру зіпсутої платівки, по якій голка постійно зіскакує на один мотивчик. Небагато є людей, які б зуміли контролювати себе і панувати над собою, щоб не зіскакувати. Найгірше, що не завжди цей мотивчик безхмарно-тихий, часто просто неприємний і занудний, і геть чисто заглушує душу, злетить поволокою світ, барви і звуки світу. Чоловік в полоні власного мікросвіту, і коли тобі заманеться вивести його на сонце, неодмінно він принесе на сонце і свій мотивчик. Так що тільки у власній уяві можеш вигадувати, уявляти його іншим і вести з ним діалоги. Взагалі, людей найчастіше вигадуєш, розбудовуючи якийсь навіть не їхній штрих, а власний спогад, якого давно змили хвилі життя і доплюсували до постійних його внутрішніх душевних течій. <…>. Вся біда в тому, що програма людини, яка зупинилась, швидко вичерпується і далі вже повторюється, і вже точно знаєш наперед, чого там і не слід чекати».

«Все ж таки людині треба завжди бачити над своїм гніздом клаптик синього вічного Неба, під яким ріка життя несе тимчасові форми хвиль і наноси, які вже завтра кануть в небуття – щоб вони не залишали мозолів на душі».

Підготував Олексій Сінченко
Кирилл ДАНИЛЬЧЕНКО
Мирослав МАРИНОВИЧ
Лиля БУДЖУРОВА
Виталий ПОРТНИКОВ
Вадим ФЕЛЬДМАН
Петро МАРУСЕНКО
Антон САВІДІ
Олена ДОНЕЦЬ