Єдність у розмаїтті

«Жінка радянська» в плакатному агітпропі: метаморфози образу

Олена ДОНЕЦЬ, мистецтвознавець, молодший науковий співробітник відділу образотворчих мистецтв Національної бібліотеки України ім. В І. Вернадського

Радянські плакати минулого століття – це не пропагандистський мотлох і не історична хроніка, це паралельний світ ідеологічних міфів, фантазій і мрій. Ним можна навіть милуватися, та все ж таки краще ставитися обережно і упереджено, аби не повірити в казку і не пошитися в дурні. Мені особисто радянський плакат чимось нагадує розчинну каву: оця «начекава» ніби як справжня, але не така запашна, смак не той та й бадьорить по-інакшому. «Плакатна жінка» так само особлива: вона «начежінка»: щось в ній є від реальної, але занадто вже бадьора і завзята, сповнена чоловічої безапеляційної рішучості й маскулинності, вона «тежлюдина».

Сьогодні жінка родом з «есересера» дещо розгублена: радянська схема з прогнозованим майбутнім вже не працює, і досить складно адаптуватися в сучасному сьогоденні тій, що звикла постійно порівнювати себе з кимось, жити майбутнім або ж минулим, але не тут і не зараз і бути «за все в ответе». «Світ, суспільство, в якому б чоловіки й жінки були б рівноправними, неважко собі уявити, адже це саме те суспільство, яке обіцяла створити радянська влада», – писала Симона де Бовуар 1949 р., розмірковуючи над історією закріпачення жінки у світовому масштабі. Світ жіноцтва, що постає перед нами в українському плакаті радянської доби, – це той нездійснений рай, який був обіцяний нам, жінкам.

А здавалося б, як добре все починалося! Ось плакат 1921 р. «Ленін – визволитель трудящої жінки з неволі», текст якого засвідчує, що влада усвідомила: «не можна втягнути маси в політику без того, щоб не втягнути в політику й жінок, бо жіноча половина роду людського за капіталізму пригноблена вдвічі. Більшовицька радянська революція підрізує коріння пригноблення та нерівності жінок так глибоко, як не відважувалася робити ні одна партія, ні одна революція на світі». Тоді ж було визнано на державному рівні свято 8 березня – день, коли жінка відкрито заявляє про свої вимоги. Тільки в цей день жінки не запихалися тортиками і не милувалися подарованими каблучками, а влаштовували мітинги. Отже, «жінка радянська» тепер у центрі уваги, принаймні на просторах плакатного аркуша, де вона постає дужою і рішуче налаштованою на нове життя. Зазвичай художники, підкреслюючи нову роль жінки, змальовують її постать не просто у центрі художньої площини, а ніби понад натовпом, «народними масами», з широко відкритою горлянкою-трубою, що проголошує свої права.

У плакатному раю бачимо чистоту, порядок, доглянутих в яслах та дитсадках дітей. Плакат запевняє, що відтепер жінка, полишивши традиційні для себе ролі хатньої господарки та іграшки для чоловічих розваг, має час для особистого розвитку і праці на суспільній ниві, вона «повноцінний член суспільства» і «тежлюдина». Це вже не про неї рядки з «Жіночого портеру» Лесі Українки: «Не тіло ти, а душу продала, свій хист і розум віддала в неволю». На плакатах жінки навчаються, читають, працюють в кооперації. Як от на плакаті «Дівці, бабі, молодиці книга завжди знадобиться». Це свого роду ідилічна історія про нове жіноче щастя: однією рукою жінка бавить немовля, а іншою – гортає книгу, сидячи серед «ланів широкополих».

«Іконою стилю» стала асексуальна, спортивно-жилава жінка. Навіть російський художник М. Кустодієв, знаний поціновувач пишних жіночих тіл, відійшов від власного канону, створивши агітаційну картинку з худорлявою пласкогрудою робітницею, що стоїть руки в боки поміж нагромадженням книжок Маркса, Енгельса і Леніна. Напевно, так художник розумів образ «нової жінки», яка не відволікатиме своїми принадами чоловічу частину суспільства від будівництва кращого життя.

Візуальним маркером емансипованої жінки в плакаті стала червона, пов’язана на голові хустинка, на кшталт фрігійського ковпака – символу свободи, відомого ще з часів давньоримського рабства. В далекі двадцяті роки ХХ сторіччя коротко стрижена з вибритою потилицею жінка в такій «фрігійській» хустині сприймалася як звільнена від рабства й емансипована. Короткі зачіски з бритими потилицями також означали причетність до нової когорти вільних жінок. А запозичені ці «революційні» маркери були, як відомо, з буремних часів Паризької Комуни.

Під впливом нової ідеології змінюються особливості ґендерної поведінки. На лубку-картинці художниці-бойчукістки Оксани Павленко «Відпочинок на маневрах» дівчина, всупереч традиції, сама бере за руку червоноармійця і веде у запальному танці.

Щоб зрозуміти причину ґендерних метаморфоз, зазирнемо у тогочасні жіночі журнали, на сторінках яких розгорталася полеміка з приводу того, бути чи не бути новим вільним міжстатевим стосункам і чи не віджив своє патріархальний шлюб і що робити зі злісними неплатниками аліментів. У «Женскому журналі» від 1926 року читаємо: «сьогодні дівчина з дитиною вільно заявляє про своє материнство». Про це ж йдеться у картинці-лубку «Радянський суд», на якій зображено жінку, що вимагає від куркуля аліменти, показуючи суддям дитину як «речовий доказ». Отже, агітація і пропаганда запевняла, що доля шевченкової Катерини відтепер не спіткатиме радянських жінок. Адже 1917 року було прийнято закон про аліменти, що мав забезпечити жінці матеріальні статки. А як воно було насправді – здогадаймося!

У середині 1920-х років з’явилися плакати, що застерігали від безоглядно-сліпого кохання, пропонуючи подивитися на наслідки неперевіреного у лікарів стану здоров’я молодят. Такі плакати пропагували дослідження спочатку популярної, а потім, за сталінських часів, знищеної науки «євгеніки» (генетики), в них йшлося про небезпеку спадкових хвороб, тому молодят, які мали побратися, плакати закликали спочатку відвідати лікаря, а потім вже йти до Відділу реєстрації шлюбів. Художники змальовували страшні наслідки бездумної поведінки майбутніх батьків: хворих дітей з вадами розвитку.

Та на початку 1930-х років «плакатна жінка» вже не бореться за власне розкріпачення, бо вона стала «найщасливішою у світі». Принаймні це проголошується в плакатних гаслах і партійних промовах. На плакатах жінки вже не волають горлянкою-трубою: вони щасливі і задоволені, радісні й усміхнені. Відколи «жінка радянська» стала найщасливішою, вона перестала бути символом нового життя, віднині вона стала його атрибутом. Символічно-алегоричне зображення жінки поступається реалістичному: радісна жінка біля трактора, літака, у полі… Вона вже не символізує поступ нової жіночої ери, а просто живе. В плакаті бачимо, як вона успішно опановує професії, що вважалися колись суто чоловічими – лікаря, вчителя, повара, монтажника, тракториста та ін. Особливо це стосується плакатів повоєнних років. Передусім такі зміни пов’язані не тільки і не стільки з емансипацією, скільки з тим, що чоловіків значно поменшало, і жінки змушені були зайняти їхні місця у «нежіночих» професійних сферах.

Тлумачення жіночого ґендеру наприкінці 1940 – початку 1950-х років ще більше відходить від того, що проголошували у 1920-ті роки. Відтепер жінка є активною насамперед у так званих «жіночих» питаннях: налагодити побут дітей і чоловіка, бути спортсменкою, активісткою і просто красунею. Звісно, в реальному «неплакатному» житті вона мала дотягнутися до нав’язаного пропагандою ідеалу. А задля цього їй обов’язково треба було рівнятися на кращих, дивитися у майбутнє, поспішати, виконуючи трудові п’ятирічки за три роки і т.д. Навіть погляд жінки на плакаті спрямований зазвичай кудись у далечінь «світлого майбуття», до якого «хто зна чи доживемо – та як не ми, то хоч наші діти…». Нав’язаний владою стереотип став для багатьох справжньою психологічною проблемою. Жінка, що була вихована в такій атмосфері, вже не мала ніякого морального права на особисте, а не колективне щастя. На одному з сатиричних плакатів бачимо жінку, яка… грає на гітарі у той час як всі її подруги в полі. Художник назвав її «пишною цяцею» і висміяв, зробивши образ карикатурним. Особливо такі «міщанки» критикувалися в плакатах 1950–60-х років. Якщо жінка не працювала, але мала чоловіка й дітей – це ще дозволялося. А якщо не мала дітей і не працювала, її вважали дармоїдкою. Жінка повинна була зректися особистого щастя заради суспільного. Щастя – у праці: суспільству потрібні жінки-трудівниці, тому «плакатна жінка» поставала огрядною, грудастою, стегнастою, з дужими торсом… Але при всій очевидності вторинних статевих ознак її важко назвати сексапільною.

 Кінець 1960-х років – початок 1970-х – це роки тотального дефіциту, діставання «з-під поли», коли за ковбасою вирушали не до сусіднього магазину, а до Києва. Або ж навіть до Москви. А в плакаті бачимо знову ж таки ідеальну пропозицію – рекламу здорового харчування. І неважливо, чи були ці продукти в магазинах – їхня реклама точно була! Чого тільки варті плакати з рекламою кулінарних виробів і експрес-обідів з десятипроцентною знижкою, щоб жінка якнайменше витрачала часу на приготування їжі. Отож-таки, чи був той «плакатний рай» в реальному житті? Питання риторичне. Наприклад, ідея «прибрати жінку з кухні» матеріалізувалася навіть в архітектурі у проектуванні крихітних кухонь у так званих «хрущовках» під час обнадійливої хрущовської «відлиги». Філософія такої архітектури проста: жінці нічого робити на кухні, для цього є заклади громадського харчування.

З 1965 року день 8 березня став вихідним днем і перетворився на день «особливої уваги до жінок», ставши «символом краси, ніжності, жіночності та весни». А що ж іще лишилося святкувати?! Адже всі «жіночі питання» в есересері давно вирішені… на пепері: в документах, постановах і плакатних гаслах.

В часи «брежнєвського застою» з’явилися протилежні типи «плакатних жінок». Один з них - це жінка – партійна, професійна або ж громадська діячка з уніфікованими рисами обличчя і статури, а другий – приваблива і принадна красуня на плакатах з рекламою культурного життя.

Поява уніфікованого жіночого образу, на мою думку, пов’язана з ідеологемою про формування «нової спільноти людей – радянський народ». Перед художниками-плакатистами постало нелегке завдання візуалізувати цю ідеологему якомога природніше і переконливіше. І ось на плакатах почали з’являтися андрогінні образи, що візуально сприймається як дещо загально-типізоване. Особливо на плакатах, де візуалізація абстрактних ідей і понять втілена за допомогою антропоморфізму: типу «Коммунизм – это молодость мира…». На таких плакатах зображення чоловічих і жіночих облич стають узагальненими і майже однаковими.

Ще однією цікавою особливістю «плакатної жінки» є те, що впродовж десятиліть вона… молодшає! Наприклад, жінка в плакаті 1980-х зображена значно молодшою, ніж її однолітка попередніх поколінь в плакаті з тим же гаслом. На мою думку, це пов’язане з тим, що кардинально змінилися завдання, роль жінки в соціумі. Якщо раніше молодість вважали дурістю, яка швидко минає, то зараз чим молодша жінка – тим більше вона має шансів зробити успішну професійну кар’єру.

І на останок – цитата від кумиру феміністок Вірджинії Вулф з оповідання «Свій простір» 1929 року: «Через сто років жінки вже не будуть огородженою статтю. І неодмінно візьмуть участь у всіх справах і ділах, раніше для них закритих. <...> Зруйнуйте у жінок їхній захист, зрівняйте їх у справах з чоловіками, зробіть з них солдатів, матросів, машиністів, докерів – і хіба не стануть жінки вимирати з такою загрозливою швидкістю, що одного разу хтось помітить: «Я сьогодні жінку бачив», як бувало говорили:«А я сьогодні бачив аероплан». Отож є над чим поміркувати.

Використано плакати з фондів відділу образо­творчих мистецтв Національної бібліотеки України ім В І. Вернадського
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ